Київська Русь у добу розквіту. Княжіння Ярослава Мудрого та Ярославичів

Приділяючи так багато уваги справам зовнішньополітичним, київський князь не робив це на шкоду інтересам внутрішнім, навпаки - в історію він увійшов передовсім завдяки своїм успіхам саме всередині держави. Ярослав Мудрий у роки свого доволі тривалого правління вжив чимало заходів щодо зміцнення князівської влади всередині Київської Русі. Смерть бездітного брата, чернігівського князя Мстислава Лютого, відкрила Ярославові шлях до того, аби стати "єдиновласцем Руської землі".

Ще однією, а по суті визначальною, сторінкою князювання Ярослава Мудрого  стає розгортання ним у Києві грандіозної будівельної програми, що стало гідним наслідуванням і завершенням ініціатив, започаткованих свого часу Володимиром Великим. Мудрий князь закладає так зване "місто Ярослава", укріплений дитинець, що за площею у сім разів перевищував площу "міста Володимира". Своєрідний київський кремль початку XI ст. був територією, обнесеною циклопічними земляними валами висотою понад 25 м, на яких стояли міцні дубові стіни та неприступні вежі. Протяжність міського валу становила 3,5 км, охоплюючи територію близько 70 га.

Загалом в роки князювання Ярослава було зведено, по суті, нове місто. Над ним височіли такі величні  та високохудожні зразки давньоруської  архітектури, як: Десятинна церква, Софійський собор, монастирі Георгія та Ірини, церква св. Василія та ін. Велетенські міські укріплення оздоблювали величаві Золоті, Софійські, Лядські та Печерські ворота. Знаменитий німецький хроніст XI ст. Адам Бременський, побувавши в Києві, назвав його містом, яке "змагається із Константинопольським скіпетром".

Власне, вже закладення собору Святої Софії несло могутній ідеологічний зміст. Адже і назвою, і значною  мірою своїми архітектурними рішеннями київський собор нагадував свій константинопольський прообраз, демонструючи рівність Київської Русі з великою імперією та водночас своє релігійне і духовне правонаступництво.

Близько 1039 р. в літописах  уперше згадується ім'я київського митрополита Феопемпта. Причому, на відміну від свого батька князя Володимира, Ярослав на чолі Церкви поставив не свою довірену особу (за Володимира функції глави Церкви виконував настоятель Десятинної церкви Анастас, втім його повноваження не отримали визнання патріарха Константинопольського), а запросив константинопольського ієрарха. Цим самим було не лише нормалізовано стосунки з Візантією, а й підвищено міжнародний престиж давньоруської церковної організації. Коли ж Давньоруська держава зміцніла ще більше, а претензії Візантії на зверхність над Руссю почали відверто дисонувати з реальним станом справ, 1051 р. Ярослав без відома Константинопольської патріархії, а лише з ради з місцевими єпископами поставив на чолі Церкви місцевого святителя Іларіона. У зв'язку з прагненням князя утвердити суверенність і Церкви, і Київської держави варто розглядати і прагнення київської влади канонізувати князя Володимира.

З іменем князя Ярослава пов'язують також створення першого писемного зведення законів Київської Русі - "Руської правди", чи, принаймні, її частини, так званої "Найдавнішої правди". І хоча серед істориків немає єдності щодо справжніх заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (частина дослідників вважає, що цей правничий звід був укладений пізніше), в історичних джерелах XIII ст. вже навіть усю "Руську правду" називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще більш достовірним  виглядає авторство мудрого київського князя такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковного статуту - "Номоканону". Статут регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, віднесені до компетенції Церкви. Участь у його укладені, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.

Чимало зробив Ярослав  Володимирович для утвердження  на Русі християнської віри. Заклав великокняжий монастир св. Георгія і св. Ірини (в честь християнських покровителів, свого і своєї дружини). По цьому монастирі стали закладатися на Русі повсюдно. У середині 50-х років під Києвом виник прославлений своєю святістю вже в наступні століття Печерський монастир.

У часи правління Ярослава Володимировича спостерігається небачений  раніше розквіт давньоруської культури, книжності. Чимало дослідників пов'язують становлення давньоруського літописання саме з будівництвом Софійського собору, котрий відразу став не лише релігійним, а й духовним центром держави. Любов мудрого київського князя до книг спричинилась до появи його почесного прізвиська - Мудрий, а також породила прекрасну легенду про знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого, пошуки слідів якої не припиняються й досі.

Князювання Ярослава Володимировича продовжувалося мало не 40 літ (помер  князь 1054 р. у досить поважному як для тих часів віці - семи десятилітнього старця) і було наповнене значними досягненнями - завершено формування території Давньоруської держави, зміцнено князівську владу та подолано сепаратизм місцевої родоплемінної верхівки, утверджено одноосібну монархічну форму правління, вчинено спробу кодифікації права, до не в пізнання змінено зовнішній вигляд князівської столиці, досягнуто значного культурного поступу, захищено кордони держави та здобуто значний міжнародний авторитет.

На час смерті князя  Ярослава жили п'ятеро його синів: Ізяслав  Ярославич сидів на князівському столі в Турові, Святослав - Володимирі (Волинському), а про місце княжіння ще трьох нащадків Ярослава - Всеволода, Ігоря та В'ячеслава - відомостей немає. Найстарший син Володимир Ярославич був намісником в Новгороді й помер раніше батька - у 1052 р.

Згідно з історіографічною традицією, що сформувалася ще за життя  нащадків мудрого київського князя, помираючи, Ярослав Володимирович  залишив по собі так званий "Заповіт  Ярослава". Апелюючи до того, що всі його сини походили від одного батька і однієї матері, князь заповідав їм жити в братерській любові й послуху один в одного, що мало забезпечити їм процвітання та збереження досягнутого батьком. Своїм заповітом князь прагнув уникнути братовбивчої катастрофи, що розгорілася на його очах і за його активної участі після смерті князя Володимира.

Конкретно ж "механізм реалізації" братерської любові пропонувався такий. На той час старший з-поміж  Ярославичів, Ізяслав, мав замінити батька на князівському столі в Києві. Святослав Ярославич переміщувався  з Володимира до Чернігова, Всеволод - до Переяслава, Ігор - до Володимира (Волинського), а В'ячеслав - до Смоленська. Розділивши своїм синам князівські уділи, Ярослав разом з тим залишив неподільною князівську Русь як таку. Тобто держава зберігалася у формі спільної власності роду.

Та попри досконалість запропонованої моделі її ефективність була очевидна лише при житті першого  покоління нащадків. По їхній смерті найстарший в роду далеко не обов'язково міг бути сином великого князя. Династія дробилась, а це, у свою чергу, створювало вельми заплутані ситуації щодо першості прав того чи іншого претендента.

Варто згадати й про  те, що, крім отриманих за заповітом  нових столів, Ярославичі зберігали за собою права й на землі, якими володіли перед тим. Так, старший з них утримував за собою ще й Турів і Новгород, Святослав мав значну частину Лівобережжя та далеку Тмутаракань, а Всеволод - просторі землі на північному сході Русі, де пізніше постануть Ростовська й Суздальська землі. Володіння молодших синів Ярослава, В'ячеслава та Ігоря, були набагато меншими, як власне і їхній вплив на політичні процеси в Київській Русі. Аби ефективно управляти такою державою, знадобилася небачена раніше в політичній практиці Русі форма правління, відома в історичній літературі під назвою тріумвірат.

Членами тріумвірату стали старші сини Ярослава Володимировича - Ізяслав, Святослав та Всеволод. Молодші перебували в залежності та щільній опіці тріумвірів. І коли 1057 р. в Смоленську помирає В'ячеслав, його старші брати виводять Ігоря з Володимира та садовлять на місце померлого. Після ж смерті Ігоря 1061 р. тріумвіри поділили між собою Смоленську волость, нічого не залишивши синам покійного. Спільними зусиллями Ізяслав, Святослав і Всеволод оволоділи 1067 р. й Полоцькою землею, яка до того не належала Ярославичам.

Цілком одностайно старші Ярославичі діяли й на міжнародній арені: ходили в походи супроти кочівників - ще не замирених торків, а також нових степових орд, що тільки-но в першій половині XI ст. виринули з прикаспійських степів - половців. Нищівна поразка тріумвірів у битві на р. Альті 1068 р. мала для їхнього союзу катастрофічні наслідки. У Києві вибухнуло повстання проти князя Ізяслава Ярослави ча, і він був змушений втікати до Польщі. Наступного року Ізяслав із дружиною польського князя Болеслава таки вернувся на Русь. У державі відродилася попередня форма політичного правління. Щоправда, цього разу життя тріумвірату було на диво коротким. Уже наступного року Святослав за підтримки Всеволода вигнав старшого брата з Києва, звинувативши його в намірах позбавити молодшого за себе Ярославича князівського стола в Чернігові. Таким чином тріумвірат поступався місцем дуумвірату. Всеволод здобув Волинь і Турів, натомість Святослав одержав колишні Всеволодові землі в Поволжі. Крім того, до рук Святослава ще в часи другого тріумвірату перейшов Новгород. Але князі й надалі розглядали Руську землю як сукупну й неподільну власність роду. Всі володіння всередині неї все ще сприймалися як тимчасові.

Тим часом вигнаний з Русі Ізяслав розгорнув доволі активну діяльність в Європі, прагнучи за допомогою когось із тамтешніх правителів покарати свого молодшого брата. Не одержавши цього разу сподіваної допомоги від свого родича, польського князя Болеслава, князь-вигнанець вирушив далі на захід. За сприяння саксонського маркграфа Дедона в січні 1075 р. в Майнці Ізяслав мав аудієнцію в імператора Генріха, і той, підкуплений дарами руського князя, відправив до Києва посла з вимогою до Святослава, аби він добровільно поступився "королівством" старшому братові. Конфлікт всередині княжого дому набув європейських масштабів.

Одночасно Ізяслав Ярославич  звернувся і до його заклятого  ворога імператора - знаменитого папи Римського Григорія VII (Гільденбранта), і той підписав дві булли з приводу подій, що мали місце в той час на Русі. В одній з них була виражена підтримка домаганням скинутого князя, що, на думку деяких дослідників, по своїй суті означало скріплення васальної залежності руського князя від папи Римського. У другій - містилася рекомендація князеві Болеславові надати допомогу Ізяславу та повернути втрачені ним статки. Звернення до Болеслава й вирішило справу.

У липні 1077 р. на чолі дружини  польського князя на Русі з'явився Ізяслав. На той час уже не було в живих Святослава, а київський стіл до своїх рук перебрав Всеволод. Останній не став воювати зі своїм старшим братом, а вирушивши на зустріч йому, вчинив з ним мир і демонстрував усілякі показні знаки поваги. Врешті це принесло Всеволодові Ярославичу не лише славу мудрого політика, а й відчутні матеріальні дивіденди. Адже в результаті нового перерозподілу волостей між Ярославичами він одержав практично всю колишню частку Святослава.

Утім виявилось, що і тривалість життя дуумвірату також була досить короткою. А найбільшою проблемою  для збереження гегемонії двох останніх синів Ярослава Мудрого стало  приборкання претензій молодших гілок генеалогічного дерева Ярослава - його внуків, котрі на середину 70-х  рр. XI ст. увійшли у вповні зрілий вік і заявили про свої претензії на владу. Першим проти несправедливого розподілу влади повстав найстарший з онуків Ярослава - Ростислав Володимирович, котрий ще 1064 р. "утік" до Тмутаракані, вигнав звідти Гліба Святославовича і сів там на столі. Після того, як тріумвірам вдалося погамувати претензії сина Володимира Ярославича, проти них виступив полоцький князь Всеслав Брячиславович. Найбільші ж клопоти для старших Ярославичів розпочалися із середини 70-х рр., коли підросла нова хвиля небожів. Лідируючі позиції серед них посіли сини Святослава Ярославовича, котрі після конфлікту їхнього батька зі старшим братом були позбавлені можливостей зайняти гідне місце на владному Олімпі Русі, Стараннями Ізяслава та Всеволода для нащадків Святослава єдиним пристанищем на Русі залишилося Тмутараканське князівство, де на столі сидів Роман Святославович. Саме віддалена від Києва Тмутаракань у другій половині XI ст. стала своєрідним резервуаром, де накопичувалися сили для здобуття влади і куди поверталися невдачливі шукачі князівського щастя після поразок, отриманих під Києвом чи Черніговом.

У 1078 р. саме з Тмутаракані  виступили в похід проти дуумвірів  Олег Святославович і Борис В'ячеславович. Не маючи при собі достатньо сил, аби претендувати на успіх у війні проти Ізяслава та Всеволода, вони вперше запрошують половців до походу. І саме за цей союз автор "Слова о полку Ігоревім" удостоїв Олега прізвиськом "Гореславича". Утім участь степовиків у поході на боці Бориса та Олега виявилася для них доволі продуктивною. У битві на Сож и ці поблизу Чернігова Всеволод Ярославович зазнав нищівної поразки і був змушений бігти по допомогу до Ізяслава в Київ. Вернувшись з дружиною Ізяслава, Ярославовичі зуміли вибити зайд з Чернігова. А в битві на "Нежатій ниві" Бориса В'ячеславовича було вбито, його союзник лише з невеликою дружиною зумів утекти в Тмутаракань. Щоправда, в битві поліг і старший з Ярославовичів - Ізяслав. Таким чином, влада на Русі знову зосередилася в руках єдиновладного володаря - Всеволода Ярославовича.

Вокняжившись у Києві, Всеволод Ярославович посадив свого сина Володимира Мономаха в Чернігові, зневаживши тим самим переважні права на це місто синів свого старшого брата Святослава - Романа, Давида, Олега і Ярослава.

Саме в цьому поступку київського князя частина вчених вбачає першопричини чергового гострого конфлікту, що вибухнув на Русі наприкінці XI ст. Уже 1079 р. проти Всеволода Ярославовича виступив старший з ображених  ним небожів - Роман Святославич, який після смерті батька втратив перспективи посідання гідного князівського столу. Невдовзі про свою опозицію до київського князя заявив ще один з його небожів-суперників - Олег Святославович. 1085 р. з Волині вирушає на Київ Ярополк. Лише роздачею другорядних князівських столів Всеволод Ярославич заладнав конфлікт з Давидом Ігоровичем, надавши йому Дорогобуж, та з Ростиславичами - через надання Перемишля й Теребовлі. А після смерті Ярополка Ізяславовича Всеволод Ярославович дробить його волость на кілька менших уділів, які також віддає на відкуп настирливим небожам.