Конституція 1996

16.2. Конституційний  процес.

Конституція України 1996 р.

Початок конституційного  процесу в Україні пов’язаний із прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. Як уже зазначалося, у цьому документі затверджувалися конституційні основи створення незалежної суверенної демократичної Української держави, побудованої на принципах поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, гарантування демократичних прав і свобод, рівності усіх громадян перед законом.

У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нового Основного  Закону, розроблену конституційною комісією на чолі з Л. Кравчуком. Цей документ ґрунтувався на положеннях Декларації 16 липня 1991 p., що враховувала норми  міжнародного права. Навесні 1992 р. комісія  оприлюднила проект Конституції, в  якому передбачалося, що Україна  має бути президентською республікою  з двопалатним парламентом. Проект було винесено на всенародне обговорення, проте його суперечливі положення  піддавалися різкій критиці, і він  не знайшов підтримки ні на місцях, ні у Верховній Раді.

Доопрацювання цього проекту  тривало більше року. Він був доповнений з урахуванням положень альтернативних проектів, висунутих рядом політичних партій, індивідуальних розробок. Улітку 1993 р. новий проект був оприлюднений. Однак полеміка щодо того, якою республікою мала стати Україна - парламентською чи президентською, - доповнилася дискусією з процедури прийняття Основного Закону. Частина радикально налаштованих депутатів парламенту наполегливо вимагала скликання Конституційної асамблеї.

Конституційний процес зайшов у глухий кут. Продовжувала діяти  Конституція 1978 р., до якої за дуже короткий термін було внесено понад двісті поправок. За своєю сутністю це був  документ радянської системи, який не відповідав потребам розбудови нової  держави. До того ж поправки іноді  суперечили первинному тексту або іншим  поправкам. Отже, діюча Конституція  вже не виконувала свого основного  призначення - стабілізації політичного  життя і правової системи.

Після виборів нового складу парламенту і президента з вересня 1994 р. почала діяти нова конституційна  комісія. Вона була утворена за принципом  представництва двох гілок влади, співголовами її відповідно стали Президент України  Л. Кучма та Голова Верховної Ради О. Мороз. Знову ж таки проблема вибору форми державного правління, поділу владних повноважень між главою держави та парламентом виявилася нерозв’язаною.

У грудні 1994 р. Президент  подав на розгляд парламентові проект конституційного Закону “Про державну владу і місцеве самоврядування”. Він передбачав перетворення країни з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду й отримував право формувати його без погодження з Верховною Радою. Йому ж мала підпорядковуватись і система місцевих органів влади у вигляді місцевих держадміністрацій. За результатами голосування 18 травня 1995 р. цей проект набрав лише просту більшість голосів, тоді як для надання йому чинності була потрібна конституційна, тобто у 2/3 голосів, більшість. У цій ситуації Л. Кучма опублікував указ про опитування громадської думки. Громадяни мали відповісти на запитання: кому ви довіряєте - Президенту чи Верховній Раді? Однак ця суперечка так і не була винесена на суд виборців. Згідно з діючою Конституцією таке опитування не могло мати законодавчих наслідків, а влаштовувати референдуми без згоди парламенту глава виконавчої влади не мав права.

Унаслідок протистояння між  гілками влади у 1995 р. в Україні  виникла конституційна криза. її подолання потребувало нестандартних  підходів. Таким виявився Конституційний договір між Верховною Радою  та Президентом України, укладений 8 червня 1995 р. Зазначалося, що до прийняття  нової Конституції України організація  та функціонування органів державної  влади й місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом  “Про державну владу і місцеве  самоврядування в Україні”, який Верховна Рада України схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депутатів. Отже, Конституційний договір, в основу якого було покладено ініційований Л. Кучмою Закон про державну владу, мав статус тимчасового вищого правового  акта. Положення Конституції 1978 р. визнавалися  чинними лише в частині, що узгоджувалась  із зазначеним договором. На термін дії  Конституційного договору розширювалися  нормотворчі та адміністративні  повноваження Президента України й  органів виконавчої влади і дещо обмежувалися права Верховної Ради й місцевих рад.

Конституційний договір  дещо “розрядив” ситуацію між гілками  влади, що активізувало й конституційний процес. Але після того як конституційна  комісія передала проект Основного  Закону на розгляд до Верховної Ради, протистояння знову загострилось. У  поданому проекті передбачалася  двопалатна структура парламенту, названого  Народними Зборами, що неоднозначно було сприйнято депутатами. Гострі суперечки виникли з питань розподілу  повноважень між гілками влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, державної мови та символіки, статусу Республіки Крим. Баталії навколо конституційного  процесу посилилися з появою альтернативних проектів Конституції.

У президентському оточенні знову виникло питання про  звернення до народу, але на цей  раз у формі референдуму, а  не опитування. Л. Кучма підписав відповідний  указ, після чого в країні спалахнула гостра політична криза. З метою  знайти компромісне рішення у  травні 1996 р. Верховна Рада утворила спеціальну комісію. Ретельна діяльність комісії  уможливила узгодження позицій різних політичних сил у парламенті щодо спірних статей проекту Конституції.

Останнім етапом складного, довготривалого конституційного процесу  стала так звана “конституційна ніч”. Засідання Верховної Ради, розпочате 27 червня 1996 р. за рішенням народних депутатів, мало тривати доти, доки праця над прийняттям Конституції  не буде завершена. Вранці 28 червня текст  Основного Закону був проголосований у цілому і набрав необхідну кількість  голосів. Прийняття Конституції  підвело юридичну базу під державність  українського народу, знаменувало собою завершення перехідного періоду становлення Української держави.

Конституція України містить  Преамбулу і 15 розділів. У І розділі  “Загальні засади” зазначено, що Україна є суверенною й незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республіки. Водночас вона характеризується як унітарна і світська держава.

Суверенітет України поширюється  на всю її територію, яка в межах  існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Носієм суверенітету України є народ. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної  безпеки є найважливішими функціями  держави, справою всього українського народу (ст. 17).

Демократичну суть держави  конкретизує принцип народовладдя. Єдиним джерелом влади в Україні  є народ. Виключно народові належить право визначати й змінювати  конституційний лад, це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Народ здійснює владу безпосередньо і через  органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5). Державна влада в Україні здійснюється в межах, установлених Конституцією, і відповідно до законів України  на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Суспільне  життя в Україні ґрунтується  на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності. При цьому держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15).

Соціальний характер Української  держави визначає принцип соціальної спрямованості економіки, її зобов’язання відповідати перед людиною за свою діяльність, проголошення головним державним обов’язком утвердження й забезпечення прав і свобод людини, гарантія екологічної безпеки. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3).

Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, а  також розвиткові всіх корінних народів  і національних меншин України. У  ст. 10 закріплюються засади мовної політики держави. Державною мовою в Україні  є українська мова. Тому держава  забезпечує всебічний розвиток і  функціонування української мови в  усіх сферах суспільного життя на всій території України. Гарантується також вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов  національних меншин. Україна дбає й про задоволення національно-культур-них  і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Проголошується принцип  верховенства права (ст. 8). Визначено  основні ознаки правової держави: найвища  юридична сила Конституції; відповідність  її нормам законів та інших нормативно-правових актів; пряма дія норм Основного  Закону; гарантоване звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 8); заборона примушувати робити те, що не передбачено законодавством; обов’язок органів влади та самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією й законами України (ст. 19).

У цьому розділі врегульовано також важливі питання, пов’язані  з національною безпекою та зовнішньополітичною  діяльністю держави. Забезпечення державної  безпеки і захист державного кордону  України покладається на відповідні військові формування та правоохоронні органи. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17). Зовнішньополітична діяльність держави має бути спрямована на забезпечення національних інтересів та безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства (ст. 18).

Загальні засади у ст. 20 визначають державні символи України: Державний Прапор - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого  кольорів; Великий Державний Герб, основу якого становить Малий  Державний Герб - Знак Княжої Держави  Володимира Великого; Державний Гімн - національний гімн на музику М. Вербицького.

Розділ II “Права, свободи  та обов’язки людини і громадянина” розроблено з урахуванням принципових  положень міжнародно-правових актів: Загальної  Декларації прав людини (1948 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні  права (1966), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990) та ін.

Установлені Конституцією права  й свободи відповідають найвищим міжнародним стандартам, вони гарантуються і не можуть бути скасовані. Коли приймаються  нові закони або вносяться зміни  до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Забезпечується рівність усіх перед  законом і не допускається привілеїв  чи обмежень за ознаками раси, статі, етнічного  і соціального походження, політичних, релігійних та інших переконань (ст. 24).

Конституція проголошує особисті права людини: на життя (ст. 27); на повагу до її гідності (ст. 28); на свободу і  особисту недоторканність (ст. 29); на недоторканність  житла (ст. 30); на таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції (ст. 31); на невтручання в особисте й сімейне життя (ст. 32); на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33); на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

У Конституції закріплено політичні права і свободи  громадян. Це право на об’єднання в  політичні партії та громадські організації (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, (ст. 38); право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39); право на письмові або особисті звернення до органів державної  влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Конституцією передбачено  широкий спектр економічних, соціальних, культурних прав людини і громадянина. До них належать: право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї  інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право  на працю (ст. 43); право на страйк для  захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48); право на охорону здоров’я (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50); право на захист сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51, 52); право на освіту (ст. 53); право на свободу творчості, захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Порівняно з попередніми  конституціями України уперше встановлюються гарантії прав і свобод людини і  громадянина. Конституція надає  кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права  і свободи від порушень і протиправних посягань. Зокрема ст. 55 передбачає право на судовий захист, звернення  до Уповноваженого Верховної Ради України  з прав людини. А після використання всіх національних засобів правового  захисту - звернення до відповідних  міжнародних судових установ  чи до відповідних органів міжнародних  організацій, членом або учасником  яких є Україна.

Права людини захищають й  інші конституційні норми. Кожен  має право на правову допомогу. Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. Стаття 62 встановлює презумпцію невинності особи у кримінальному судочинстві. Згідно зі ст. 63 особа не може нести  відповідальність за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визнається законом.

Конституція містить також  обов’язки громадян України. Проте  їх значно менше, ніж це було у попередніх радянських конституціях, що свідчить про більший рівень її демократичності. До них належать обов’язки захищати Вітчизну (ст. 65); не заподіювати шкоду  природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки (ст. 66); сплачувати податки і збори (ст. 67); неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); батькам утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітнім дітям піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51).

Розділ III “Вибори. Референдум”  встановлює основи організації виборів, референдуму й інших форм безпосередньої демократії. Стаття 71 проголошує, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого  виборчого права шляхом таємного голосування.