Iсторіографія, як термін, поняття та дисципліна

ІСТОРІОГРАФІЯ, як термін, поняття  та дисципліна

 

Термін «історіографія» (від  грец. kуфпсЯб – розповідь, оповідання – та гсЬцщ – пишу; буквально – опис, описання історії) є одним з найуживаніших в історичній науці, але водночас і найменш точним за адресною спрямованістю. Нині цей термін застосовується в багатьох перехресних, часом суперечливих контекстах, зокрема для означення: 1) дисципліни (галузі), яка вивчає історію істор. науки; темпи, інтенсивність та етапи розвитку істор. думки, зокрема формування та нагромадження знань про минуле; тяглість, дискретність і просторово-регіональну конфігурацію наук.-істор. процесу; інституціонально-орг. форми історико-наук. діяльності (навч. заклади, академічні установи, університетські каф-ри, дослідницькі т-ва та центри, періодичні, неперіодичні і серійні видання та ін.); формальну дисциплінарну (галузі, дисципліни, міждисциплінарні стики) та неформальну (напрями, школи, течії, групи, гуртки) інституціональну структуру науки; соціокульт. та інтелектуальні передумови, чинники та середовища функціонування істор. науки; історію теорії, методології та методики істор. досліджень; стан та перспективи розробки дослідницької проблематики з обсягу різних галузей, дисциплін та окремих проблем; творчий доробок і спадок окремих істориків та ін.; 2) власне істор. науки або наук. літ. з історії в найширшому архаїчному розумінні; в такому застарілому значенні ця дефініція вживалася здебільшого в 19 ст., але іноді побутує і в сучасних студіях; 3) форми свідомості та самосвідомості істор. науки, переважно у внутр., рефлективному розумінні; 4) сукупності істор. студій з певної проблеми, теми чи наук. галузі (дисципліни) у вузькому сенсі, які мають спільну просторово-хронологічну локалізацію та предметну область дослідження (напр.: І. новітньої історії України, церковна І., І. історії Слобідської України, військова І., І. історії української революції 1917–1921 та ін.); 5) істор. літератури певної доби чи періоду, об’єднаної спільним соціо- та етнокульт. простором, типовими інтелектуальними рефлексіями і концептуальними підходами (напр.: козац.-старшинська І., укр. романтична І., укр. рад. І, укр. еміграційна І. та ін.).

 

Полісемантизм, мінливість функціонального  призначення та змістового наповнення поняття «історіографія» пов’язані  з тривалим шляхом розвитку, оформлення та інституціоналізації І. як наук. дисципліни.

 

Походження І. пов’язують з саморефлексіями автора істор. твору щодо його предмета, джерел, способу  викладу матеріалу та ін. Вважають, що початкові елементи історіографічних знань з’явилися на межі пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів у добу книгодрукування. Зокрема, з 16 ст. поширилися історико-літ. огляди, бібліографічні описи у вигляді переліків існуючих творів щодо предмета викладу в працях деяких авторів. Вони розглядаються окремими дослідниками як своєрідна предтеча студій з І. або історії науки (див. Історія науки). Втім, подібні описи побутували ще в добу античності. Приміром, на поч. 1 ст. римляни почали додавати до своїх творів т. зв. індекси або титули. Вони являли собою стрічки з пергаменту, іноді кольорові, з переліком авторів та їхніх праць, які згадувалися в тій чи ін. студії. Напр., в індексах до «Природної історії» (у 37 книгах) Плінія Старшого названо 28 рим. та 75 грец. авторів. Окрім того, одна з книг цього вченого складалася зі спец. переліку джерел (твори 146 давньорим. та 327 давньогрец. авторів), які були використані у його «Природній історії».

 

Термін «історіографія»  походить від терміна «історіограф». У 14 ст. історіографом у Франції називали художника, який малював мініатюри на істор. тематику. В 15–16 ст. значення цього терміна розширилося. Ним стали називати придворного письменника, який писав офіц. життєписи представників правлячої династії. Пізніше біографії королів, імператорів, князів та ін. перетворилися в історії держав, написані за відповідним каноном, спеціально призначеною особою – історіографом. Втім, посади, аналогічні становищу придворного історіографа в Європі, існували ще в Давньому Китаї й антич. світі. Здебільшого ці посади обіймали відомі літератори, філософи та вчені. Приміром, офіц. історіографами герцогів Бургундії (істор. область на Сх. Франції) у 15 ст. були поети Ж.Моліне та Ж.Шатлен. Цю посаду при дворах європ. монархів 16–18 ст. займали: поет Н.Буало, письменник П.Бембо, філософи Дж.Віко та Вольтер, драматурги А.Дзено, Ж.Расін, Тірсо де Моліна, історики С.Пуфендорф, В.Робертсон та ін. Історіографами Прусського королівства були відомі нім. історики Б.-Г.Нібур, Л. фон Ранке, Г.Трейчке. У Російській імперії офіційними історіографами були Г.-Ф.Міллер (з 1748), кн. М.Щербатов (з 1768), М.Карамзін (з 1803). Зазначена посада зберігалася ще й у 19 ст., а в деяких девах навіть у 20 ст.

 

Термін «історіографія»  був запозичений рос. істор. та сусп.-політ. думкою із Зх. Європи, передусім з Німеччини. Спершу в європ. традиції він уживався як синонім до термінів «історик» та «історія».

 

Протягом 18 – поч. 19 cт. поширення  критичного напряму у західноєвроп. істор. науці поступово зосередило увагу дослідників не тільки на існуючих джерелах, а й на працях своїх попередників та їхніх критичних оцінках.

 

Первісно таке акцентування мало критичне й утилітарне призначення – написання істориком впровадження, огляду літ. до власної студії. Згодом воно трансформувалося в спробу автора-дослідника визначити та зафіксувати місце своєї праці серед тогочасної наукової літератури.

 

Водночас відбувалося  розширення проблемного діапазону таких оглядів, які набували певних видових ознак. Вони й стали зародком, з якого формувалася І. як дисципліна.

 

Цей процес відбувався з різним ступенем інтенсивності в європ. країнах 2-ї пол. 18 – поч. 20 ст. Його спричинила низка інтелектуальних чинників, соціо- та етнокультурних передумов: нагромадження значного обсягу фактографічних відомостей; перехід від описової, теоцентричної фіксації істор. досвіду до його раціонального осмислення; секуляризація істор. знань; зростання обсягів друкованої продукції з історії та їхнього видового і жанрового розмаїття; розширення спектра критичних рефлексій та практично-утилітарних потреб конкретних наук. студій, пов’язаних з необхідністю вивчення історії питання, існуючих підходів, концепцій, гіпотез; формування класичного типу науки; поява новітніх вимог до актуалізації істор. минулого для легітимації певних ідей або концептів у добу творення націй та нац. д-в.

 

Становлення І. як дисципліни відобразилося й у численних  метаморфозах щодо її самоназви в 19 – поч. 20 ст. Приміром, на теренах  Російської імперії вживалося близько  двадцяти назв, рівнозначних термінові «історіографія», зокрема: «історія науки», «історія історії», «історія історичної науки», «історія історіографії», «історія науки російської історії», «історія російської історії», «історія російської історичної літератури», «література російської історії», «література науки російської історії», «історія історичної літератури», «огляд літературних думок», «історичне дієписання», «історія російського самопізнання», «історія російської самосвідомості», «течії історичної думки», «розробка російської історії», «історія роботи російської думки з російської історії», «історична критика» та низка ін.

 

До серед. 19 ст. термін «історіографія»  у новому значенні використовувався епізодично. Його успішне поширення наприкінці 19 – поч. 20 ст. пов’язують зі зручністю його вживання як більш компактного порівняно з ін. складними словосполученнями.

 

У 2-й пол. 19 ст. відбувається становлення І. як навч. дисципліни в університетах Російської імперії.

 

Основу історіографічних курсів, які тоді читалися, складали критичні огляди літ., зокрема «критика джерел» та «критика думок». Так розпочалося виокремлення з історіографічно-джерелознавчих та історіографічно-бібліографічних робіт власне історіографічних студій. Водночас відбувалося формування проблемного поля І., зокрема, до нього стали включати погляди конкретних учених у цілому чи з певних питань, життєписи й огляди наук. спадщини істориків та ін. Пізніше історіографічні огляди літ. стали подаватися в більш широкому контексті її побутування: історія історичної думки, її окремі напрями, історія установ і товариств та ін.

 

На межі 19–20 ст. дидактичне застосування І., поширення спеціальних оглядів істор. літератури привели до певного окреслення змістового наповнення поняття «історіографія» в контексті історії науки, історії ідей, історії к-ри. Поступово витісняється й вживання терміна «історіографія» як синоніма терміна «історична наука». Натомість поширюються його застосування у значенні: 1) вивчення істор. літератури певного предмета; 2) істор. літ. в цілому.

 

В Україні процес інституціоналізації  І. як дисципліни тривав упродовж 19 –  початку 20 ст. в інтелектуальних  просторах та соціокультурних середовищах Російської імперії та Австрійської імперії (з 1867 – Австро-Угорщина). Протягом цього часу критично-науковий аналіз стану розробки певної проблеми, огляд історичної літератури став неодмінним атрибутом наукових студій.

 

Цей процес відображав загальні тенденції формування І. в Російській імперії.

 

В 2-й пол. 19 – поч. 20 ст. історіографічні курси викладалися  в Київському, Харківському та Новорос. (Одеса) ун-тах, Ніжинському ліцеї кн. Безбородька (з 1875 – Історико-філол. інститут кн. Безбородька в Ніжині; див. Ніжинський ліцей) та ін. навчальних закладах Наддніпрянської України.

 

Наприкінці 19 ст. у наукових студіях українських. учених впроваджуються поняття «малоруська історіографія», «історія малоруської історіографії», «історіографія малоруської історії», «історія літератури малоруської історії» та ін. У змістовному сенсі вони переважно означали розробку історії Малоросії в істор. літ. (М.Василенко, О.Лазаревський та ін.), яка розглядалася часто-густо в межах власне рос. істор. науки.

 

Водночас наприкінці 19 –  поч. 20 ст. поширюються терміни «українська  історіографія», «українсько-руська історіографія», «руська історіографія», «історія питання», «історична українська ідеологія», «література питання», «історія науки історії» та низка ін.

 

Їх тлумачать як у проблемному  чи в предметному розумінні, так  і в більш заг. сенсі як вивчення минулого та сучасного укр. народу, тер. й умов його життя в істор. науці. Приміром, в останньому – широкому – значенні трактував це поняття М.Грушевський у своєму огляді 1914. Водночас він розглядав І. як складову частину істор. науки та українознавства.

 

Кардинальні зміни сталися  після доби української революції 1917–21. Відтоді термін «українська історіографія» стає домінуючим у працях вітчизняних істориків. Істотно розширюється й спектр його змістового наповнення: процес розвитку української історичної праці та національно-істор. думки (Д.Дорошенко); історія укр. думки, історія самосвідомості народу, укр. самопізнання (М.Грушевський); виклад фактичного змісту науки та теорій історичного процесу у зв’язку із схемою минувшини українського народу з хронологічного, географічного та етнографічного боків (Д.Багалій); розкриття класового характеру літератури й науки історії взагалі (Д.Багалій); ідеологія, концепції та погляди їхніх авторів на минуле України (І.Кревецький); та ін.

 

З’являються популярні (В.Біднов та ін.) і систематичні нариси (Д.Багалій, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич) з української  І. Мали місце й спроби наукової організації  студій з української І. Зокрема, в серед. 1920-х рр. за ініціативою М.Грушевського при ВУАН (нині Національна академія наук України) була створена Комісія для дослідів нової української історіографії. Втім, обнадійливі передумови для організаційного оформлення української І. як дисципліни були раптово обірвані на теренах УСРР репресіями на початку 1930-х рр.

 

У наукових осередках української  еміграції 1920–30-х рр. та на західноукраїнських землях цього часу історіографічна  проблематика розроблялася спорадично. Зокрема, переважали студії, які популяризували здобутки української історичної думки в Західній та Центральній Європі (Д.Дорошенко, Б.Крупницький та ін.).

 

Водночас на еміграції було започатковано викладання навчальних курсів з української історіографії у вищих школах. За ініціативою Д.Дорошенка вони читалися в Українському вільному університеті та Українському науковому інституті в Берліні.

 

Після закінчення Другої світової війни на теренах, де мешкала українська повоєнна еміграція та діаспора, публікується низка історіографічних студій (Л.Винар, С.Горак, О.Домбровський, Д.Дорошенко, Б.Крупницький, Т.Мацьків, О.Оглоблин, Я.Пеленський, В.Петров, Н.Полонська-Василенко, М.Чубатий та ін.).

 

У цих працях залишалася домінуючою національно-державницька традиція висвітлення  української історичної думки, що сформувалася протягом 1920–30-х рр. (див. Державницький напрям в українській історіографії). Однак, у 2-й половині 1940 – на початку 60-х рр. відбувалися дискусії щодо необхідності написання історіографічних праць на рівні вимог західного академічного середовища. Порушувалися також питання стосовно вироблення методологічних та теоретичних засад для відтворення історії української І. (Л.-Р.Білас, Б.Крупницький, І.Лисяк-Рудницький та ін.). Зокрема, українська історична наука розглядалася в контексті послідовної зміни генерацій істориків (О.Оглоблин, М.Чубатий та ін.). Побутували й термінологічні проблеми щодо власної самоідентифікації: «українська вільна історіографія», «українська незалежна історіографія», «українська західна історіографія», «українська еміграційна історична наука» та ін.

 

Щодо визначення статусу  національної І. пропонувалися різні підходи. Одні вчені вважали її спеціальною історичною дисципліною з досить обмеженою предметною областю, інші – обстоювали думку про її більш широке функціональне призначення. Зокрема, до проблемного поля І. включали: організаційні. форми науково-історичної діяльності; характеристику окремих істориків та наукових шкіл; дослідження «духу часу» та обставин наукової праці вчених; роль періодичних видань; вплив історіографічних напрямів і концепцій; розвиток української історичної думки (Л.Винар та ін.).

 

На еміграції та в діаспорі українська І. існувала в умовах іноетнічного середовища на засадах збереження національних традицій, їхньої адаптації до інтелектуальних  та соціокультурних вимог євроатлантичної цивілізації. Її відірваність від основної частини національної джерельної бази та архівної україніки, тривала конфронтація з радянською та російською еміграційною наукою, пристосування до західного наукового оточення, перманентна організаційна криза, надмірна політизація емігрантського життя та низка ін. чинників істотно позначилися на розвиткові укр. зарубіжної І. В цілому еміграційні обставини життя відсували питання дисциплінарного статусу І. на другий план.