Iсторіографія, як термін, поняття та дисципліна

З появою в 1970-х рр. англомовної генерації істориків у діаспорі, які народилися та здобули освіту поза межами України, ситуація кардинально не змінилася. Ряд учених порушували історіографічну проблематику у своїх студіях. Утім, вони майже не розробляли питання дисциплінарного становлення І.

Протягом 1930–50-х рр. дисциплінарне  оформлення історіографії в УСРР–УРСР  майже завмерло. З наук. обігу зник і сам термін «українська історіографія». Його замінили дефініції «історіографія історії Української РСР» та «історіографія історії України».

Впродовж 1960–80-х рр. формування дисциплінарного статусу І. в  Україні відбувалося в межах офіційної радянської доктрини.

Українська І. штучно вмонтовувалася в загальноросійську схему історії  історичної думки. Зокрема, канонічними  стали тези про класову спрямованість  історичної думки, єдність духовного  та соціально-політичного життя Росії й України.

Водночас у радянській науці відбувалися важливі інституціональні зміни: впровадження І. в університетські  та вузівські курси викладання, введення відповідної спеціалізації в  наукову номенклатуру, створення  фахових координаційних структур та ін. З’являється дидактична література та низка концептуальних праць з історіографії. Значно розширюється діапазон проблем з обсягу дисциплінарних вимірів історіографії, які активно обговорюються в радянській науковій періодиці.

Щодо академічного статусу  І., то в радянській науці утвердилися  кілька точок зору: 1) спеціальна історична дисципліна з більш або менш широким проблемним полем; 2) спеціальна галузь історичної науки; 3) складова частина суспільної думки. Загальновизнаним вважався поділ І. на І. донаукової (доакадемічної) та І. наукової (академічної) доби. Було впроваджено типо-видове розрізнення І.: загальна (вивчає розвиток історичних знань і науки в цілому), предметна (окремих країн, регіонів, наук. галузей, сфер людської діяльності) та проблемна.

В умовах лібералізації радянського  режиму наприкінці 1950–60-х рр. до наукового  обігу знову вводиться термін «українська історіографія» (М.Марченко). Тоді ж мала місце й низка спроб  щодо визначення дисциплінарного статусу  І.: спеціальна історична дисципліна, що вивчає вторинний процес – історію  історичної науки та підпорядкована конкретно-частковим цілям (Ф.Шевченко); історія історичних знань, історія науки про розвиток людського суспільства та історичної думки (М.Марченко); складова частина суспільної думки певної епохи, що висвітлює розвиток історичних знань та історичної науки у зв’язку з суспільним процесом, боротьбою класів (М.Марченко); та ін. Активізуються дослідження з української І. Зокрема, засновується спеціалізований збірник «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (1968–73; з 1997 – «Історіографічні дослідження в Україні»). Створюються профільні кафедри в Харків. та Дніпроп. університетах. Складається й коло авторів, які розробляють українську історіографічну проблематику (В.Дядиченко, Л.Коваленко, Н.Комаренко, Ф.Лось, М.Марченко, А.Санцевич, В.Сарбей, Ф.Шевченко та ін.). Ряд дослідників вивчає проблематику, пов’язану з російською І., І. історії СРСР (В.Астахов, В.Шевцов, І.Шерман та ін.) Однак, на початку 1970-х рр. відбулася кампанія масових чисток у системі АН УРСР, зокрема в Інституті історії (нині Інститут історії України НАН України).

Дослідження з укр. І. були знову призупинені. Вони зазнали ідеологічної нівеляції та були зведені до рівня проблемної історіографії й описових праць. Протягом 1970–80-х рр. укр. І. існувала в умовах ідеологічного конформізму, інтелектуальної ізольованості, стагнації та штучної обмеженості джерельної бази.

Інакше розвивалася російська  радянська І. Протягом 1960–80-х рр. нею було апробовано низку теоретичних  новацій, істотно розширено проблемне  поле історіографічних студій, утверджено розуміння І. як історії історичної науки та як наукознавчої дисципліни.

Пострадянська українська І. формувалася під впливом кількох інтелектуальних хвиль. Упродовж 1990-х рр. вона розвивалася переважно під гаслом повернення до нац. історіографічної спадщини та її осмислення. Публікувалися класичні студії з української І. (В.Антоновича, Д.Багалія, М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, І.Лисяк-Рудницького, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко та ін.). Дискутувалися проблеми реконструкції історії української історичної думки, зокрема спадщини істориків-народників (див. Народницький напрям в українській історіографії) та істориків-державників. Відбувалася критична переоцінка радянської І., введення до наук. обігу студій учених-емігрантів та ін. Встановлювалися творчі контакти з діаспорними вченими, які працювали в царині української І. (Л.Винар, С.Величенко та ін.). Водночас було поновлено та засновано кілька фахових неперіодичних видань з І.: «Харківський історіографічний збірник» (з 1995), «Історіографічні дослідження в Україні» (з 1997).

Від кінця 1990 – початку 2000-х  рр. в українській І. дедалі більшої  сили набуває нова інтелектуальна хвиля. Вона пов’язана з розробкою методологічних та теор. засад, підготовкою дидактичних курсів з національної І., опануванням європейським і світовим досвідом, переорієнтацією на вивчення традиційного проблемного поля І. з перспективи інтелектуальної історії та ін. Зокрема, видаються навч. посібники і підручники Я.Калакури, І.Колесник та ін. Теоретичні та методологічні проблеми української І. розробляються в працях Я.Грицака, Я.Дашкевича, Л.Зашкільняка, Г.Касьянова, М.Ковальського, І.Колесник, Т.Попової, В.Потульницького, О.Реєнта, С.Стельмаха та ін. Засновуються нові фахові видання: «Історія та історіографія в Європі» (з 2003), «Ейдос. Альманах інтелектуальної історії» (з 2005) та ін. Нині українська І. розвивається під зростаючим впливом студій з інтелектуальної історії, наукознавства, філософії історії, культурології, політології, етнології, соціології, соціальної психології та ін. Така взаємодія розширює предметну область І., збагачує її методологічний інструментарій, сприяє формуванню нового понятійного апарату та поширенню міждисциплінарних підходів. І. має розгалужені міждисциплінарні зв’язки, зокрема, з багатьма спеціальними історичними дисциплінами (архівознавством, археографією, біографістикою, істор. бібліографією, джерелознавством, просопографією та ін.). Втім, в українській І. й до сьогодні впливовими залишаються традиційні підходи та концепції. Таке розмаїття поглядів побутує і стосовно визначення дисциплінарного статусу І. та змісту цього поняття: 1) спеціальна дисципліна чи галузь історичної науки з суто утилітарними цілями; 2) наукознавча дисципліна, яка вивчає історію історичної думки та історичної науки як соціального інституту; 3) наука, що досліджує історію історіографічного процесу в усьому його розмаїтті; 4) важлива складова інтелектуальної історії, неодмінна частина культурного світу ідей.

Кардинально розширилося  й проблемне поле сучасної І. Воно включає як саме історичне знання про історію, так і саме історіографічне знання про історичне знання. Нині в типо-видовому плані І. поділяється: на проблемно-тематичну історіографію, біоісторіографію (персонологічну І.), інституціонально-організаційну історіографію (установи, т-ва, інституції, часописи та ін.), предметну чи інституціонально-структурну історіографію за формальними (дисциплінарно-галузева структура) та неформальними (напрями, школи, течії, гуртки і т. д.) ознаками, регіональну (обласну, краєзнавчу) історіографію, культурологію історіографії, історію історіографії (історію історії істор. науки) та ін. Окрім того, з І. тісно пов’язане вивчення історії теорії (історіології), методології, методики та техніки істор. досліджень.

Термінологічний апарат історіографії  як дисципліни. Значна частина понятійного  апарату І. сформувалася в 1960–80-х  рр. у межах рад. істор. науки. Тепер ця термінологія вважається традиційною: історіографічне джерело, історіографічний факт, історіографічний процес, історіографічна ситуація, історіографічне поле, історіографічні міфи, історіографічні стереотипи, напрям, школа, течія та ін. Упродовж 1980–90-х рр. понятійний апарат І. поповнився модерними (стиль мислення, тип історика, образ науки, ідеал науковості, парадигма, інституціоналізація та ін.) та постмодерними (дискурс, деконструкція, наратологія та ін.) дефініціями. Останні частково запозичені, частково адаптовані до потреб І. Втім, деякі вчені висловлюють суттєві застереження стосовно формування традиційної частини термінології І. Зокрема, вказують на відсутність субординації та розмежування із загальноістор. поняттями, на дублювання у функціональному та змістовому сенсі відомих наукознавчих дефініцій, на відсутність адаптаційних процедур для багатьох запозичених понять та ін. Загалом висловлюється думка про похідний характер та механістичне застосування більшості традиційних термінів (джерело – історіографічне джерело, факт – історіографічний факт) тощо.

Загальна періодизація української  історіографії. До сьогодні проблема періодизації української історіографії залишається  предметом численних наук. дискусій. Окремі періоди національної історіографії і донині вивчені недостатньо. В найзагальнішому, схематичному вигляді вирізняють такі періоди української історіографії: 1) літописний (11–16 ст.); 2) козацько-старшинський або козацького літописання в церковній, політичній та компілятивній формах з елементами провіденціалізму та прагматизму (кінець 16 – середина 18 ст.); 3) історико-антикварний з просвітницькими, раціоналістичними, преромантичними та критичними тенденціями (2-га пол. 18 cт.); 4) критичний або критично-синтетичний (1-ша третина 19 ст.); 5) романтично-народницький у ностальгійно-патріотичній, героїко-легендарній та мовно-етнографічній формах (30–60-ті рр. 19 ст.); 6) позитивістсько-народницький з використанням різноманітних методологічних підходів (70-ті рр. 19 – початок 20 ст.); 7) державницький або національно-визвольних змагань та повоєнного десятиліття (1920-ті рр.) в еміграційному та радянському варіантах; 8) біполярного поділу – на українську еміграційну (30–40-ві рр. 20 ст.) і діаспорну (після 1952) та українську радянську (30–80-ті рр. 20 ст.) історіографії; 9) сучасний (з 90-х рр. 20 ст.).