Київська русь-князівська держава

Другий похід Святослава на Болгарію не мав успіху. Повертаючись до Києва  Святослав загинув в бою з  печенігами.

Між його синами розпочалася боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати брат верховним князем. У свою чергу Ярополк вирішив  приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. З цією метою він  у 977р. вирушив з військом на Овруч. Олег програв йому битву і загинув. Володимир не став чекати поки Ярополк  нападе на нього. Він набрав військо  із варягів і в 978 рушив на Київ. У короткій війні між братами  Ярополк загинув, і 11 червня того року, за свідченням автора середини ХІ ст. Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.

2.5.         Розбудова держави за Володимира Святославовича.

Історики характеризують державу  часів Володимира як ранньофеодальну  монархію. Це визначення значною мірою  є умовним. Значення видатної постаті  Володимира полягає в тому, що своєю  діяльністю він ніби з’єднав дві  доби: пізню родоплемінну й ранню  феодальну.

Якщо Святослав шукав слави  у битвах, то його син Володимир  – у мирній розбудові держави. Близько 988 р. Володимир продовжив  адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних  синів. У віддалені землі князь  відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем  у країні. І відтоді Київська Русь стає об’єднаною державою.

За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя  Оки й Волги, на заході – Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні –  Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Протягом ІХ – першої третини  ХІІ ст. державне, суспільне, економічне й культурне життя Давньої  Русі зосереджувалося в Києві  й навколо Києва, в Середній Наддніпрянщині. Незабаром по утвердженні в Києві  Володимир почав будівництво  міської фортеці площею близько 10га.

Князь докладав величезних зусиль до зміцнення рубежів держави. Наприкінці Х ст. була створена величезна за розмахом (вали простягалися майже  на тисячу км.) складна й розгалужена  система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від  печенігів.

Володимира можна назвати першим реформатором на Русі. Крім адміністративної він провів і судову реформу. У  літописі Нестора читаємо, що Володимир  разом з дружинниками дбав про  “Устав земляний”, ішлося про вироблення закону, що регулював би правові відносини в суспільстві. Родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.

Роки князювання Володимира в Києві  дехто з істориків називає  богатирською добою в історії  Київської Русі. Тоді успішно й  швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.

2.6.         Хрещення Русі.

“Вибір віри”, зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Охрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сім’ї  європейських правителів.

Навесні 990р. князь з молодою  дружиною повернувся до Києва й заходився  насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків  і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний  крок на тому шляху було зроблено.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло  розбудові держави. Значний поштовх  дала нова ідеологія піднесенню давньоруської  культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні  й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

В часи князювання Володимира Святославича завершується другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, етап припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019-1054).

2.7.         Завершення формування держави за Ярослава Мудрого.

Після смерті Володимира, між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом  і Мстиславом, а також пасербом Святополком розгорілася кривава  боротьба за київський престол. У  ній загинули Борис, Гліб і Святослав. А Ярослав 1015р. вокняжився в Києві. Під час першого князювання (1015-1018) йому довелося відбивати напад на Київ численного  війська степовиків. У 1018 р. Святополк захопив Київ, та взимку 1018-1019 рр. Ярослав вибив його з міста і той утік до  печенігів. Навесні 1019 р. Святополк напав на Русь разом із печенізькою ордою. Ярослав вийшов переможцем з цієї битви. Він розумів згубність для Русі міжкнязівських чвар. Тому домовився з братом Мстиславом, що княжив у Чернігові, про розподіл сфер впливу в Південній Русі, а племінника Брячислава силою змусив до покори, проте залишив тому Полоцьке князівство. Ярослав доклав багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Він продовжив діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів держави.

У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Київська Русь мала жваві  дипломатичні відносини з Германською  імперією.

1048 р. король Франції Генріх  І посватався до дочки Ярослава  Анни. Шлюб був укладений, ймовірно, в 1049р. Інша дочка Ярослава  – Єлизавета стала дружиною  норвезького короля Гаральда  Суворого, а ще одна – Анастасія  побралася з угорським королем  Андрієм І. Все це принесло  великий міжнародний авторитет  Давньоруській державі.

Приділяючи щільну увагу зовнішній  політиці, Ярослав не забув і про  внутрішні справи. Князь доклав багато зусиль для створення нових і  розбудови існуючих міст, насамперед Києва.

Головним храмом держави, її найбільш урочистою та високохудожньою спорудою став Софійський собор, збудований у 20-30 рр. ХІ ст.

У часи князювання Ярослава завершилось  будівництво Давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився  державний апарат. Полюддя все  більше замінювалось м’якшими, передовішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства. Приблизно у 1037 р. князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з’явився перший писемний збірник норм давньоруського права “Руська правда”. В роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна торгівля.

З ім’ям Ярослава пов’язаний і  розквіт давньоруської культури, насамперед книжності. Навколо Ярослава склався гурток з представників  давньоруської інтелектуальної  еліти.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, ставши в ряд з  головними країнами середньовічного  світу: Візантією та Германською  імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

3.     Процес розпаду Київської Русі.

3.1.         Феодальне роздроблення Русі.

Роздробленість, що охопила Русь у  ХІ-ХІІІ ст., дістала назву феодальної, оскільки в її основі була еволюція феодальних відносин. Під захистом Київської держави розвинулися  продуктивні сили, збільшилася виробнича  спроможність селянина. За таких умов зросла цінність землі, яку знать  прагнула перетворити на свою приватну власність. За рахунок общинних земель зростала чисельність боярсько-князівських  володінь – вотчин. Протягом другої половини ХІ – першої половини ХІІ  ст. у країні сформувався клас великих  землевласників – боярство. Вони стають значною економічною, а відтак і  політичною силою. Інтереси боярства були зосереджені перш за все на місцевих інтересах, а не загальнодержавних. Нова соціально-економічна ситуація вимагала наближення влади до місць, до землі. Земля давала тепер набагато більші прибутки, ніж успішні воєнні експедиції. Одночасно прогресуюча феодалізація суспільства посилювала соціальну  напруженість, яка вимагала відповідного регулювання. Удільні князі, які  правили в тій чи іншій землі, під тиском місцевого боярства і  власних земельних інтересів  прагнули до піднесення свого князівства за рахунок інтересів сусідів.

Економічною основою тогочасного  суспільства було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов  для об’єднання.

Передумовою розпаду Киїївської Русі, постійним джерелом внутрішніх проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об’єднані тільки владою великого князя та церкви.

Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054) Київська держава все більше ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов’язані між собою  феодальні князівства. Єдність Київської  держави послаблювалася складним порядком престолонаслідування в князівському клані Рюриковичів, що породжував усобиці. З метою їх усунення перед лицем  половецької загрози у 1097 р. в  Любечі під Києвом князі зібралися  на свій перший з’їзд. Вони уклали угоду, за якою спільна доти “вотчина” розпадалася на три відокремлені “вотчини” старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів І Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: “Кождо да держить отчину свою”. Але постанови Любецького та наступних князівських з’їздів: Витичівського 1100р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. – виявилися безсилими приборкати князівські чвари.

Після смерті  київського князя Святополка і повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши порушення постанови Любецького з’їзду. Зайнявши великокнязівський стіл Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Централістську політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність.

3.2.         Розпад Київської Русі

До середини ХІІ ст. на території  колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі зникає.

Тридцять п’ять років (1146-1181) проходять  в постійних змінах князів та майже  безперервних війнах за Київ, дуже негативно  вплинувших на добробут міста та землі, тим паче, що деякі претенденти (із династій чернігівської та суздальської) запрошували у союзники половецьких ханів у своїх походах на Київ, і ці напади половців розорювали землю. Декілька разів Київ зазнає більш або менш сильних погромів.

Київ і Київська земля взагалі в продовженні ХІІ ст. швидко приходять в занепад. Багато причин сприяло цьому. Тюркська міграція підірвала добробут полянськоїземлі; за винятком північного кута вона декілька разів перетворювалася в пустелю; населення відливало, господарство було в розладі; і цей занепад добробуту землівідбивався на її старій столиці. Торгівля дуже терпіла від занепаду південних і східних торговельних шляхів, на яких рух був якщо не припинено зовсім, то зв'язано з великими труднощами і взагалі ослаб після того як тюркські орди затвердилися в степах і витіснили звідти слов'янське населення. Відособлення земель колишніх провінцій Києва, що розвинули в собі свої власні центри і що відтягли значну частинувійськово-торгового класу, цієї “Русі", що неподільно тяжіла раніше до Києва, впливало також на ослаблення останнього. І в довершення всього пів століттябезперервної смути, воєн за київський престол, розорення землі і самого міста. Багатство і блиск Києва почали зникати, а це, в свою чергу, відбивалося і на його політичній ролі.

У першій половині ХІІІ в. Київ повністю відходить на другий план. Найсильніші  і більш далекоглядні князі вже нехтують ним як позицією безнадійною і створюють нові політичні центри. Боротьба за Київ йде далі, але борються за нього тільки менш значні князі. Нарешті, нова азіатська навала   монголо-татарської орди в середині ХІІІ ст. остаточно підриває всяке значення Києва і руйнує державну організацію землі, дезорганізує князівсько-дружинний лад на всьому просторі предстепногосереднього Поднепровья.

Користуючись загальною панікою, зробленою татарами в 1240 р. населення  і особливо міські общини починають розбивати рамки князівсько-дружинного ладу.Земля, розкладаючись на окремі общини, що керуються своїми дрібними князямиабо радою старців, поверталася до старого стану суспільної роздробленості, що передувала утворенню централізованої Київської держави.

Заключення

Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала  велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної  Давньоруської держави сприяло  суспільно-економічному, політичному  і культурному розвитку східних  слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.

Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній  арені висунули її в число провідних  країн середньовічного світу. Успішно  відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив  західно-європейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку. Високопродуктивними  були землеробство і скотарство, ремесла  і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в  усьому тогочасному світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну  культуру.

Традиції Київської Русі виявилися  настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.

Перелік літератури.

1.     “Історія України”. Посібник. За ред. В.А.Смолія, - К., 1997

2.     “Історія України”. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998

3.     Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1991.

.