Християнізація Русі

Зміст

   Вступ

   Розділ I. Християнство на Русі до 988 року.

   Розділ  II. Хрещення Русі Князем Володимиром у 988 році.

   Розділ III. Наслідки хрещення Русі.

   Висновки

   Список  використаних  джерел.  

   Вступ

      В уявленнях багатьох суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з християнською релігією.  Це дійсно так, але до того як князь Володимир Святославович запровадив християнство як офіційну державну релігію на Русі найбільш поширеною було язичництво(хоча християнська релігія ще до 988 року набула певного поширення серед слов’ян). В різних східнослов’янських племенах існували різні думки та погляди щодо того чи іншого бога чи божества. Це не могло сприяти нормальному політичному та культурному об’єднанню східнослов’янських племен під владою єдиного князя. Отже  князь Володимир Святославович вирішив впровадити єдину релігію для всіх східнослов’янських племен. Першопричиною такого рішення стало бажання Володимира консолідувати слов’янські об’єднання під своєю владою.

      Варто зазначити, що Володимир спершу спробував реформувати язичництво та запровадити єдиний пантеон богів для всіх племен. В Києві він наказав воздвигнути капище з ідолами шести головних богів слов’янського язичництва: Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Мокоші. Такий релігійний устрій не був сприйнятий усіма племенами, а отже проблема єдиного вірування залишалася.

   Розділ  І.

   Християнство  на Русі до 988 року.

          Загальноприйнятим є факт хрещення  Русі князем Володимиром Святославовичем  у 988 році, але чи дійсно це  так? У 1888 році, в зв’язку з  900-річчям від хрещення Русі, історик Київського Університету Федор Якович Фортинський провів дослідження, шукаючи згадки про християнізацію Русі у європейських хроніках та документах. Результат був приголомшуючий: в жодному тексті не було ніяких вказівок на хрещення русі наприкінці Х століття. Винятком було лише свідчення німецького хроніста Титмара Мерзебургзького (975-1018), але й він вказує на хрещення лише Великого князя та його оточення, нічого не згадуючи про введення нової релігії в країні. Також ніяких відомостей не було знайдено в православних джерелах тих часів. Наприклад, Лев Диякон, Михайло Псел, Скилиця-Кедрин вказують на падіння Херсонесу, угоду Володимира Святославовича з Василем ІІ, одруження київського князя з принцесою Ганною, але жодного натяку на хрещення всієї Русі. Отже, дослідники зробили припущення, що тогочасні хроністи не приділили уваги Володимировому хрещенню через те, що християнство вже було досить поширеним на Русі.

   Деякі дослідники висувають теорію, яка  пов’язує поширення християнства серед слов’ян ще в першій половині І тисячоліття н.е. Вони керуються писемними джерелами тогочасних християнських народів, а саме свідчення ранньохристиянського ідеолога Квінта Септімія Флорента Тертулліана  (приблизно 160-220рр.), єпископа Констанського  (приблизно 314-367рр.), «Церковна історія» Гермія Созомена (приблизно 444р.) тощо. В цих християнства джерелах в основному йдеться про поширення християнства серед східноєвропейських варварських народів, зокрема про землі Скіфії. А оскільки ще Геродот називав слов’янські племена скіфами, то дослідники можуть зробити припущення про поширення християнської релігії   саме серед наших предків. Незважаючи на писемні згадки, які використовуються для обґрунтування даної теорії, виникає досить багато суперечок , а отже не можна вважати, що саме в першій половині І тис. н.е. християнство набуло значного поширення серед слов’янських племен.

   Більш вірогідною є теорія про хрещення Русі київським князем Аскольдом  в серединні ІХ ст. Ця теорія підкріплюється різними джерелами. Можна виділити три основних типа джерел: грецькі, мусульманські та безпосередньо  слов’янські джерела.

   Зокрема, константинопольський патріарх Фотій, діяльність якого визначається якраз  роками правління князя Аскольда, писав: «Не тільки болгари навернулися  до християнства, а й той народ, про якого багато й часто говориться, і який перевершує інших своєю  брутальністю і звірством, тобто  так звані руси. Підкоривши сусідні  народи і через те надто запишавшись, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську  й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши  до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували  нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря  і з великою ретельністю виконують  християнські обряди.» Це повідомлення свідчить не просто про прийняття  нової релігії, а й про зречення «еллінської, безбожної віри», тобто  язичництва.

   Про хрещення русі у ІХ ст. свідчить й  ряд інших грецьких джерел. Зокрема  у Церковному статуті Льва VI Філософа (886-912рр.)  під 61 номером значиться Русь, а в списку єпархій, укладеному в середині Х ст.. онуком Василя І Македонина (811-886), Костянтином Багрянородним Русь значиться під 60-м номером. Існування в Києві християнської єпархії підтверджується русько-візантійським договором 944 р.

   Згідно  з арабським автором кінця  ІХ ст. Ібн-Хордадбегом, руські купці, які  приїжджали до Багдаду, представлялися  християнами. Інший арабський автор ал-Масуді (середина Х ст.) пише: «Слов’яни мають багато городів, а також церкви , де вішають дзвони, в які б’ють молотком,- подібно до того, яку нас християни ударяють дерев’яним стукалом по дошці.» Декотрі дослідники вважають, що наведені свідчення стосуються лише західних слов’ян, але у даному тексті також вказане безпосереднє сусідство названих народів із хозарами та волзькими болгарами та хазарами, тобто мова йде про східних слов’ян.

   Прийнято  вважати, що в слов’янських джерелах не має згадки про хрещення Русі князем Аскольдом, але це не так. Насамперед в слов’янському літописанні  існують натяки на розповсюдження християнства на Русі ще до Володимира Святославовича. Так наприклад, автор Никонівського літопису (середина XVI ст.) використав численні стародавні документи, які до нашого часу на жаль не збереглися. Вченим  Борисом Олександровичем Рибаковим доведено, що в Никонівському літописі  використаний  «Літопис Аскольда» - хроніка започаткова  десь у 865-66рр. Зокрема в даному джерелі згадується про проповіді християнских єпископів на Русі в 70-х роках ІХ ст.

   У 882 році князь Олег, який прийшов  з Новгорода, вбив Аскольда й зайняв Київський престол. Дослідники вважають, що багатьом киянам не подобалась політика князя Аскольда щодо релігії, зокрема  сприяння християнству, а отже в  Києві сформувалася язичницька опозиція, яка допомогла князю Олегу  вбити Аскольда. Будучи язичником, Олег розпочав антихристиянську кампанію. У 912 році київським князем став син  Рюрика Ігор. Він характеризувався релігійною толерантністю. У договорі 944 року з Візантією міститься  ряд свідчень про те, що християнські діячі не просто не зазнавали утисків  з боку держави, а й навіть брали  участь у політичному житті країни. Дослідник слов’янської церкви Євген  Евсігнійович Голубинський, коментуючи договір 944 року, стверджує, що язичники й християни на Русі мали рівні  права.

   У 945 році князь Ігор загинув, а оскільки його син Святослав ще був малою  дитиною, то влада перейшла до вдови  Ольги. Хрещення Ольги не піддається сумнівам. Більшість дослідників  вважають, що княгиня прийняла християнство під час прийому в візантійського імператора Константина VII Багрянородного. Цей факт підтверджується свідченнями «Повістю временних літ», а також свідченнями грецьких хроністів Зонара та Скилиці-Кедрина. Отже, можна точно сказати, що Володимир Святославович точно не був першим князем-християнином на Русі.

   Після того як на Київський престол зійшов Святослав Ігорович, розпочався другий антихристиянський терор. Російський вчений  Василій Микитович Татіщев  досліджуючи, Іоакимівський літопис  зазначав, що Святослав переслідував християн, звинувачуючи їх у політично-військових невдачах під час своїх військових кампаній. Також, Татіщев робить припущення, що Святослав за часів свого правління  не просто переслідував християн а  й знищував церкви. Серед зруйнованих  будівель він називає Софіївську церкву фондовану княгинею Ольгою та Церкву на Аскольдовій могилі.

   Отже  з зазначених фактів можна зробити  висновок, християнство на Русі не просто існувало, а й було поширеним ще до 988 року.

   Розділ  II.

   Хрещення  Русі Князем Володимиром  у 988 році.

   Як  уже зазначалося в першому  розділі , визначити коли християнство почало масово поширюватися серед слов’ян (до 988 року, чи вже після) досить важко.

   Відповідно  до руських джерел(«Повість временних  літ» Нестора,  «Слово про Закон  і Благодать» митрополита Іларіона, « Послання до смоленського пресвітера Фоми» Климента Смолятича, 1-й Псковський літопис тощо) християнство було введено як офіційна релігія у 988 році князем Володимиром Святославовичем. Існує декілька теорій про хрещення Русі. Зокрема, деякі дослідники вважають, що хрещення Русі пов’язане із наданням Володимиром допомоги царю Василю ІІ, але існує й так звана «Корсунська легенда». Ці дві теорії між собою дещо схожі – в обох є розповідь про одруження Володимира з сестрою Василя ІІ Ганною.

  «Корсунська легенда» описана у «Повісті временних  літ» й базується на ідеї «змагання  вір». Згідно з нею, до Володимира прибув філософ з Візантії, який закликав князя прийняти хрещення самому та хрестити свій народ. Однак давньоруський володар ухилився від негайного хрещення, вирішивши порадитись з боярами, «градськими старцями», а також глибше познайомитись а іншими вірами. Князь розіслав послів у різні країни, дочекався їх повернення, порадився з пануючою верхівкою і лише потому вирішив хреститися. Отже, через рік Володимир вирушив із військом до Корсуня та взяв його в облогу. Перекривши постачання води до міста, князь здобуває його і ставить перед грецькими царями ультиматум: «Оце город узяв ваш славний. Прочував, що маєте сестру дівицю, і якщо не віддасте за мене, то зроблю столиці вашій те, що цьому городу зробив» ( Пер. з давньоруської В. В. Яременка). Почувши це, грецькі імператори відповіли: «Не личить християнок за поганих віддавати. А коли охрестишся, то візьмеш її, і доступиш царства небесного, і з нами єдиновірником будеш. А коли цього не захочеш зробити, то не зможемо сестру свою віддать за тебе» ( Пер. з давньоруської В. В. Яременка). Тоді відповів Володимир їм: «Я охрещусь, оскільки ще до днів цих уподобав закон ваш, і любий він мені, і віра ваша, і богослужіння, про яке розповідали мені посланії нами мужі» ( Пер. з давньоруської В. В. Яременка).

   Вчені давно критично ставляться до цієї оповіді Нестора. Подібні легенди  про «священне прозріння» володаря держави відомі у багатьох народів, у тому числі й сусідніх з Русю: болгар та скандинавів. Видатний російський джерелознавець Олексій Олександрович Шахматов звернув увагу на зв’язок легенди викладеної в літописі Нестора із повідомленням про хрещенням болгарського царя Бориса. Одним з доказів є повідомлення в усіх редакціях церковного уставу Володимира, що князь прийняв хрещення від грецького патріарха Фотія, котрий жив і керував візантійською церквою на сто років раніше, а от царя Бориса Фотій дійсно хрестив. Крім того у літописі Нестора згадуються й інші посли, які ознайомлювали князя Володимира зі своїми релігіями. Серед них були також і магометани, тобто мусульмани. Також існують джерела, відповідно до яких князь Володимир нібито відправляв посольства до Хорезма (стародавня держава у Середній Азії), але така теорія не користується великою популярністю серед науковців, оскільки сама ідея інтересу київських урядовців до мусульманства, релігії далекої та незрозумілої  для слов’ян, здається не логічною.

  Взагалі так званого «вибору віри»  Володимиром і феодальними верхами Русі, на думку вчених, не було і не могло бути: вони керувались не власними уподобаннями, а соціальною і політичною необхідністю. їх прагнення зміцнити феодальний спосіб виробництва і державність могло задовольнити лише християнство за грецьким обрядом, яке називають православ'ям. Карл Маркс гранично чітко висловився а приводу такої якості православ'я, що більше всього влаштовувала давньоруську правлячу верхівку: «Головна риса, якою відрізняється православ'я від інших різновидностей християнства, це — те саме ототожнення держави і церкви, громадського і церковного життя. У Візантійській імперії держава і церква були так тісно переплетені, що неможливо викласти історію першої, не викладаючи історії другої. На Русі, а згодом у Росії спостерігається таке саме ототожнення…»

  Виходячи  з цього більш вірогідною здається теорія про хрещення Володимира після  надання ним воєнної допомоги Василю ІІ. Достеменно відомо,  що у 80-х роках Х ст. політична ситуація у Візантійській імперії складалася не на користь тогочасного імператора Василя ІІ. Швидкими темпами зростало велике феодальне землеволодіння, незважаючи на те що імператори Македонської династії прагнули перешкодити цьому історично закономірному процесові. Так само, як і в інших країнах, наприклад на русі XII ст., накопичення земельних та інших багатств феодалами, з одного боку, додавало їм сили і могутності, з іншого - послаблювало центральну владу. Візантія вступила в добу феодальної роздробленості, що в 70—80-х роках X ст. ознаменувалось справжньою громадянською війною, розпочатою найсильнішими земельними магнатами. Феодали прагнули скинути синів недавно померлого Романа II — Василя II і Константина і посадити на трон свого лідера, досвідченого політика і полководця Варду Скліра. Також проти візантійського панування на Балканах повстали болгари. Більша частина Дунайської Болгарії була звільнена, відновився самостійний болгарський патріархат, що в умовах того часу мало важливе значення у відстоюванні болгарським народом власної мови і культури. Свідчення про ті події містяться в арабських джерелах, зокрема в розповіді Ях'я Антіохійського: «Стала небезпечною його (Василя II) справа з причини сили війська і перемоги (Варди Фоки), вичерпались його багатства і змусила його нужда послати до царя русів,— а вони його вороги,— щоб просити їх допомогти йому в нинішньому становищі, і погодився той на це. І уклали вони між собою договір про сватання і одруження царя русів з сестрою царя Василя Ганною після того, як він поставив йому (князю Володимиру) умову, щоб хрестився він (Володимир). І послав йому цар Василь згодом митрополитів і єпископів, а ті схрестили царя і відіслав до нього свою сестру, і вона побудувала багато церков у країні русів. І коли було вирішено між ними справу про шлюб, прибули війська русів і з'єднались з військами греків, які були у царя, Василя, і відправились на боротьбу з Вардою Фокою морем і суходолом до Хрисополя. І перемогли Фоку»