Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті України

До військових службовців паланки належали: громадський отаман, який стояв на чолі свободи чи промислу і стежив за ладом та добропристойністю  його мешканців; військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан, які дбали про громадські табуни коней, череди худоби та отари овець.

2.3. Суди і покарання запорозьких козаків.

Акти, що дійшли до нас, стосуються судових козацьких справ, показують, що в запорожців визнавалися – право першої позики, право договору між товаришами, право давнини володінь, останнє, утім, допускалося тільки в незначних розмірах, і те в містах; воно стосувалося не орних земель і угідь, що були загальним надбанням козаків, а невеликих при будинках городів і садибних місць; визнавався звичай умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні; практикувалися попередні висновки злочинців у військову в'язницю чи пушкарню й упереджений суд чи катування; нарешті, дозволялась порука усього війська і духовних облич за злочинців, особливо якщо ці злочинці виявляли себе раніш з вигідної для війська сторони або були потрібні йому.

З карних злочинів найбільшим вважалися: зрадництво, убивство козаком  товариша; побої, заподіяні козаком  козаку у тверезому чи п'яному виді; злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої речі; зв'язок з жінкою – гріх через звичай, що забороняв шлюб січовим козакам; образа жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності»; зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей російського уряду; насильство в самому Запоріжжі чи в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно; дезертирство, тобто самовільний відхід козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога; гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників; пияцтво під час походів на ворога, що завжди вважався в козаків карним злочином і веде за собою найсуворіше покарання.

Покарання і страти визначалися  в запорізьких козаків різні, дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування ланцюгами чи залізом до дерев'яного  стовпа, що стояли серед площі, за злодійство до страти; у пушкарню іноді саджали і під «чесну варту» іноземців, як наприклад, татар, запідозрених у злодійстві коней і відводяться в пушкарню надалі до розслідування справи; прив'язування до гармати на площі за образу начальства, за убивство людини, що не належали до запорізької громади й особливо за грошовий борг: якщо козак буде повинний козаку і чи не захоче чи не могтиме сплатити йому борг, те винного приковують до гармати на ланцюг, що защіпався замком, і залишають доти, поки чи він сам не заплатить свого боргу, чи хто іншої не поручиться за нього; приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду. Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво. «за великі провини ламали руку і ногу»; було у вживанні розгарбування майна, за самовільне перевищення такси проти встановленої в Січі норми на продаж товарів, їстівних і питних продуктів. У випадках обопільної сварки допускалася дуель.

Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких  козаків різні, дивлячись по роду злочинів. Самою страшною стратою  було закопування злочинця живим  у землю; це робили з тим, хто убивав свого товариша: убивцю клали живого в труну разом з убитим і обох закопували землею; утім, якщо убивця був хоробрий воїн і добрий козак, то його звільняли від цієї страшної страти і замість того визначали штраф.

Але найбільше популярною стратою в запорізьких козаків  було забивання в ганебного стовпа киями; до ганебного стовпа приговорювались ті, що зробили  злодійство, що дозволили собі перелюбство, що учинили побої, насильства, дезертирство. Ганебний стовп завжди стояв на січовій площі біля дзвіниці; біля нього завжди лежало зв'язування сухих дубових бичів з голівками, що називалися киями. Якщо один козак украде що-небудь, навіть дуже незначне, в іншого, у  самій  Січі чи в паланці і потім буде його викрито в злодійстві, то його приводять на січову площу, приковують до ганебного стовпа і як звичайно тримають протягом трьох днів, а іноді і більш того, на площі доти, поки він не сплатить гроші за украдену річ. Увесь час стояння злочинця в стовпа повз нього проходять товариші, напившись, лають і б'ють його, пропонують йому гроші, захопивши із собою горілку і калачі, напувають і годують його всім цим, хоча злочинець цього не хоче він повинний це робити. «Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, те будемо тобі, скурвого сина, бити!» — кричали ті що проходили. Коли злодій випивав, його починали бити киями. І так продовжувалось протягом усіх днів покарання. Засуджений міг вижити, тоді він отримував гроші від тих хто його били, якщо ж ні то все його майно переходило в розпорядок Січі. Іноді покарання киями заміняло собою страту; у такому випадку в що карається відбирали худобу і рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, другу – старшині паланки, третю частину і все рухоме майно винного дружині і дітям його, якщо тільки він був одруженою людиною.

Шибениці ставилися  в різних місцях запорізьких вільностей над дорогами шляхами і представляли із себе два стовпи з поперечною дошкою нагорі і з мотузковим сильцем, тобто петлею, на поперечині; для  того, щоб зробити страту, злочинця саджали верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на шию його петлю, коня швидко проганяли геть, і злочинець залишався висіти на петлі. Передають, що від шибениці, по запорізькому звичаї, можна було позбутися, якщо яка-небудь дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж. Якщо цей переказ справедливо, то, мабуть, подібний звичай допускався у вигляді постійного прагнення запорожців усіляко збільшити свою чисельність.

Залізний гак (з німецького Hакеn - крюк) та ж шибениця, але з  заміною петлі мотузкою з гострим  сталевим гаком на кінці; злочинця, приводили до шибениці, просмикували під ребра гострий гак і залишали його в такім положенні висіти доти, поки на ньому не розкладалося тіло і не розсипалися кісти, на страх злодіям і лиходіям; зняти труп із шибениці аж ніяк нікому не дозволялось під загрозою страти.

Гостра палячи чи гострий  кіл — це високий, дерев'яний стовп  із залізним гострим кінцем нагорі. Для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, його піднімали кілька людей по круглих сходах і саджали  на кіл; гострий кінець кола простромлював усю внутрішність людини і виходив між хребцями на спину. Запорожці рідко присуджували до такої страти, і про існування її в них говорять тільки перекази. Архівні документи 1700 року говорять ще, що в запорожців допускалося іноді кидання людини в ріку; «насипати за пазуху піску, посадити його в ріку Чортомлик. Але такі випадки були рідкі і допускалися тільки при загальному обуренні війська проти якого-небудь ненависного всім козакам людини.

2.4. Козацька наречена.

Відомо, що на Січі жінок не було. "Дуже старий звичай, що строго зберігається, у запорізьких козаків, – зауважує француз Лазюр, - був той, котрий виключав, під страхом бути страченим, появу в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив безкарно, і в цьому випадку найцікавіше з усього те, що ця оригінальна республіка улаштувалася в тих місцях, де було, по переказі, царство амазонок". Вищою святинею і цінністю для запорожця була воля. Заради її він готовий був відмовитися не тільки від родини, але й узагалі від спілкування з жіночою статтю. "Степ як воля - козацька частка" - говорили в народі. Потрапляючи до січовиків, людина мимоволі залучалася до таїнства, символічно вінчалася з "нареченою" – волею, "оженися на вільній волі». Інший "жіночою" фігурою козацького символічного вінчання була смерть: "Узяв собі панночку в чистому полі земляночку". Ці два традиційні образи доповнювали один одного. Хто присвячував своє життя волі, піддавав себе безлічі небезпек, і зрештою, стикався зі смертю, що, до речі, трактувалася нерідко, як рятування від несвободи земного життя.

3. Роль козацтва у боротьбі проти турецько-татарської агресії  та польсько-литовського панування.

1. Боротьба проти турецько-татарської агресії

Після підкорення Кримського ханства Туреччиною воно починає  робити грабіжницькі напади на Україну. Боротьба з татарами з кожним набігом ускладнювалась тим, що вони мали досконало розроблену тактику раптових грабіжницьких нападів, при цьому маючи високу рухливість загонів.  Були  роки – 1516, 1537, 1575, 1589, 1640, 1666 та 1671, – коли напади досягали розмірів жахливої стихійної біди. Однак козакам вдавалось вести боротьбу з турками й татарами, одним з важливих етапів цієї боротьби були морські походи. Так, тричі підряд, у 1538, 1541 і 1545 рр., козаки роблять похід по морю до фортеці Очаків, у 1589 р. – до Гезлева. У 1604 р. запорожці здобули Варну. В 1609 р. козацькі чайки з’являються біля придунайських фортець: Ізмаїла, Кілії, Білгорода. У 1614 р. на чолі з Сагайдачним 40 чайок подолали Чорне море і напали на Трапезунд. Наступного року Сагайдачний уже з 80 чайками атакував Константинополь. А у першій половині 1621 р. 150 чайок розбили турецький флот в Чорному морі , підпалили Стамбул і спустошили узбережжя під Галатою.

В той же час велися бої і на суходолі проти турецько-татрського війська, що почало завойовницькі походи проти Польщі. В серпні 1621 р. запорожці вирушили під Хотин для з’єднання з польським військом, яке відбулось 1 вересня. А наступного дня турки почали штурм, що тривав протягом кількох наступних днів. Кульмінацією битви було 4 вересня 1621 р., в цей день султан провів три атаки, які не дали бажаного результату; частина війська втекла, частина загинула, інші залишились у таборі. 6 вересня в турецькому таборі дізналися, що загін козаків потопив 20 турецьких галер і напав на Царг рад. Тоді 7 вересня турецьке військо поновило бойові дії, вони почалися з гарматного обстрілу, а продовжились нападом на козацький табір кінноти та яничар, проте це не дало результату. 8 вересня на місце страченого гетьмана Бородавка був обраний Сагайдачний. 11 вересня розпочався «третій великий штурм», але успіху не мав: як і штурм 15 вересня, очолений Каракашом, 25 вересня. 28 вересня розпочався останній «шостий великий штурм», але турецьке військо було відігнане назад у табір. Наступного дня, 29 вересня, між командуванням польсько-козацьких та турецько-татарських військ почалися переговори про укладення миру. Вони закінчилися підписанням угоди 8 жовтня 1621 р. За мирною угодою сторони домовлялися про відновлення дипломатичних зв’язків.

Хоча і був укладений  мир перемога в Хотинській війні  належить козакам. Наслідки ж цієї війни  мали велике міжнародне значення. Адже ця битва примусила Туреччину  відмовитись від планів завоювання Європи. Розгром турецького війська  під Хотином привів до внутрішнього політичного послаблення султанської слади, а також посилення визвольної боротьби проти турецького поневолення.

2. Боротьба проти Речі Посполитої

   Колоніальна  політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення, викликали активний протест українського населення і зумовили хвилю потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер. 
   Поступово їхні виступи проти польських панів набували дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під керівництвом К. Косинського, яке згодом охопило Київщину , Поділля, Волинь. У 1594–1596 рр. розгорнулося нове  повстання під проводом С. Наливайка, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішив направити проти них коронне військо. 
   У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об’єдналися з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дали бій полякам, після якого, забравши свої сім’ї, змушені були відступити за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили. 
   Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища – козацтва, особливо у разом з селянством. Після поразки постань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. 
   Однак після смерті Сагайдачного польський уряд посилює тиск на козаків, що викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. 
   У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків – Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи. 
   Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці під орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі „Статті для заспокоєння руського народу”, які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізав права та вольності українців. 
   Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд у 1635 р. збудував на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили Кодацьку залогу та зруйнували фортецю. 
   У 1637–1638 рр. вибухнули нові повстання під керівництвом П. Бута (Павлюка), Д. Гуні та Я. Остряниці. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав’язати козацтву „Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої”. В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак. 
   Період козацької активності змінився десятиліттям так званого „золотого спокою”. Але козацько-селянські повстання підготували  ґрунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст… Нове повстання вибухнуло у всенародному масштабі під назвою визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмедьницького у 1648 – 1654 рр.

У травні 1648 р. повстанське  військо вщент розгромило коронну  армію під Жовтими Водами і Корсунем. У битві під Пилявцями (вересень1648 р.) польське військо ганебно втекло з поля бою, і це надзвичайно підсилило впевненість у перемозі. Після Пилявецької битви військо Хмельницького обложило Львів, Замостя. А у 1649 р. почалася нова кампанія, що проходила не гірше попередньої. Влітку поляки були обложені і розгромлені в Збаразькому замку. Лише зрада кримського хана не дали знищити королівське військо, і тому прийшлося задовольнитися умовами Зборовського мирного договору.

У ході тривалої війни, в якій були і поразки (під Касним, Ріпками, Берестечком), і перемоги (під Батогом, Жванцем), ворогуючі сторони знесилилися. Але пермогти повсталий народ було неможливо. В цей момент створюється українсько-російський союз, мета якого – розгром Польщі (18 січня 1654 р. Переяславська рада).

У 1654 р. розпочався наступ російсько-українських військ на Річ  Посполиту за визволення західноукраїнських та білоруських земель. Хоч у 1656 р. Росія припинила боротьбу проти  Польщі і почала воювати проти  Швеції, Річ Посполита за короткий час була поставлена на грань катастрофи. Саме тоді українські полки вступають до Любліна (разом з російськими), до Кракова (з трансільванськими), до Варшави (з шведськими).

Після смерті Богдана  Хмельницького його спадкоємцям  довелося діяти в складнішій зовнішньо- і внутрішньополітичній ситуації, і вони вже не змогли успішно протидіяти спробам царського уряду ревізувати договір 1654 р.

Висновок

У ході воєнно-політичної експансії Туреччини в історії народів, що населяли передусім Південно-Східну і Центральну Європу, відбувалися значні зміни. Не оминув цей процес і України, загарбаної польсько-литовськими феодалами. Саме на долю українського народу припав основний тягар історичної місії пригасити войовничий запал Блискучої Порти. Найбільші феодальні країни тогочасної Європи – Германська імперія, Угорщина, Московська Русь, Польсько-литовська держава не спромоглися згуртувати єдиної військової сили в боротьбі проти небезпечного противника, що постійно загрожував усім європейським народам (Туреччина).

Міцна військова організація  Запорозької Січі, своєрідність лицарського  побуту і беззастережна відданість визвольним ідеалам, рішуча боротьба проти  будь-яких поневолювачів, проголошення як головних засад рівності людини перед законом, справедливості і свободи  зумовили активне включення українського козацтва XVI – середини XVII століття в систему тогочасних міжнародних відносин, зробили його рівноправним і впливовим суб’єктом міжнародної політики.