Гроші та банківництво у Стародавньому Римі

      Знатні  римляни не платили готівкою. Вони просто давали банкіру документальне розпорядження, яке мало грецькі назви синграфé, хірографé, латинську транскрибере. Так називався документ, який оформляв грошові розрахунки через банк.

      Заставою  для видавання кредиту виступало  майно боржника або поручника. У  заставу приймалися навіть трупи. Очевидно, така своєрідна застава надійно забезпечувала своєчасне повернення боргу. Очевидним є і те, що до подібного способу вдавалися тільки в разі крайньої потреби. Про колоритну деталь банківських розрахунків повідомляє Горацій: один позикодавець певного дня збирав боржників і читав їм свої вірші, ставлячи їх у такий спосіб перед вибором – або платити гроші, або хвалити вірші.

      Ряд фактів про функціонування банківської  системи у Стародавньому Римі навів у своїх промовах Цицерон. Наприклад, в одній із них він докоряв банкірові за те, що той подав до суду щоденник. За логікою сьогодення, Цицерон не мав рації. Банкір учинив абсолютно вірно, оскільки щоденник – це доказ. Він мав всі права джерела вихідної інформації, як розписки і доручення. Напевне, це розумів банкір, а не Цицерон. Завдяки інформації про цей судовий розгляд стає ясно, що між щоденником і обліковою книгою ніякого проміжного реєстру не було і записи в книзі робилися за статтями відповідно до записів у щоденнику. Тепер зрозуміло, чому Цицерон наполягав на представленні книги як певною мірою копії щоденника, але “очищеної” від різних господарських записів оперативного і довідкового характеру.

      У банкірів, крім прибутково-видаткової, була ще одна бухгалтерська книга  під назвою книга рахунків. Вклад називався депозитом, а рахунок – раціо. Винахід книги рахунків клієнтів можна з повним правом назвати видатним відкриттям обліку. В ній операції враховувалися за окремими клієнтами, і тому вони відокремилися від прибутково-видаткових рахунків.

      У Східній Римській імперії банки  втратили колишню могутність. У IV ст. н. е. у Візантії аргентаріїв і нумуляріїв заступили колектарії. Їх діяльність регламентувалася державою, і вони стали передовсім службовцями казни. У містах вони об’єднувалися в колегії з солідарною відповідальністю, коли кожен учасник ніс відповідальність на повну суму боргу.

      Від колектаріїв держава вимагала мідні  гроші та обмінювала їх на золоті соліди за встановленим курсом. Величезні  втрати від цих операцій скарбниця  намагалася регулювати державними субсидіями. Почалися безконечні махінації банків. Адміністрація скарбниці контролювала розрахунки та бухгалтерські книги. Залишки колишньої системи застали ще хрестоносці. З офіційним визнанням християнства частиною фінансової системи стала церква. Вона об’єднала вищих державних чиновників, великих землевласників, торговців і ремісників. Церковний апарат управління не поступався імператорському.