Культура Київської Русі

ТЕМА 3. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ПЛАН

1Витоки культурного процесу Київської Русі.

2Запровадження християнства і його вплив на розвиток культури Київської Русі.

3Освіта та література Київської Русі. Рукописна книга.

4Особливості розвитку архітектури.

5Види і жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво.

6Особливості музичного мистецтва.

7Внесок Київської Русі у розвиток світової культури.

1. Витоки культурного процесу Київської  Русі. Київська Русь – одна з наймогутніших держав Європи ІХ – ХІІ ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Культура  Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків  тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті  міграції населення, які відбувалися  у стародавні часи на її теренах, сприяли  жвавому культурному обміну між  народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих  культурних утворень, які інколи й  зовсім зникали внаслідок асиміляції чи знищення. З усього розмаїття  матеріальних і духовних надбань  прийшлих народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали  кліматичним і геополітичним  умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Згідно з  лінвістичними, археологічними та іншими даними цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва. Київська Русь уже успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов’янських та неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (перш за все полян та древлян). Ця культура збагачувалася й ускладнювалася за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню  культурного життя русичів. Але  культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами  й силами, що їх задовольняли. Тому сторонні впливи, навіть із найбільш передової  в тогочасному світі держави  – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже  відчувалась на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарювали оригінального  вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася унікальним явищем світового  значення.

2. Запровадження християнства та його вплив на розвиток культури Київської Русі. У сучасній вітчизняній історичній науці залишається дискутивним питання про час християнізації Русі. Деякі історики роблять спробу віднести цю акцію до часу Андрія Первозванного, дехто – до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії. Можливо вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, що християни були на Русі, але до утвердження християнства як офіційної релігії значного впливу на формування світоглядних засад не мали.

Реформа щодо запровадження християнства як державної  релігії була проведена Володимиром  Великим (літописна дата – 988 р.). Незважаючи на те, що “Повість минулих літ” акт охрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було розв’язати питання, пов’язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.

Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну  систему в державі, обґрунтувало право князя-імператора на владу.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить  як рівна до співдружності європейських країн, прилучається через зв’язки  з Візантією до античної культурної спадщини. Вона активно вбирає кращі  культурні набутки Європи: кам’яну архітектуру, живопис, книгописання, писемну літературу, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Але не слід забувати й того, що християнська релігія  прийшла на Русь у “готовому” вигляді з Візантії. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов’янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської традиції майже протягом усього її існування. Поступово складався світоглядний синкретизм (поєднання), відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.

Наприклад, Великдень  був головним християнським святом українського народу доби Київської  Русі. Воно ввібрало в себе також  і передхристиянські обряди, що тісно пов’язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало весь рід, плем’я спільним торжеством.

Свято Великодня  збігалося в ті часи з язичницьким  святом весняного воскресіння природи. Звідси й українські пісні зі знаками  Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає  її Творець – Христос.

Купала –  в своїй основі хліборобське свято  – справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з’єдналося зі святом Іоанна Хрестителя – Предтечі Христового (24 червня за старим стилем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день “сонце у воді купається”, отже, й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Вплив народного світобачення на розуміння  християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався на ґрунті родоплемінного шанування  ідолів, першорядного значення набуває  культ Богородиці, в основу якого  лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю. 

Зміна акценту  релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був “спасителем” лише людської душі, “рятує” весь світ і тим робить земне життя причетним до святості й небесного блаженства.

Християнізація  поступово входила в усі галузі суспільного життя. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах  та монастирях засновувалися школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво  впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах  князів, а князі шанували їх за великий  розум і кмітливість; митрополити  часто керували київським віче і  мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі  другої половини ХІІ ст.

Християнізація  Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності  держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв’язків Київської  Русі з країнами Близького Сходу  й Західної Європи. Органічно ввійшовши  в давню українську культуру, християнство посутньо визначило зміст і особливості  становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

3. Освіта та література Київської  Русі. Рукописна книга. На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні дослідження дають можливість віднести час оволодіння невпорядкованим письмом до ІХ ст. Болгарський письменник початку Х ст. Чорноризець Храбр у своїй праці “Сказання про письмена” писав, що, коли слов’яни були ще язичниками, вони писали й ворожили за допомогою рисок і зарубок (“черт і рєз”). Це було примітивне піктографічне (малюнкове) письмо, за допомогою якого неможливо було писати значні тексти. Тому до прийняття християнства література на Русі була представлена виключно усною народною творчістю, що не потребувала писемності. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки – глаголицю і кирилицю, авторами якої вважаються болгарські просвітителі ченці Кирило та Мефодій (Деякі дослідники, зокрема П. Толочко, вважають, що брати винайшли тільки глаголицю, кирилиця ж виникла на базі грецького уставу VІ – VІІ ст., доповненого слов’янськими буквами). Порівняно з глаголичною азбукою, літери якої мали складне написання, кирилиця була простою та доступною й тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) і на Русі (Х ст.).

Від цієї доби починається бурхливий розвиток писемної літератури. Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном – у Візантії, Болгарії, Греції – й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами). Всю князівську добу переважала перекладна література. Потреба у ній диктувалася насамперед тим, що язичницька Русь повинна була скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Розглянемо основні види перекладної літератури.

Біблійна література – це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблював тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішими були переклади Нового Заповіту, особливо “Четвероєвангелія” та “Апостола”.

Агіографічна (житійна) література  (від грецького “агіо” – святий, “графо” – пишу) є описом життя святих. У цих книгах оспівувались та звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. У добу Київської Русі були відомі переклади житія Антонія Великого, Георгія (Юрія) Змієборця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та інших. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за територіальним принципом, тобто присвячувалися подвигам пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту або ченців певної общини чи групи общин, скажімо, Афону (монастирі у Греції).

Апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – це твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про негаразди стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів (апостолів), про “кінець світу”, “страшний суд” і долю людських душ у пеклі й на небесах.

Гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни. Серед творів цього жанру поширені були такі:

• канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;
• кондак – складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;
• ікос – розповідав про обставини християнського свята або життя святого;
• акафіст – поєднання кондака та ікоса у складне ціле.

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Перекладна  література світського характеру була представлена повістями, історичними  і природничо-науковими творами.

Окрім багатої різножанрової перекладної  літератури, писемність доби Київської  Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному ґрунті. Вона також  представлена різними жанрами.

Літописи – записи історичних подій, ведені ченцями в монастирях, що поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного роду вислови, що мали повчальний характер. Автори літописів подавали в них свої погляди, власну ідеологію. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий найдавнішим Київським зводом. Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1073 р. високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Усі згадані літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим  історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається “Повість минулих літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. За змістом – це складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками й редакторами. Головна мета, яку поставив собі Нестор, – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це потрібно було йому, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої князівської держави.

У ХІІ ст. у період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському й інших містах. Київське літописання ХІІ ст. продовжувалося у Видубецькому монастирі. У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича впродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.