Кінбурнська битва в контексті початкового етапу російсько-турецької війни 1787 – 1791 років

Через так стрімко  зростаючий авторитет у Європі російський уряд був особливо стурбований неміцністю Кючук-Кайнарджийского миру.

Тому російський уряд бере курс на приєднання Криму до Росії, проте робить це дуже обережно. У 1778 р. близько 30 тис. вірменів і греків були переселені із Криму в південні губернії Росії. Тим самим  Петербург серйозно підірвав економічний потенціал ханства і зробив його залежним від Росії.

У 1779 році прийняттям Айнали-Кавакської конвенції турки визнали Шагін-Гірея ханом, а територія між Південним Бугом і Дністром з дозволу Росії закріпилася за Османської імперією. Але боротьба не припинилася. Невдовзі Османська імперія знову неодноразово порушує договір і робить захоплення кубанських володінь кримського хана, піднявши ногаїв. У 1782 році турки влаштували заколот проти Шагін-Гірея, який біг під захист російських військ у Єнікале. У 1780 році відбулася зустріч Катерини II та Йосифа II. Результатом зустрічі стала угода про взаємну допомогу у разі нападу Османської імперії. Угода гарантувала водночас цілісність Речі Посполитої і передбачала протидію прусським претензіям до Речі Посполитої.

Знаючи позицію Австрії, в 1783 році Катерина ІІ публікує маніфест про зречення Шагін-Гірея і приєднання Криму до Росії. За два місяці населення Криму офіційно присягнуло Катерині II. Залишилися бунтівними лише ногайські мурзи Кубані та їх невдовзі розгромили. У 1784 році Османська імперія побічно визнала приєднання Криму й Прикубання до Росії.

Так було закінчено багатовікову боротьбу з татаро-турецькою агресією на Півдні Росії. Вихід Росії до Чорного моря мав величезне значення для економічного розвитку великих земель як степової зони, так й задавненого чорноземного центру Росії. З виходом на море швидкими темпами зростає колонізація й освоєння величезних безлюдних просторів з родючими ґрунтами, будуються порти, розвивається торговий флот [17, 215].

З самого моменту укладення Кючук-Кайнарджийського миру, а особливо з часу приєднання Криму, було ясно, що Туреччина не змириться із створеним в басейні Чорного моря становищем і буде прагнути до реваншу. Театром бойових дій у разі нападу ворога обіцяли стати області Північного Причорномор'я; вони ж були базою озброєних сил на півдні Росії. Тому підготовка країни до війни була нерозривно пов'язана з освоєнням цих територій. З 1776 року генерал-губернатором Новоросійської та Азовської губерній, об'єднаних в 1784 році в Катеринославське намісництво, а також Таврійської області (з 1783 року) був Г.А.Потьомкін. Він розгорнув там бурхливу діяльність, більшу частину свого часу протягом 1776 – 1791 років проводячи на півдні України. Для збільшення населення краю туди запрошувалися іноземні, в основному німецькі колоністи. В степах розводили ліси, сади, виноградники. Заохочувалося шовківництво.

Засновувалися нові міста. У 1787 році Потьомкін заклав на безлюдному березі Дніпра Катеринослав, який став центром намісництва. Там передбачалося завести школи, гімназії, консерваторію, університет. Велика увага приділялася розвитку флоту. У 1778 році на Дніпрі заснували місто Херсон, який незабаром став великим портом і центром суднобудування; пізніше велике значення отримала верф у Миколаєві, що з'явилася в 1788 році. Базою майбутнього Чорноморського флоту стало місто Севастополь, закладений у 1783 році на березі Ахтіарської бухти. Виникали фабрики і заводи. Розвивалася торгівля по морю [14, 45].

Боротьба мала на меті здобути вихід Росії до Чорного моря і приєднання Північного Причорномор'я, захопленого монголо-татарами ще в ХІІІ ст. Цього вимагали економічні інтереси Росії і її панівних класів (поміщиків, а також купців). Друга половина ХVІІІ ст. була пов’язана із загостренням міжнародних протиріч на Близькому Сході (так званим Східним питанням) і поступовим посиленням експансії Росії у бік Балкан і Кавказу, що спиралася на національно-визвольний рух, пригноблених імперією Османа християнських народів [10, 67].

Правління в Росії Катерини II (1762 – 1796 рр.) ознаменувалося різким зростанням зовнішньополітичної активності Російської імперії. Двома головними проблемами в цій області були питання про становище православного населення в Польщі, яке Росія підтримувала, і необхідність закріпитися на берегах Чорного моря [14, 57].

Морський напрям у військовій діяльності Російської імперії завжди займав провідне місце  і з ним пов’язані доленосні події в історії. За вихід до моря боролися ще з древніх часів, і ця боротьба спонукала розвиток мореплавства і військового флоту. З тих пір флот став виступати не лише військовим а й військово-дипломатичним інструментом держави, що і визначало його роль і місце в системі оборони тих часів. Розвиток і зміцнення міжнародного авторитету Російської імперії у значній мірі стали можливими завдяки наявності потужного військового флоту, при допомозі якого успішно вирішувалися найскладніші питання міжнародних відносин. Море завжди являлося вікном у світ, економічною базою приморських держав, торговим шляхом і шляхом агресій. Саме з моря і приморського театру протягом віків чатувала найгрізніша небезпека для Російської імперії [13, 98].

Отже, впродовж  ХVІІІ століття велася боротьба за панування в Північному Причорноморї і в прилеглих районах. Адже, Північне Причорноморя було шляхом виходу до Чорного та Середземного морів.

2.2. Росія як впливова чорноморська держава в Європі

Могутність Росії і швидке зростання її впливу на міжнародне становище у Європі у цей період було продемонстровано відмовою Росії на прохання Англії 1775 р. послати російських солдат (20-тисячний корпус) на допомогу у війні з Північноамериканскими штатами. Можливо, у тому проявилося охолодження Росії до Англії й невдоволення монополією англійців в балтійській торгівлі Росії. Так чи інакше, але Росія 1780 р. виступила із знаменитою «Декларацією збройного нейтралітету», спрямованою проти деспотичних дій Англії на морі. До декларації відразу ж приєдналися Данія, Швеція, Голландія, Пруссія й Австрія. Оснащений нейтралітет визнали Франція, Іспанія та США [17, 234].

Ще раніше Катерина ІІ вміло проявляла силу й вплив у Європі. Йдеться про війну Пруссії з Австрією через Баварію в 1778 р. Війну було припинено грізним окриком Росії [13, 345].

Свого роду вінцем адміністративної діяльності Потьомкіна в Північному Причорномор'ї стала організована ним подорож Катерини II в Тавриду. Вона мала на меті продемонструвати всьому світу військову та економічну міць Росії. Тому супутниками імператриці стали іноземні посли. На всьому шляху проходження влаштовувалися всілякі святкування, феєрверки, вистави і, головне, огляди військ. 9 січня 1787 року цариця прибула в Київ і після тримісячної перерви почала спуск по Дніпру на галері "Десна". 25 квітня біля Канева вона зустрілася з польським королем Станіславом-Августом. З 30 квітня по 3 травня Катерина пробула в Кременчуці, а 7 числа до неї приєднався ще і австрійський імператор Йосиф II. Побувавши на закладці Катеринослава, мандрівники прибули в Херсон, де 15 травня споглядали спуск на воду трьох військових кораблів. Наступний пункт поїздки – Севастополь, який особливо вразив уяву гостей. 22 травня, під час обіду в Інкермані, на вікнах в палаці впали штори і поглядам мандрівників постав великий флот в гавані, який вони пізніше змогли об'їхати на шлюпці.

Відвідавши  Балаклаву і Феодосію, Катерина II проїхала через Перекоп в Полтаву. Там, на місці знаменитої битви Північної війни, 8 червня були проведені маневри, в яких одна частина армії зображувала шведів, а інша – росіян. Нагородивши учасників цього дійства, Катерина II відбула до Москви.

Вивчаючи хід  подорожі, дослідники зіткнулися з однією проблемою, причому немаловажливою: вона пов'язана з роллю О.В.Суворова у зустрічі гостей. Абсолютна більшість істориків повідомляє, що Суворов у цей час командував Кременчуцькою дивізією і, по приїзді в Кременчук імператриці, провів перед нею маневри. Потім генерал-аншеф відправився в містечко Блакитна (на півдорозі між Херсоном і Кременчуком), щоб сформувати там військовий табір. Блакитну Катерина відвідала на зворотному шляху з Криму [16,171-74; 21, 224-56; 22, 84; 24, 249-51; 26, 111].

Однак в останній час питання про кременчуцькі маневри набрали несподівану дискусійність. В.С.Лопатін в книзі «Потьомкін і Суворов» висловив сумнів у тому, що вони взагалі мали місце [19, 108-111]: більшість джерел, за винятком графа Сегюра, мовчить про ці маневри. Автор вважає, що за давністю років враження Сегюра про побачене в Кременчуці злилися зі спогадами про полтавські маневри. Але це припущення мало обгрунтовано. Сегюр описує події, що відбувалися в Кременчуці та Полтаві зовсім по-різному: у першому випадку війська не виступали один проти одного, а зображували відображення уявної атаки турків, піхота перебудовувалась з колон в каре, а кіннота наступала і відступала. У другому згадуються польові укріплення – редути і шанці, і охоплення однією з воюючих сторін флангу іншої. Крім того, документально підтверджено, що в Кременчуці знаходилися чималі війська. 1 травня Катерина писала в листі з Кременчука: «Легкокінні полки, про які Панін говорив, що вони тільки на папері, але вчора я бачила своїми очима, що ті полки не карткові, але й насправді прекрасні...».

До уваги  цариці були представлені 6 легкокінних і 1 кірасирський полки, Бузький єгерський корпус і батальйон Катеринославського гренадерського полку. У кавалерійських полках (крім драгунських) в той час, за штатним розкладом, було 6 ескадронів [13, 80]. Отже, Катерина побачила 42 ескадрони. А Сегюр згадує про 45, побачених у Кременчуці. Майже повний збіг цих цифр доводить достовірність розповіді французького дипломата.

Отже, показові навчання в Кременчуці були. Відсутність  згадок про них пояснюється просто: в них взяло участь набагато менше військ (кіннота: 42 ескадрони по 159 осіб – 6678; піхота: 3 батальйони по 1212 чоловік – 3636; всього приблизно 10 тисяч), ніж у Полтавських маневрах (70 батальйонів – приблизно 85 тисяч). Крім того, враження від невеликого огляду в Кременчуці виявилися занадто слабкими в порівнянні з враженням від свята, влаштованого там Потьомкіним.

Саме після південної подорожі остаточно сформувалася концепція тієї

групи сучасників, яка негативно оцінювала діяльність Потьомкіна. Вже до цього з різкою критикою виступив і князь Щербатов. А в 1797 році в гамбурзькому журналі "Мінерва" з'явився твір "Потьомкін-Таврійський". Автор – колишній саксонський посол в Петербурзі –  Г. Гельбіг оголосив всю подорож цариці фарсом: замість будинків їй показували декорації, враження про достаток худоби створювали переганянням з місця на місце одного і того ж стада, під виглядом військових показували торгові судна. Так в нашому ужитку з'явився вираз "потьомкінські села". Цю версію відтворили у своїх працях деякі історики [24, 248].

Однак більшість  авторів [12, 5; 14, 185; 16, 204; 19, 132; 26, 108] заперечують версію Гельбіга, і з ними не можна не погодитися. Всі факти, в тому числі і повідомлення іноземців – супутників Катерини II, суперечать такому баченню подій. Е.І.Дружиніна, яка зібрала у своїй книзі величезний матеріал про господарську життя Північного Причорномор'я в той час, відзначає: «Односторонні оцінки іноземних, а почасти і російських мемуаристів, переносили центр ваги на показний характер дій Потьомкіна, спростовуються матеріалами джерел, свідчать, що з місяця в місяць, з року в рік ішов закономірний і неухильний процес заселення та освоєння краю»[14, 185].

Але зазвичай не акцентується той факт, що процес цей йшов далеко не гладко, особливо у сфері підготовки до війни з Туреччиною. За весь період 1779 – 1787 років в Херсоні побудували всього 4 66-гарматних лінійних корабля [31, 219]. За свідченням Йосифа II, російські судна будувалися з сирого лісу, що робило їх украй недовговічними, а екіпажі були погано навчені; зміцнена херсонська фортеця, обкладена дерном, готова була осипатися. На облаштування краю, як зізнавався сам Потьомкін, "грошей витрачено багато, а куди – тому не сищу ". Війська не перебували в постійній бойовій готовності, і не було плану на випадок початку війни, що Катерина II вважала вельми  вірогідним [3, 207]. Все це призвело до затримки на 8 місяців відкриття бойових дій російською армією. У 1787 році Севастопольська ескадра не змогла діяти проти турків, так як у вересні потрапила в шторм. На погано побудованих російських суднах вітер поламав щогли, одне з них затонуло. І пізніше російські кораблі завжди поступалися турецьким в швидкості – днище ворожих було обшито міддю.

У світлі такого стану російських військ на півдні Росії, щонайменше дивними виглядають спроби деяких авторів [12, 106; 26, 115-116] уявити винуватцем початку війни 1787 – 1791 років Потьомкіна, який, нібито через російського посла Булгакова, підбурював турків до її оголошення. Листування фельдмаршала з Катериною показує, що ще з жовтня 1786 року він мав грандіозні творчі плани в Криму [3, 209], а в 1787 році бажав «протягнути два роки, а то війна перерве побудову флоту» [3, 225].

Зазвичай не звертається увага на відсутність у російського командування плану дій на випадок війни з Туреччиною – при більш рішучих діях противника в перші місяці це могло зіграти велику негативну роль. Лише 4 вересня 1787 року в Петербурзі зібралася військова рада. На ній було вирішено поділити війська, що перебували в Україні, на 2 армії. Перша, українська, під командуванням старого фельдмаршала Румянцева (її чисельність дорівнювала приблизно 30 тисячам [7, 57], повинна була «розташуватися від Києва до Хотина і, в очікуванні великих приписів, охороняти безпеку меж наших у Польщі», – йдеться в рескрипті Катерини II [23, 334]. Українська армія повинна була виконувати допоміжну функцію.

Головна ж роль відводилася Катеринославській армії фельдмаршала Потьомкіна. Вона складалася з декількох частин. Головні сили були на нижній течії Дніпра, в районі Катеринослава. У Криму, на Кубані і на Кавказі знаходилися окремі загони під командуванням генерал-аншефа Каховського, генерал-майора Розена і генерал-аншефа Текеллі. Загін генерал-аншефа Суворова (20 батальйонів і 38 ескадронів) призначався для оборони Кінбурна та Херсона. Перші дані про чисельність Катеринославської армії без кубанського і кавказького загонів відносяться лише до 18 березеня 1788, коли вона становила 82464 людини. У 1788 році головні її сили  повинні були послідовно взяти турецькі фортеці Очаків, Хаджибей, Акерман, Бендери. Згодом передбачалося оперувати на Дунаї. Чорноморський флот стояв на якорі частково в Севастопольській бухті (3 лінійних корабля, 7 фрегатів і 4 дрібних судна), частково в Таганрозі (4 фрегати і шхуна) [1, 144]. Фрегат «Скорий» і «Бітюг» знаходилися поблизу Очакова, очікуючи прибуття з Херсона корабля «Володимир» і фрегата «Олександр».

Бойові дії  в 1787 – 1788 роках Катеринославської армії і Дніпровської флотилії проти турків в районі фортець Кінбурн і Очаків отримали назву Кінбурн-Очаківської операції.

Поруч із подіями у Причорномор'ї суттєві зрушення у відсотковому співвідношенні сил Росії припадають на Закавказзя. У фортеці Георгієвськ 27 липня 1783 року було підписано так званий «Георгієвський трактат». Відтепер цар Кахеті і Картлі визнавав верховну влада лише російського государя. Укладання «Георгієвського трактату» було важливою політичною подією як для Росії, так і для всього Закавказзя, оскільки полегшувало багатовікову боротьбу народів Кавказу проти ярма Ірану і Османської імперії.