Конституционно-правовые институты: понятие

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна  концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка  висунула ідею звільнення слов'янських  народів від ярма гнобителів і  створення федеративного "Союзу  слов'янських республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну  перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817—1885), П. Куліша (1819—1897), Т.Г. Шевченка (1814—1861) та ін. Це передусім  положення про державну самостійність  слов'ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема  — природний демократизм, прагнення  до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність  тощо. Братство мало свої філіали в  різних місцях тодішньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв'язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної "Руської трійці" — М. Шашкевича (1814—1843), І. Вагилевича (1811—1866), Я. Головацького (1814—1888).) Члени братства проводили  велику просвітницьку роботу, активно  виступали за навчання українською  мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла  формуванню і розвитку національної свідомості українського народу. 

Ще в XVII—XVIII століттях  в усній народній творчості (зокрема  в думах), у живопису, архітектурі, мистецтві розвивається стиль українського бароко, в центрі якого — ідея гуманізму, ідея людини, як творчої, активної і життєдіяльної особистості. 

У кінці XVIII ст. формується концепція романтичного народництва, відповідно до якої провідним началом  в духовній культурі виступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем  культури є простолюд, селянство: панівні  класи відсуваються на другий план. 

Український романтизм  мав значний вплив на польську, російську, німецьку, французьку культури в XIX ст. З шістдесятих років XIX ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаративістики (запозичення  та взаємовпливу) й міфологічної європейської школи, виділяють національно-специфічні особливості культури. 

В працях І. Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне  опрацювання цілісної концепції  історії української культури від  найдавніших часів (передхристиянської Русі) й до кінця XIX ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі  розвитку матеріальних та духовних складників і у зв'язку з соціальною боротьбою  за ідеали справедливості та рівноправності. Видатний вчений та державний діяч М. Грушевський у своїх працях грунтовно проаналізував процес українського культурного розвитку. 

У працях І. Огієнка  — відомого богослова, культуролога, філософа і письменника — висунуто концепцію історії культури українців  від найдавніших часів. Наш народ  як етноантропологічна цілісність, стверджував  він, запосів собі просторове місце  й усюди поклав свою ознаку багатої  культури й яскравої талановитості. 

Великий інтерес  викликають його думки щодо виникнення й розвитку української пісні, орнаменту, звичаїв і обрядів, побуту, літератури й театру. З-під його пера вийшла фундаментальна праця "Українська культура. Коротка історія культурного  життя українського народу", яка  побачила світ у Києві 1918 року й репринтно  перевидана в наш час. 

Початок XX століття став добою посилення імпресіоністських  тенденцій (творчість М. Коцюбинського, Л. Українки), розширився "становий принцип", тобто літературними героями  ставали пролетаріат, інтелігенція (І. Франко, В. Винниченко), опрацьовуються фрейдистські та натуралістичні концепції. У прагненні перейняти кращі  зразки світового мистецтва українські митці заперечували патологічні, урбаністичні мотиви. 

До 30-х pp. стверджуються  нові течії і напрямки, репрезентуючи  модерністський калейдоскоп — футуризм, символізм, неокласицизм, "вітаїзм" тощо. Прикладом може бути творчість  М. Хвильового. У праці за редакцією  І. Крип'якевича "Історія української  культури" (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музики й театру. Здійснено ряд спроб створити оригінальні культурницькі концепції (А. Козаченко "Українська культура, її минувшина та сучасність", М. Марченко "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII ст." та ін.) 

Широко розгорнулися дослідження української культури в діаспорі. Були написані й видані курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту  в Подебрадах "Українська культура" (за ред. Д. Антоновича, 1940 p.); тематична  тритомна "Енциклопедія українознавства" (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949 p.); "Нариси з  історії нашої культури" Є. Маланюка в 50-х pp.; "Тисяча років української  культури" М. Семчишина (1965 р.) та ряд  ін. 

Різноманітність концепцій  обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного  процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об'єктом дослідження  для фахівців різних галузей —  філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.