Хрещення Київської Русі

Роки князювання Володимира в Києві  дехто з істориків називає  богатирською добою в історії  Київської Русі. Тоді успішно й  швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й  самобутня культура її народу, а  звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.

Боротьба Володимира з печенігами. Одночасно з військовими походами з метою об'єднання держави  Володимиру доводилося постійно вести  безперервну боротьбу з печенігами, цим напівдиким, степовим народом  тюркського походження. Вони вже понад  півстоліття жили в українських степах і часто підходили навіть до Києва. Як писав літописець Нестор, війна з ними ніколи не припинялася і «би рать без переступа» (війна була без перерви). Щоби стримувати натиск ворожих військ, Володимир почав будувати міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі — біля Сули, Трубежа та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним заходам натиск печенігів було послаблено, і Володимир міг розпочати більш ефективну боротьбу з печенігами. Як повідомляє літописець, війна з печенігами в 990, 992 (двічі), 996, 997, 1001 і 1004 рр. принесла київському князю військову славу. Про ці бої є різні розповіді та билини. Як приклад приведемо одну з розповідей про битву 992 року. Коли печеніги підійшли до самого Києва, їм назустріч вийшов із військом Володимир. Звертаючись до нього, вождь печенігів сказав: «Випусти ти свого воїна, а я свого — нехай поборються, і якщо твій подужає мого, то не воюватимемо три роки, якщо ж наш переможе, будемо розоряти вашу землю цілих три роки». Серед військ Володимира спочатку такого добровольця не знайшлося, а печеніги виставили здоровенного, страшного велетня. На повторне звертання Володимира до своїх воїнів до князя підійшов старий і сказав: «Князю! Вийшов я сюди на війну з чотирма синами, а п'ятий, молодший, залишився вдома. З дитинства не було людини, яка б перемогла його». Зрадів князь і послав за силачем на ім'я Кирило Кожум'яка. Коли той прийшов, то попросив князя, щоб його випробували, привівши великого і сильного бика. Розлютованого гарячим залізом бика випустили, і коли він біг повз Кирила, той схопив його рукою за бік і вирвав шкуру з м'ясом. Бачачи це, Володимир сказав: «Можеш битися з печенігом». Наступного ранку, намітивши місце поміж полками, пустили борців, ті схопилися і почали міцно давити один одного. Після одного вдалого Кирило так стис у своїх руках печеніга, що в того кістки хруснули і він упав мертвий. Побачивши це, печеніги втекли у степ, і Володимир наступні три роки з ними не воював. Але в 995 році печеніги знову прийшли до околиць Києва, до міста Василева (Василькова), Володимир вийшов назустріч їм із невеликою дружиною, однак, вступивши у бій, не зміг перемогти і відступив [3, 57].

У 997 році Володимир пішов у Новгород, щоб укріпити і примножити свої війська для боротьби з печенігами. Дізнавшись, що князя в Києві немає, печеніги знову напали та стали біля Білгорода. В оточеному місті почався голод і його жителі спочатку вирішили здатися печенігам. Але знайшовся розумний старий, який запропонував обдурити печенігів, показавши їм, що в місті «сама земля годує і городяни можуть витримати хоч би й десятирічну облогу». Печенізькі князі, пересвідчившись у цьому, здивувалися, зібралися та й пішли собі геть від міста. Після зображення цих подій літописець Нестор не згадує більш про напади печенігів на землі України-Русі до самої смерті Володимира Святославовича в 1015 році.

Державні реформи Володимира. Завершальний етап формування державності в Україні-Русі вимагав від Володимира проведення кардинальних суспільних перетворень, направлених на консолідацію країни. Тому він під час свого правління і провів низку найрізноманітніших реформ. Найважливішою можна вважати утвердження в Україні - Русі християнства. Повернувшись із одного з вдалих військових походів на ятвягів, Володимир вирішив принести язичницькому богу Перуну людську жертву. Жереб упав на сина одного варяга-християнина. Батько не віддав сина і перед усім людом сказав, що поганські боги — не справжні боги, а зроблені людьми. Справжній же Бог — один, йому поклоняються греки. Розлютований натовп язичників убив і батька і сина. Після цього випадку Володимир остаточно вирішив прийняти нову — християнську віру. Наприклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991 року знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємо- відносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006- 1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі. Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом, До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського. Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського і Охрідського патріярхів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би такий деталь: Номоканон прийнято не в редакції патріярха Фотія з його передмовою, а до-«фотіївський», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським, скажемо ми. Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Европи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «окопними князі. . . с Болеславом Лядським, й с Стефаном Угрським, й с Андріхом Чеським». Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трі Гвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західньоевро-пейських володарів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою Іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з Казіміром-Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою. Перший з українських князів, Володимир почав карбувати монету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни, ногата, векпгі і т. д. Типи монет запозичені у Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу; ва деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба» остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків. Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами – Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Європі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, город Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздною брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико- Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, Спаса, св. Софії та кафедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона розкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками. Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: Данів, скандинавів, франків, греків, вірмен – різномовною, різноплемінною масою людності. Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітекторів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та дітей священиків. Крім Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві. Можна сказати – жодна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин – зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, принциповість, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерті Володимира, в натхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем». З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М. Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави» [2, 25].

2. Впровадження християнства і  його наслідки у Київській  державі

Розгляд кожного історичного питання  прийнято починати,  перш за все, з  розгляду причин та приводів певної події. Це є дуже важливим, тому що, якщо ми не знаємо чинників, які впливали на зародження проблеми, як ми можемо судити про проблему в цілому?

Отже, якими були причини для запровадження християнства на Русі?

Знамените «хрещення Русі», яке  започаткувало православну цивілізацію  на теренах України, було викликано  цілим комплексом факторів:

Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну  єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного  пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання  племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість  з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

Особисті міркування Володимира  та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Важливою вважається і так звана  проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри ” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ ”, що дійшла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення ” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, не з’єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеїстичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну ”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Ольга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли.

Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу,  небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи [10, 79].

Опір язичників. Основна частина населення Русі чинила активний або пасивний опір новій релігії. Саме загальне неприйняття її в умовах нехай навіть обмеженого народовладдя зірвало плани київської знаті і перетворило введення християнства у тривалий процес. У більшості відкрито повсталих проти насадження християнства  міст виступила помісна світська і стара духовна еліта.

Так, відомо про повстання князя  Могути, що тривало з 988 по 1008 р. Багаторічна  боротьба Могути завершилася його полоненням, а потім помилуванням із подальшим висланням у монастир.  Повсталі повсюдно руйнували храми, убивали священників і місіонерів.  Повстання в різних регіонах були схожі за своїм характером з повстаннями у Суздалі,  Києві, Новгороді, у них злилися воєдино антихристиянські й антифеодальні мотиви. 

Необхідно звернути увагу на два  моменти.  Перший полягає в тому,  що повстання відбувалися в основному  в неслав’янских землях, де до зазначених мотивів приєдналася і боротьба за самостійність. Саме з цього часу на Русі почали  проявлятися одночасно три процеси: християнізація, феодалізація і колонізація сусідніх земель.  Для другого моменту характерний надзвичайний  збіг дат повстань із смертю князів або з їхньою відсутністю,  викликаною феодальними чварами, тобто в періоди відносного безвладдя. 

Причини повстань у XI в. уже глибші.  Їхній початок, як правило, пов'язаний з погіршенням економічного положення  народних мас, періодичним неврожаєм  і багаторічним голодом. Тим часом, центральний київський уряд, не звертаючи  уваги на труднощі північно-східних земель, продовжував побори з населення. Положення ускладнювалося міжусобними війнами, що супроводжувались здирствами. У цей важкий час провісниками народного гніву виступили волхви. В міру зміцнення християнства вони втрачали свої права, а водночас і джерела існування, знаходивши собі нові заняття, частіше від усього - лікування.  Щоб знищити цю  соціальну групу - своїх ідейних ворогів, церковники звинуватили їх у "чаклунстві", у застосуванні шкідливої "землі", настроювали проти них віруючих і державу. Без суду і слідства були знищені і блазні,  що досаджали церкві лише гумором, іграми та піснями.  Повстання 1024 р. у Суздалі відбувалося під час війни між київським і тмутараканьським князями, у результаті якої в місті була ослаблена київська влада. На чолі повстання також  стояли волхви.   Не  "смерди" а волхви обрали вдалий час для повстання.  Ця соціальна група була і матеріально зацікавленою стороною у збереженні старої релігії. Відстоюючи старовину,  вони боролися і за свої економічні інтереси.  Але варто  звернути увагу  на те,  що призов служителів культу старої національной релігії був підтриманий усім народом. Це говорить про вкрай незначний вплив православ'я на городян.  Літопис повідомляє: "Услихав про волхвів, Ярослав прийшов у Суздаль; захопивши волхвів, одних відправив у вигнання, а інших страчував".  Кривава розправа над повсталими була звичайним явищем, і літописець не вважав потрібним говорити про неї.

Повстання 1071 р. у Ростовській землі  і Новгороді було викликано тими ж причинами. Більшість народу йшло за волхвами,  а не за духівництвом, що захищало інтереси знаті. Обидва повстання  мали глибокі соціальні причини, носили антифеодальний і антицерковний характер.  Безумовно, що соціальною  основою цієї боротьби стали класові протиріччя, але вони завдавали удари по процесу християнізації, стримували її хід, змушували церкву пристосовуватися. Боротьба проти православної ідеології неодноразово приймала форму єресей. Всі дослідники, у тому числі і церковні, бачать причину їхньої появи в моральному розкладанні духівництва. Особливо виділяється серед них стригольничество. Стригольник (цирульник) Карпо і його соратники пропонували  ліквідувати  чернецтво, церковну ієрархію, відмовитися від треб і таїнств, заперечували догми про відродження мертвих, про потойбічний світ. Підтримка цих поглядів народними масами підтверджувала їхнє негативне відношення до Руської православної церкви навіть через три сторіччя після введення християнства.

Перші спроби насадження  християнства  в  Північно-західній Русі наштовхнулися на опір народних мас і бояр, що групувалися навколо місцевих князів. Церковні  історики  вважають, що перші християнські храми тут виникнули вже в 988 р. Рогнеда, спочатку насильно завойована Володимиром, а потім покинута ним же після його шлюбу з Ганною, погодилася негайно прийняти християнство і була відправлена у спеціально побудовані  для неї в м. Ізяславлі монастир і церкву.  Після вибору Володимиром нової дружини вона викликнула:  "Прошу,  уневести мене своєму Христу і я прийму святий, ангельський, іночеський образ".  У Північно-західному краї не було ні тієї верховної знаті,  яка була в Києві,  ні таких розвинутих міжнародних зв'язків, що створювали передумови до проникнення християнства. Місцева знать ще не відчувала настійної потреби у класовій релігійній ідеології і справлялася з народними масами старими методами. Водночас вона, і не без підстав, припускала, що введення християнства спричинить за собою втрату самостійності. Тому спроби тиску згори неминуче викликали опір не тільки низів, але і місцевої знаті,  чиї інтереси не міг не враховувати великокнязівський посланник, якщо він думав залишатися на чолі князівства.  Усі старші від Володимира князі у 988-990 р.  вже знаходилися на чолі князівств,  тому під час водохрещення їх не було в Києві. Князі, представляючи інтереси своїх земель, не могли вже бездумно й автоматично повторити крок київського князя, який проігнорував думку дружинників і знаті, що насторожено сприймали будь-який захід Києва. Володіючи найбільшим князівством Київської Русі,  полоцький князь Ізяслав (988-1001 рр.) майже повністю не рахувався з Києвом, вів самостійну  торгівлю з прибалтійськими народами і Німеччиною. Після його смерті,  причини якої невідомі, став княжити Брячислав.  Це відбулося всупереч укоріненому правилу, по якому Володимир посилав на князівство у таких випадках молодших синів.  Брячислав не тільки не  підкорився  Києву,  але  і почав боротьбу з ним за Новгород і зрештою захопив його і зруйнував (1021 р.).   На  користь  того, що процес християнізації не починався ні при Ізяславі, ні при Брячеславі,  свідчить повна відсутність союзницьких зв'язків із Києвом і відсутність будь-яких свідоцтв про будівництво тут церков.  Князь Туровський  Святополк  (988-1019 рр.)  мав особливі рахунки до Володимира і,  певне,  давно мріяв,  як і інші князі, відокремитися від Києва.  У цьому запевняв, викладаючи події тих років, відомий діяч церкви Кирило Туровский.   Він спеціально підкреслював,  що  Святополк  "задумав  повстати проти батька",  але мала місце також і спроба Святополка обрати іншу віру.