Каролінна

“Кароліна” – Кодекс феодального права Німеччини

 

Важливий внесок у створення  загально-німецьких принципів карного  права

був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального

укладення Карла V ("Кароліни").

Кодекс феодального права  Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні

принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань.

Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не

містив чіткої системи  і послідовного розмежування норм карного і

карно-процесуального права.

До загальних понять карного  права, відомих "Кароліні", можна  віднести

намір і необережність, обставини, що виключають, зм'якшують й обтяжують

відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були

досить чітко сформульовані  і викладалися стосовно до окремих  видів

злочинів і покарань [3].

Відповідальність за здійснення злочину, по "Кароліні", наставала, як

правило, при наявності  провини — чи наміру необережності. Однак

феодальне карне право  Німеччини нерідко встановлювало  відповідальність і

безвинно, за провину іншої  особи ("об'єктивне зобов'язання"). Крім того,

що застосовувалися методи установлення винності часто спричиняли осуд

невинної людини.

Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в "Кароліні"

на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала  у

випадку необхідної оборони, при "захисті життя, тіла і майна  третьої

особи", затримці злочинця з обов'язку служби й у деяких інших випадках.

Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий

був нападаючий зі смертельною  зброєю і якщо той, хто зазнав нападу не

міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалися при

законному нападі (для затримки злочинця) і при убивстві, зробленому

після припинення нападу, у ході переслідування того, хто нападав.

Судівник наказував проводити  ретельний розгляд кожного конкретного

випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був

доводити сам убивця, а  неправомірність спричиняла покарання.

"Кароліна" передбачає  і деякі пом'якшувальні обставини.  До них

відносилися відсутність  наміру ("незручність, легкодумство і

непередбачливість"), здійснення злочину "у запальності і гніві".

Пом'якшувальними обставинами  при крадіжці вважалися малолітній вік

злочинця (до 14 років) і "прямий голодний нестаток". Набагато більш

численними є обтяжуючі  провину обставини: публічний, зухвалий,

"зловмисний" і блюзнірський  характер злочину, повторність,  великий

розмір збитку, "дурна слава" злочинця, здійснення злочину групою осіб,

проти власного пана і т.п.

У кодексі розрізняються окремі стадії здійснення злочину, виділяється

замах на злочин, що розглядається  як навмисне діяння, що не удалося

усупереч волі злочинця. Замах карався звичайно так само, як сам злочин.

При розгляді співучасті укладення  найчастіше згадує пособництво.

Законознавці того часу розрізняли три види пособництва: допомога до

здійснення злочину; на місці  злочину (співучасть); після його здійснення. В останньому випадку від "корисливого спільництва"

відрізнялося "приховування з жалю", що тягне більш м'яке покарання.

"Кароліна" не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх,

розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед указувалися

злочини проти релігії — богохульство, блюзнірство, чаклунство, порушення

клятви, а також злочину, несумісні з християнською мораллю, — поширення

наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів, мір і ваг,

об'єктів торгівлі. До них  примикали злочину проти моральності:

перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування,

викрадення жінок і  дівчин.

До державних злочинів відносилися зрада, бунт проти влади, різні види

порушень "земського миру" — ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне

бродяжництво. Побічно згадувалася  образа імператорської величності.

У групі злочинів проти  особистості виділялися різні види убивства, а

також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли

позбавлятися права спадкування. Злочину проти власності включали

численні види крадіжки, несумлінне розпорядження довіреним  майном.

Спеціально обмовлялися крадіжка в церкві, а також такі види крадіжки, що

були характерні для незаможних шарів населення (плодів і врожаю, риби,

лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини проти правосуддя —

лжесвідчення, незаконне  звільнення ув'язненого охоронцем, неправомірний

допит під катуванням.

Хоча в преамбулі "Кароліни" існувало твердження про рівне правосуддя для

"бідних і багатих", у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при

призначенні покарання враховувати  станову приналежність злочинця і

потерпілої особи. Так, при  визначенні покарання за крадіжку судді

потрібно було враховувати  вартість украденого й інші обставини, але "у

ще більшому ступені повинен враховувати звання і положення особи, яка

зробила крадіжку" (ст. 160). У ст. 158 було передбачено, що знатна особа

могла бути піддана за крадіжку не карному, а "цивільно-правовому

покаранню". Порушення "земського  миру", що суворо каралося за інших

рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, які одержали дозвіл

імператора помститися за нанесену образу чи ворогуючих з недругами  свого

пана. В іншому положенні  знаходилися особи незнатного походження,

незаможні. Правда, здійснення незначної крадіжки плодів вдень і "по

прямому голодному нестатку" також могло спричинити тільки майнову

відповідальність. Однак  незаможному було набагато сутужніше  відшкодувати

збиток. Крім того, в інших  випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу,

особливо в нічний час, покладалися тілесні чи інші покарання по розсуду

суддів і по місцевих звичаях. Особливо суворо і негайно пропонувалося

карати підозрілих жебраків і бурлак як "небезпечних для країни

ґвалтівників" (ст. 39, 128).

Широта суддівського розсуду  в "Кароліні" була обмежена лише формально

вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої

міри покарання. Судді могли за своїм розсудом призначати одне чи кілька

рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а  в скрутних совувати місцеві звичаї, а в скрутних

випадках прибігати до роз'яснень законознавців.

Уся система покарань визначалася  основною метою каральної політики —

ляканням. У "Кароліні" містяться наступні основні види покарання:

страта, калічницькі покарання (урізування язика, вух і т.п.); тілесні

покарання (побиття різками); ганебні покарання (позбавлення прав,

виставляння біля ганебного  стовпа в залізному нашийнику, таврування);

вигнання; тюремне ув'язнення; відшкодування шкоди і штраф. Страта була

прямо запропонована чи могла бути застосована за переважну більшість

злочинів, причому в кваліфікованій формі (спалення, четвертування,

колесування, повішення, утоплення  і поховання заживо — для жінок).

Тілесні і калічницькі  покарання могли призначатися за обман і крадіжку.

Тюремне ув'язнення, вигнання і ганебні покарання частіше  застосовувалися

як додаткові, до яких відносилися  також конфіскація майна, роздирання

розпеченими кліщами перед  стратою і волочіння до місця страти. Разом з

тим "зловмисних" і "здатних  на подальші злочинні дії" осіб пропонувалося

кидати у в'язницю на невизначений термін.

"Кароліна" ознаменувала  закріплення нового виду карного  процесу. У

період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний

(змагальний) процес. Не було  поділу цивільного і карного  видів процесу.

У XIII-XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає

доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної  влади.

Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо

скасований судовий двобій. Однак остаточне твердження нового,

слідчо-пошукового (інквізиційного) карного процесу відбувається в

Німеччині в зв'язку з  рецепцією римського права [2].

"Кароліна" зберегла  деякі риси обвинувального процесу.  Потерпілий чи

інший позивач міг пред'явити  карний позов, а обвинувачуваний  —

заперечити і довести  його неспроможність. Сторонам давалося право

представляти документи  і покази свідків, користуватися послугами

юристів. Якщо обвинувачення  не підтверджувалося, позивач повинний був

"відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові  витрати" (ст. 13).

Однак ці права сторін були зв'язані багатьма формальними обмеженнями, а

обвинувачуваний знаходився в більш защемленому положенні.

Основна форма розгляду кримінальних справ у "Кароліні" — інквізиційний

процес. Обвинувачення пред'являлося суддею від імені держави "з

обов'язку служби". Слідство велося з ініціативи суду і не був  обмежений

термінами. Широко застосовувалися  засоби фізичного впливу на

підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства перемінилися

таємним і переважно письмовим  розглядом справи.

Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне

розслідування і спеціальне розслідування. Задачею дізнання було

встановлення факту здійснення злочину і підозрюваної в ньому особи. Для

цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і

злочинця. Якщо суд одержував  дані про те, що хто-небудь "зганьблений

загальною чи поголоскою іншими доказами, що заслуговують довіри,, вують довіри,,

підозрами і доказами", той потрапляв під варту. Загальне розслідування

зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про  обставини

справи, з метою уточнення  деяких даних про злочин. При цьому  діяв

принцип "презумпції винності" підозрюваного. Нарешті, відбувалося

спеціальне розслідування  — докладний допит обвинувачуваного і свідків,

збір доказів для остаточного викриття й осуду злочинця і його спільників.

Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного

процесу, що закінчувалася  винесенням вироку. Це розслідування

ґрунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й

однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину  перелічувалися

види "повних і доброякісних доказів, доведень і підозр". Разом з тим за

загальним правилом усі докази, доведення і підозри не могли спричинити

за собою остаточного осуду. Воно могло бути винесене тільки на підставі

власного визнання чи свідчення обвинувачуваного (ст. 22). Оскільки таке

визнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний

процес робив основний упор на допит під катуванням. Таким чином, метою

всього збору доказів  фактично ставало відшукання підстав для

застосування катування.

Формальне застосування катування  було зв'язано з рядом умов. Так,