Козацтво та його роль в суспільно-політичному житті України

На першому етапі  існування Запорозької Січі головними  джерелами поповнення козацтва були уходники. Вони та православна, переважно українська шляхта, шляхта йшли на Подніпров’я в пошуках щастя, багацтва та лицарської слави. Після Люблінської унії 1569 року загарбання українських земель Польщею і різкого посилення соціального та національно-релігійного гніту Січ перетворилась на місце, куди втікали від гноблення селяни і міщани. За своїм характером вона була військово-демократичною республікою, вона мала всі ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку, скарбницю. На Запорізькій Січі діяло звичаєве право, перед яким усі були рівні незалежно від походження та місця в товаристві. Вищий орган влади на Січі – козацька рада. На січовій раді вирішувалися всі основні питання внутрішнього життя, питання війни і миру, розподілу землі між куренями тощо. Запорізьку Січ очолював виборний гетьман (після 1648 – кошовий отаман). У період свого правління він мав необмежену владу і авторитет, але в будь-який  момент військова рада могла позбавити його цієї влади. Для більш оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд складався з кошового отамана, військових писаря, судді та осавула.

Запорізька Січ приймала до своїх лав всіх, незалежно від  соціального походження, національності. Але одним із основних об’єднюючих факторів є православна віра. Воля на Січі необхвдно породжувала обов’язки – виконання звичаїв, дотримання суворої дисципліни, готовності віддати життя за свободу і незалежність свого народу. Також існував особливий ритуал прийняття у козацьке братство – випробовування на силу і спритність. Необхідність тримати військо у високій боєготовності, постійна небезпека були причинами заборони появи на Запорозькій Січі жінок.

На Січі ніколи не було кріпацтва, тут використовувалась вільнонаймана праця. Господарство запорожців зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на звіра й птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби і землеробство, то в пізній період розвитку хутірське господарство – зимівники заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства, в яких вирощували різну худобу, в’ялили рибу, збирали мед тощо, були тісно пов’язані з внутрішнім і зовнішнім ринками. Поглиблювалися і соціальні суперечності в козацькому середовищі, що найяскравіше проявлялися у заколотах і навіть повстаннях. 

2. Військова організація, побут та звичаї запорізьких козаків.

2.1.Із книги  Г. де Боплана «Опис України з картами»  
Про запорозьких козаків (1630–1647 рр.)

 
   Вони дуже вмілі у виготовленні селітри, якої в цих краях дуже багато, і виготовляють прекрасний гарматний порох. Жінки займаються прядінням льону і вовни, з яких роблять полотно і тканини для щоденного вжитку. Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу тощо. Немає також серед них жодного, якого б віку, статі чи становища він не був, хто б не намагався перевершити свого товариша у пиятиці і гульні. Немає серед християн і таких, котрі б настільки, як вони, призвичаїлися не дбати про завтрашній день. 
   Зрештою, правду сказати, вони взагалі розуміються на усіх ремеслах, хоча одні бувають більш вдатними, ніж інші у тих чи інших заняттях; трапляються й такі, чиї знання у порівнянні з загалом значно ширші. Одне слово, всі вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов’язане з сільським життям. 
   Родючий ґрунт дає їм зерно в такому достатку, що вони часто не знають, що з ним робити, тим більше що немає судноплавних річок, які б впадали в море, за винятком Борисфену, але навігація на ньому припиняється за 50 льє нижче Києва із-за 13 водопадів, що там, є. Останній з них віддалений від першого на сім великих льє, що становить цілий день шляху, як це видно на карті. Це перешкоджає їм вивозити зерно в Константинополь, а звідси – і їхні лінощі: вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм немає за що купити необхідне. Вони воліють краще піти позичити усе потрібне у турків, своїх добрих сусідів, аніж потрудитися, щоб самим його надбати тощо. Їм доволі, коли є що їсти й пити. 
   Вони сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають 8 або 9 місяців на рік і полягають в утриманні від м’яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок [їхньої душі] залежить від зміни їжі. Зате, я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали. Однак усе це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі. Окрім одягу, в них немає нічого простацького. Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7–8 років без того, щоб вони не бунтувалися і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна, лише добре розваживши. 
   Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють спритності та доблесті, так це б’ючись у таборі під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичною зброєю), обороняючи ці укріплення; вони непогані також на морі, але верхи на конях вони таки не найкращі. Пригадується, і я сам це бачив, як біля двохсот польських вершників змусили тікати 2000 їхніх найкращих воїнів. 
   Однак правда й те, що сотня цих козаків під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть кількох тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними. 
   ...Ось як вони вибирають свого старшого: коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає. Відповідають лишень, що він дійсно не заслужив такої честі і тут же, не гаючись, одразу ж убивають його, як якогось зрадника. ...Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів [так вони називають між собою один одного]. ...Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому, а старший подає їм руку, що у них служить за форму вітання. Ось так вони вибирають свого старшого, що часто відбувається серед Дикого Поля. Вони йому дуже підкоряються. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом, його влада необмежена аж до права стинати голови і садити на палю тих, хто провинився. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою. ...За виявлену малодушність його вбивають як зрадника. Негайно обирається новий отаман. ... 
   Коли у них виникає намір піти у море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого, скликають Кисіз, тобто Раду, і проводять вибори отамана, котрий очолить їх у цьому поході, дотримуючись такого ж звичаю, про який ми розповідали стосовно виборів старшого, хоча отаман цей потрібен тільки на певний час. Далі вони вирушують до Військової Скарбниці, місця свого збору, і будують тут судно близько 60 стіп завдовжки, 10– 12 стіп завширшки і 12 – завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа – це човен з верби або липи, довжиною до 45 стіп. Збоку він обшивається і вивершується дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і до однієї стопи завширшки.  
   ...Будуються вони так, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. Користуються двома стернами по краях човна. ...Звичайно, з кожного боку від 10 до 15 весел, швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони [козаки] напинають досить невправно зроблене вітрило; використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати. Їхні човни не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, очерет, прив’язаний довкола човна, не дає йому затонути. 
   Сухарі знаходяться у великій бочці заввишки 10 стіп, на 4 стопи в діаметрі, яку міцно прив’язують. ...Беруть також із собою барильце з вареним пшоном і діжечку з борошном, розведеним на воді, яке їдять, змішуючи з пшоном, всі разом, що вони дуже цінують; цей наїдок служить їм і їжею, і питвом, він має кислуватий смак і називається „саламаха”, тобто пречудова страва. ...Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапиться п’яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того, жодної горілки везти із собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість. 
   Коли вони вирішують йти війною на татар, щоб помститися за кривду і заподіяні грабунки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя  усе, що необхідно для походу чи експедиції, для будівництва човнів і взагалі усе, що, на їхню думку, буде потрібним. Потім 5–6 тис. відчайдушних, добре озброєних козаків вирушає на Запорожжя будувати човни. До будівництва одного човна приступає 60 чоловік.  
   Закінчуючи його через два тижні, оскільки вони ... майстри на всі руки. Таким чином, за два-три тижні у них готово 80 або 100 човнів. ...У кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю; на човні є також 4–6 фальконетів і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку, 6 ліврів пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії. 
   Спорядившись ось так, вони спускаються по Борисфену. Отаман має на щоглі відзнаку і, звичайно, йде на третину корпусу попереду. Їхні човни тримаються так близько один біля одного, що майже торкаються веслами. Турки, звичайно, бувають попереджені про похід і тримають у гирлі Борисфену напоготові кілька галер, щоб не дати їм вийти [з лиману]. Але козаки хитріші. Вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком і переховуються в очеретах, які тягнуться на 3–4 льє [вгору] по Борисфену, куди галери заходити не наважуються, бо колись там зазнали лиха. Отож задовольняючись чеканням на них [козаків] у гирлі, татари завжди опиняються перед несподіванкою. А оскільки козаки не можуть пройти так швидко, щоб їх не помітили [взагалі], то по всій країні здіймається тривога, досягаючи [самого] Константинополя. Великий Пан розсилає гінців по всьому анатолійському узбережжю, в Болгарію і Румелію, аби там кожен пильнував і був готовий до появи козаків з моря. Та все надарма, бо ті часу не гають і так доречно використовують пору року, що уже через 36 чи 40 годин з’являються біля Анатолії. Прибувши туди, висаджуються на берег, кожен з рушницею в руці, залишаючи у кожному човні для охорони тільки двох чоловіків і двох хлопців. Потім зненацька нападають на міста, захоплюють їх, грабують, палять їх, заглиблюючись іноді на ціле льє в глиб краю, але одразу ж повертаються, знову вантажаться зі здобиччю і вирушають в інше місце, щоб не раз спробувати щастя.

2.2. Військова старшина Січі та її обов’язки

Вищим органом влади  Запорізької Січі була січова рада, яка обирала на рік уряд Січі –  військову старшину, а також місцеві  органи влади – паланкову і  курінну старшину. Збройними силами козацької республіки було Запорізьке Військо, ядро якого трималось у постійній бойовій готовності в куренях Січі. Якщо військо вирушало в похід, то разом з формуванням команд або партій призначалась «наказна» військова старшина, а також частково використовувалась обрана. Хто ж належав до військової старшини і які були її обов’язки?

Всім козакам, хто займав на Січі командні або військово-адміністративні посади, надавалося звання «військового старшини». Після звільнення козака з посади це звання втрачалось, за винятком чотирьох посад: кошового отамана, військового судді, військового писаря та військового осавула. За ними після звільнення з посад на все життя залишалось звання «військового старшини».Вони жили в своїх куренях, користувалися особливою повагою. Їх запрошували на відповідальні наради. Ця так звана військова старшина без посад була фактично резервом найдосвідченіших військових кадрів Січі. Під час походу або бойових дій вони очолювали команди або партії, їм підпорядковувалися полковники, що були у складі цих підрозділів.

На Січі були полковники «похідні» та «до паланок». Похідний полковник призначався під час  формування бойових загорів та команд, які виступали у похід по суші або по воді. Йому призначались осавул та писар, яких називали похідними старшинами.

Після повернення з походу вони залишались старшинами без посад. Написи прізвищ похідної старшини на бойових прапорах свідчать про те, що склад бойових підрозділів  повторювався при черговому поході.

Для керування кожною паланкою щорічно обирався радою полковник, а також осавул, писар, хорунжий, під осавул і підписар, яких називали паланковою або полковою старшиною.

Полковник одержував  ознаку влади – пірнач (невеликого розміру булава з невеликими отворами на сферичній частині), який він носив  за поясом, а також значок, тобто  невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереду команди. Полковник  паланки мав, крім цього, свою печатку.

Щоб уявити, як формувались  команди для ведення бойових  дій, можна навести приклад з  січового реєстру 1769 р., згідно з яким виділялись дві команди по одній  тисячі козаків кожна.

Перша тисяча. Командир: військовій старшина Андрій Лях, при ньому – писар Василь Чернявський та осавул Іван Гараджа. У нього: 1. Полковник Степан Галех, при ньому – писар Демко Третяк та осавул Іван Бабура. 2. Полковник Павло Ніс, при ньому – писар Яків Дон та осавул Григорій Ніур.

Друга тисяча. Командир: військовий старшина Олексій Чорний, при ньому – писар Василь Йорж та осавул Афанасій Куций. У нього: 1. Полковник Савка Циборида, при ньому – писар Данило Підласий та осавул Іван Судина. 2. Полковник Антон Кросовський, при ньому – писар Нестір Гаврилов та осавул Василь Головко.

Як бачимо з реєстру, команди очолили військові старшини без посад, яким підпорядковані похідна  військова старшина на посадах полковників, писарів та осавулів. Кожен полковник  очолив загін козаків в 500 чоловік. Якщо у похід вирушало все Запорізьке Військо, то його очолював обраний або наказний кошовий отаман.

Обов’язки які виконувала обрана або призначена військова старшина Запорозької Січі.

Кошовий отаман.Йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Влада його була необмеженою. Він вирішував долю кожного козака, затверджуючи судові вироки, і в першу чергу смертні. Від імені товариства вступав у дипломатичні стосунки з іноземними державами, затверджував обраних або призначених козаків на посади, а також розподіл земель та трофеїв між куренями. Вирішував питання прийому козаків до війська або їх звільнення. Мешкав кошовий отаман в окремому приміщенні разом зі своїм кухарем. Символом влади кошового отамана була булава, яку він тримав у руці під час урочистих заходів та в бойовій обстановці.

Військовий  суддя. Чинив суд на Січі. У відсутність кошового отамана виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. За допомогою військового скарбничого регулював витрати коштів Січі, зберігав «скарб і армату» у військовій скарбниці. Мешкав і харчувався суддя у своєму курені. Символами влади судді була січова печатка і тростинаю

Військовий  писар. Від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи. Очолював Січову канцелярію, був начальником для всієї військової старшини, що займала посади писарів та в похідних командах. Мешкав військовий писар в окремому приміщенні разом зі своєю канцелярією, до якої входили писарі різних рангів та кухар. Зовнішньою ознакою гідності військового писаря був каламар в довгій срібній оправі, який він під час ради тримав за поясом, а перо застромлював за праве вухо.

Військовий  осавул. В його обов’язки входила організація і ведення прикордонної служби запорізьких земель, охорона зимівників та шляхів на Січ по Дніпру і на суші. Він проводив слідство та виконання судових вироків. Разом з обозним підтримував дисципліну й порядок у війську, в фортеці Січі та похідних таборах. Займався розподілом платні та провіанту. Його помічником був військовий довбиш. Мешкав і харчувався осавул у своєму курені. Символом влади військового осавула була тростина.

Військовий  обозний. Очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час походу він або наказний обозний керували побудованою табору з возів, а також штурму укріплень ворога. Займався обліком та комплектуванням війська, разом з військовим осавулом підтримував дисципліну та порядок на Січі. Помічником обозного був пушкар.

Курінний отаман. Найбільшою повагою на Січі користувалась посада курінного отамана. Особлива повага до посади курінного отамана свідчить, що це найдавніша посада у війську. Курінний отаман мав необмежену владу над козаками свого куреня. Без його дозволу ніхто не мав права відкривати курінну скарбницю, де зберігались кошти куреня та особисті речі козаків. Коли курінний отаман тимчасово був відсутній, у господарчих справах його заміщав курінний кухар. Курінний отаман мав свій значок, тобто невеликий прапор, який ніс курінний хорунжий. Обирався на курінній раді.

Крім військової старшини, існували помади військових служителів, до яких належали:

Військовий  довбиш. Був важливою особою на Січі, оскільки ударами в литаври збирав козаків на січовий майдан на раду. Також подавав сигнал про те, що кошовий отаман став під корогвою, а військова старшина під бунчук і що січову раду можна починати. Проводив інспекцію стану збору та виходу козаків з зимівників. Направлявся в паланки для з’ясування причин затримки виплати податків. Довбиш особисто мав бути присутнім при виконанні вироків. Символами його обов’язків були литаври.

Військовий пушкар. Під керівництвом військового обозного завідував артилерією. Зберігав порох, свинець, ядра, навчав та командував гармашами. Займався постачанням артилерії. В його веденні була пушкаря, де утримувались злочинці.

Військовий  тлумач. Крім іншомовних перекладів документів та переговорів з іноземцями, очолював розвідку та контррозвідку Січі. Для виконання цих обов’язків виїздив сам або направляв розвідників у сусідні держави. Входив до складу посольств, що відряджалися від Січі до іноземних країн.

Військові шафари перевозів. Збирачі податків на перевозах: Козацькому, Микитинському, Самарському та Буго-Гардовому. У кожного шафара був підшафарій, писар та підписар.

Військовий  кантаржій. Зберігач ваги і міри на Січі. Слідкував за збором здобутків для січової скарбниці, а також дотримання правил торгівлі на Січі.

Отаман січової  школи. Під наглядом начальника січових церков очолював освіту дітей в січових школах, де навчання велося за кошти Січі.

За січовою військовою старшиною йшла паланкова, що стояла вище військових службовців. Паланкову старшину складали: полковник (сердюк), осавул, писар, підосавул, підписар та хорунжий. На ці посади щорічно в Січі обиралися найзаслуженіші люди. Для вирішення важливих питань внутрішніх справ паланки проводились паланочні ради, але підписи на документах від паланки на Січ свідчать, що остаточне рішення належало раді паланкової старшини. Полковник на території паланки уособлював кошового отамана, тому нерідко, як і останній, карав і навіть страчував злочинців. Він відповідав за моральний стан і дисципліну козацького середовища в слободах і зимівниках, а також своєчасний збір козацького війська за розпорядженням з Січі. Його влада поширювалась також на осіб, котрі проїжджали через паланку. Він дозволяв їм в’їзд у вольності запорозьких козаків. А для безпеки давав перепустку – знак у вигляді копії пірнача.