Культура Київської Русі

ОДЕСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра історії та етнографії України 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА 

на тему: Культура Київської Русі 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                    Виконав студент

                                                                                                                               Групи ЗКТ-111

                                                                                          Кравченко Кирило Володимирович

                                                                                                                                      Перевірив:                                   Гончарук Григорій Іванович 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Одеса-2011 

Тема: Культура Київської  Русі 

План 

1. Розвиток писемності і освіти.

2. Література. Літописання.

3. Архітектура й образотворче мистецтво. 
 

Вступ  

     Культура  Київської Русі ІХ — XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію.

     Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

     Вивчення  слов'янських культур рубежу першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

     Глибинна  закоріненість традицій помітна  також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили ЇЇ невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в «Слові о полку Ігоревім» та інших літературних творах.

     Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

     По  суті, у давньоруській культурі немає  галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

     Об’єкт  дослідження – писемність, освіта та наука у Київській Русі.

     Предмет – розвиток писемності, освіти та науки  в Київській Русі.

     Мета  – дослідження розвитку писемності, освіти та науки В Київській Русі.

     Завдання  роботи:

     - охарактеризувати писемну культуру  Київської Русі;

     - проаналізувати стан освіти у  той час;

     - дослідити значення наукових  знань та літератури Київської  Русі. 
 
 
 

1. Розвиток  писемності і освіти

   Походження  слов'янської та східнослов'янської писемності. Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

   Кирилиця  — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її азбука складається  з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних слов'янських. Накреслення  літер (графіка) близьке грецькому, візантійському алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам.

   На  відміну від кирилиці, глаголиця  має дуже складне накреслення  літер у вигляді кружечків  і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

   На  початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу  спробу встановити етапи виникнення і розвитку слов'янської писемності: поки слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам Кирила, який винайшов для них азбуку ¹. Довгий час вчені гадали, що це була кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик ².

   Стосовно  походження кирилиці, то вона виникла  поступово з протокириличної  писемності, до якої у ході користування слов'янами додавалися все нові й  нові слов'янські літери, необхідні  для покращання передавання особливостей фонетики слов'янської мови. Ця гіпотеза була висунута в минулому столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським, а в наш час поглиблена й доповнена новими матеріалами болгарським вченим Є. Георгієвим. У тих місцях, де слов'яни проживали поруч з греками-візантійцями (Болгарія, Крим), вони згодом почали для свого письма вживати грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Поступово до грецького алфавіту почали додавати слов'янські літери. Чорноризець Храбр у X ст. згадує у слов'янській азбуці вже 14 літер, а у книжкових пам'ятках XI ст. їх налічується 19. Вірогідно, про це свідчить азбука, виявлена у Софійському соборі в Києві ³, яка складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських "Б", "Ж", "Ш", "Щ", які насамперед необхідні для написання таких слів, як "Бог", "Боже", "Божий", "широта" тощо; оскільки у грецькому алфавіті не було відповідних літер "Б", "Ж", "Ш".

   За  правління болгарського царя Симеона (893—927 рр.) центром слов'янської писемності стало місто Преслав, де протокирилична писемність була остаточно впорядкована й стала тією кирилицею, яка нам відома в рукописних книжках XI ст.

     Значно  складніша справа з походженням  східнослов'янської писемності. Тривалий час її виникнення пов'язувалося  з церковною реформою князя Володимира в 988 р. Але писемність на Русі з'явилася значно раніше, чому є переконливі докази, її поява була пов'язана з культурним розвитком східних слов'ян та утворенням в середині IX ст. могутньої держави Київська Русь зі столицею — Києвом, під владою якого об'єдналися навколишні племена: поляни, древляни, сіверяни та ін.

   Виникненню  писемності у східних слов'ян сприяло  два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була конче необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо. В свою чергу, християнство, основою якого була писана книга, також сприяло поширенню початків писемності. Християнізація східнослов'янських племен почалася у середині IV ст. ⁴ У цей час спостерігається пожвавлення місіонерської діяльності греків у Подніпров'ї, що підтверджується археологічними знахідками місцевої кераміки з позначками у вигляді хрестів. Підтверджується це і еволюцією поховального обряду ⁵.

   Відповідно  до повідомлень літописних джерел у 60-х роках IX ст. дніпровська Русь на чолі з київським князем Аскольдом  вчинила військовий похід на Царград — Константинополь. Похід був невдалим, і з Візантією укладено мир, а частина військової дружини разом з князем прийняла християнство. На Русь було надіслано єпископа і навіть складено спрощену азбуку. Ці відомості підтверджуються "Окружним посланням" константинопольського патріарха Фотія та біографією візантійського імператора Василія Македонянина, написаною Константином Багрянородним ⁶.

   Для проникнення писемності на Русь не останнє значення мали й торговельні  зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо. В ті часи набула розповсюдження іонійська цифрова система, основою якої були літери грецького алфавіту, що з позначками — титлами — мали цифрове значення. Можливо, дехто з купців знав і звукове значення літер.

   Важливе значення для поширення християнства, отже, й писемності, мала діяльність київської княгині Ольги, її хрещення, подорож з посольством до Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином Багрянородним, а по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та, можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи на те, що княгині не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава, її діяльність переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної общини.

   Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів  є договори Русі з греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам  факт існування договорів, зміст текстів яких зберігся в "Повісті минулих літ", говорить сам за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку слов'янською. Дослідник мови договорів С. П. Обнорський дійшов висновку, що договір 944 р. перекладено болгарином, отже, враховуючи, що в цей час у Болгарії вже існувала розвинута кирилиця, договір, імовірно, був написаний саме нею. У договорі багато свідчень про писемність.

   Епіграфічних  пам'яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим  є напис, видряпаний на корчазі —  господарській посудині, виявленій  на гніздовському могильнику біля Смоленська ⁷. Читається він "Гороухща" або "Горушна", тобто насіння гірчиці або паливо. Дехто вбачає в напису ім'я власника "Горух пса" ⁸. Поруч з написом є літера N з числовим значенням — 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.

   Ще  два фрагменти написів знайдено поблизу Києва у стародавньому місті Білгород і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім'я — "Ілля", а другий — БАТ — закінчення якогось слова ⁹.

   Церковна  реформа князя  Володимира. У 988 р., за Володимира Святославича, християнська релігія в її православному варіанті стала державною. Відкрилися нові можливості для подальшого розвитку києворуської культури, зокрема писемності, У дореформені часи писемність, як свідчить викладене, обслуговувала переважно потреби держави. Із введенням християнства як державної релігії сфера вживання писемності значно розширилася. Пожвавішали державні, торговельні та культурні зв'язки з навколишніми християнськими державами Європи.