Гроші та банківництво у Стародавньому Римі

Гроші та банківництво у Стародавньому  Римі 

      1. Основні  етапи розвитку  грошової системи  у Стародавньому  Римі та їх характеристика

      Біля  джерел давньоримської цивілізації  стояла етруська культура. Етруски  – це давні племена, які в І  тис. до н. е. населяли північний захід Апеннінського півострова (Етрусія). Вони створили розвинену цивілізацію, що передувала римській. Етруски на основі багатих покладів залізної руди розвивали металургійне виробництво, вели активну торгівлю бронзовими і керамічними виробами.

      Найбільшими торговими центрами VI - III ст. до н. е. були Сиракузи, Тарент, Дікеархія, Популонія, Адрія і Спіна. Зростало торгове значення Рима, в якому перехрещувалися шляхи з багатьох ремісничих центрів Етрусії. У містах влаштовувалися ярмарки.

      Збільшувалися обсяги зовнішньої торгівлі з містами поза межами Італії. Грецькі колонії підтримували регулярні торгові відносини з Балканською Грецією. Активну зовнішню торгівлю вели й етруски. Із IV ст. до н. е. втягувалося в морську торгівлю і м. Рим, про що свідчить заснування у гирлі Тібру римського порта Остії.

      Потреби внутрішньої і зовнішньої торгівлі викликали появу грошей. Найраніше  почали карбувати монети грецькі  колонії. Уже в VI ст. до н. е. усі грецькі міста півдня Італії та о. Сицилія карбували срібні монети. У IV - III ст. до н. е. грецькі монетарії досягли великої досконалості в монетному карбуванні.

      У VI - V ст. до н. е. етруські міста ще не карбували власних монет і користувалися в розрахунках грецькими. Перші етруські монети появилися наприкінці V ст. до н. е. Карбувалися вони із золота, електру, срібла і бронзи; попервах мали зображення тільки з однієї сторони. У IV - III ст. до н. е. кількість етруських монет зросла; їх карбували вже всі етруські міста.

      У Римі перші монети відливалися у  формах; це були мідні зливки вагою в римський фунт (273 грами), без зображень (важкий ас). Вважається, що першим запропонував робити знаки на вагових грошах цар Сервій Тулій. У другій половині IV ст. до н. е. на них з’явилися зображення тварин – бика, свині, орла і т. д. (ас із зображенням). Ці важкі та громіздкі зливки були мало придатними для торгівлі. Карбування легких і зручних срібних монет почалося в Римі тільки в середині ІІІ ст. до н. е. Основними монетними номіналами в Римі були бронзовий ас, срібні сестерцій (2,5 аси) і денарій (10 асів, або 4 сестерцій).

      На  монетах розміщували різні зображення, найчастіше – портрети державних  діячів і богів. Нерідко зустрічається  напис "мир".

      У наcтупні століття дальше піднесення сільського господарства і ремесла сприяло пожвавленню торгівлі, що привело до розвитку та удосконалення торгових шляхів і транспортних засобів. Це також вплинуло на збільшення кількості монет. Римська срібна монета, сестерцій і денарій, швидко заполонила Середземномор’я і стала основною валютою, витрутивши всі інші монетні системи.

      Подальший розвиток торгівлі сприяв удосконаленню  грошової системи. В епоху імперії  була уведена золота монета – ауреус. Із фунта золота (327 грамів) карбували  спершу 40, а потім 45 золотих монет. На лицевім боці зображався правлячий імператор. Римська золота монета відрізнялася високою пробою і високо цінилася у торговельних розрахунках. Однією з найбільш поширених монет у Римському Середземномор’ї та за його межами був срібний денарій.

      Карбування  монет було важливою державною справою. За часів республіки нею відали сенат і спеціальна колегія. За Юлія Цезаря монетне виробництво перетворилося у самостійну галузь господарства. У роки імперії адміністрація відповідала за карбування і повноцінність золотих і срібних монет, а сенат – мідних. Згодом і мідні монети було поставлено під контроль імператорської адміністрації. Монетну справу очолював прокуратор, який підпорядковувався міністру фінансів – раціонібусу. Монетне виробництво могло бути предметом відкупу.  

2. Класифікація грошей  у Стародавньому Римі

      Особливістю римської монетної системи було те, що в ній важливу й самостійну роль відігравали мідні (бронзові) монети. У Середній Італії міді споконвіку відводилася роль грошового металу. У праісторичних похованнях біля руки померлого було знайдено шматки необробленої міді. Згодом в обігу з’явилися зливки (бруски) бронзи, поверхню яких почали оздоблювати примітивним зображенням або орнаментом. Коли ж у другій половині IV ст. до н. е. почався випуск римських монет, металом для їх виготовлення послужила традиційна мідь. Завдяки грецьким колоністам карбування монет поширилося з Греції на Сицилію, Південну Італію, яку називали у той час Великою Грецією. Тут, до речі, були поширені срібні статери – римсько-кампанські монети масою 6,82 г, що становили немовби перехідний стан до карбування римських монет.

      Перші римські монети (великі литі кружальця  з міді, бронзи) почали виготовляти  близько 338 р. до н. е. на основі прийнятої  в Римі і Середній Італії торговельної системи ваг. Одиницею маси була лібра – римський фунт, і тому перша монета – ас – важила цілий фунт і називалася асом лібральним. Це був оський фунт, який важив 272,88 г. Згодом в основу всієї монетної справи був покладений фунт вагою 327,4 г. Окрім аса, виготовлялися й менші номінали: семіс, трієнс, квадранс, секстанс, унція (див. Табл. 3.2.1).

      Коли  близько 269 р. до н. е. почалося карбування римських срібних монет (питання  про початок карбування перших римських мідних і срібних монет, а також  роки проведення реформ ще й досі дискутуються), ас і менші номінали вже не відливалися, а карбувалися. При цьому маса аса було зменшено у шість раз (до 54,59 г).  

      Відтоді римська монетна справа базувалася на однаковій основі. Срібний денарій, карбування якого почалося в 214-211 рр. до н. е.,  важив 4,55 г (1/72 римського фунта) і містив 10 асів. Одночасний обіг срібних і мідних монет спирався на тодішнє співвідношення вартості цих металів як 1:120. Таке співвідношення відповідало ціні металів у торгівлі. Крім денарія, зі срібла карбувалися квінарій, сестерцій і вікторіат (див. Табл. 3.2.2).

      У 217 р. до н. е. (за іншими даними – 155 р. до н. е.) відбулася реформа, за якою маса денарія зменшилася до 3,9 г (1/84 фунта), маса аса – до однієї унції (27,28 г). Змінилося також співвідношення між денарієм і асом. Денарій містив уже не 10, а 16 асів, і тому квінарій дорівнював 8, а сестерцій - 4 асам. У цих умовах співвідношення срібла і міді 1:112 могло ще відповідати ринковій вартості обох металів. Надалі маса денарія залишалася без змін і такою перейшла в імператорську епоху, але ас іще раз у період республіки (89 р. до н. е.) зменшився вдвічі і дорівнював половині унції – 13,64 г (1/24 фунта). Отже, співвідношення вартості срібла і міді (1:56) вже не відповідало ринковій вартості металів, тому мідна (бронзова) монета мала вже умовний (кредитний) характер. Золоті монети в період республіки карбувалися рідко.  

      Значні  зміни в монетній справі Риму сталися  за правління імператора Августа (30 р. до н. е. - 14 р. н. е.). Уже систематично випускалися в обіг золоті монети. Золотий ауреус карбувався в кількості 40 штук з фунта масою 8,19 г кожний і дорівнював 25 денаріям. Поряд з бронзою з’явився інший вид мідного сплаву - аурихалку, з якого карбувалися більші номінали: сестерцій (27,28 г), що дорівнював 4 асам, і дупондій (13,64 г), що дорівнював 2 асам.

      У 214 р. імператор Марк Аврелій Антонін (Каракалла) започаткував карбування нових  срібних монет – антонініанів, які були дещо важчими від денаріїв (4,7-5,3 г), але за номінальною вартістю відповідали двом денаріям.

      За  імператора Діоклетіана (284-305 рр.) вміст срібла в монетах становив 2-3%. Цей правитель відновив карбування якісних золотих і срібних монет, припинив емісію антонініанів та започаткував випуск бронзових монет – фолісів, які важили 9-13 г і обслуговували дрібну торгівлю.

      Отож, монетна система Стародавнього  Риму досягла великої різноманітності  та розвитку. Вона безпосередньо вплинула на розвиток грошової справи інших  держав та народів.  

3. Банківництво Стародавнього  Риму

      Розвиток  монетного обігу лежав в основі створення та еволюції банківської  справи. Крім того, значний вплив  мало римське право, яке забезпечувало  правове регулювання діяльності банків.

      Існування різних монетних систем, різноманітність  золотих, срібних і бронзових монет сприяло зародженню міняльної справи. Міняйли, здебільшого іноземці або вільновідпущенники, відкривали свої торгові кіоски в містах, слідкували за валютним курсом, перевіряли оригінальність монет, здійснювали обмін грошей і навіть видавали позики. Банки у Стародавньому Римі, як і в Греції, виросли з міняльних контор (досвід грецьких трапез було взято за зразок), але розвивалися інтенсивніше. Цікаво, що тривалий час банківські справи у Римі вели особи грецького походження. Потім серед банкірів стали з’являтися вихідці з інших країн, а також й римляни. Вони довго зберігали стару назву трапезитів. Ця назва побутувала і за Цицерона.

      Римські банкіри називалися менсаріями. В результаті спеціалізації на певних операціях вони розділилися нанумуляріїв, які обмінювали гроші, та аргентаріїв, які приймали вклади, видавали кредити та здійснювали безготівкові розрахунки.

      Обмін монет, а тим паче прийом вкладів  вимагали високої кваліфікації та досвіду. Петроній писав: “А чи є, по вашому, ... найважче заняття, після літератури? На мою думку, лікаря і міняйла... Міняйло ж крізь срібло бачить мідь” (Петроній Арбітр. – М., 1990. – С. 108).

      Після перевірки монет їх складали в  ємності (мішки, кошики) та запечатували в присутності свідків. Свідки також  прикладали свої печатки, дерев’яні або костяні. Контролер робив помітку про перевірку – спеціальний знак, який прикріплявся до ємності. Цим він перебирав відповідальність за вміст. Закриті вклади зберігалися у бочках, кошиках, торбах, глиняних і металевих посудинах. Навіть коли в обігу були в достатку низькопробні монети, банк гарантував вміст кошика з певною, твердо фіксованою сумою. Запечатаний кошик міг транспортуватися і використовуватися як засіб платежу.

      У 1875 р. на розкопинах Помпей було знайдено скульптурний портрет помпейського банкіра Луція Цецилія Юкунда. Відомий надпис, який присвятив йому вдячний вільновідпущеник: “Генієві нашого Луція вільновідпущеник Фелікс”. У руїнах будинку банкіра виявили дерев’яні облікові таблички.

      Відоме  ім’я ще одного банкіра, до якого сучасники ставилися з великою повагою, - це Сіттій. Цицерон у “Промові за Суллу” повідомляв, що Сіттій для видання вкладів своїм клієнтам швидше вирішить продати всю свою нерухому власність, ніж “у якийсь спосіб затримати виплату грошей будь-кому зі своїх кредиторів”.

      Банкіри мали велику вагу, вплив в суспільстві, але ставлення до них, як і в  Греції, могло залежати від обставин. Цицерон у “Промові за Квінта Росція – актора” відгукнувся про  банкіра з неповагою: “Хіба одна його голова і брови, добре виголені, не свідчать про його моральну зіпсутість, не показують хитру людину? Хіба він… не зітканий весь, з ніг до голови, з брехні і обману? Він для того голить завжди голову і брови, щоб про нього можна було сказати, що на ньому нема ні волоска чесної людини. Росцій часто прекрасно представляє його на сцені, однак не заслужив від нього гідної подяки за послугу”. Римське законодавство того часу допускало настільки недозволені засоби викриття. Зауважимо, що подібні промови не звучали в Афінах IV ст. до н. е.

      Римські банкіри знали й тяжкі часи. У період республіки від них та лихварів вимагали використовувати капітал на купівлю маєтків. Це призвело до банкрутств і грошової кризи через вилучення з обігу грошової готівки. Тацит повідомляв, що кредитори поставили вимогу повернути борги. Тоді скарбниця почала видавати безпроцентні позики для боржників, які “заслуговували на довір’я”. 

      Історики, які вивчали історію банків Стародавнього  Риму, досліджували словник економічних  термінів. Поглиблено вивчав цю проблему німецький історик-філолог М. Фойг. Він зробив аналіз висловлювань стародавніх громадських діячів (передусім Цицерона) і дійшов висновку про зв’язок староримських категорій дебету і кредиту з поняттям сучасного подвійного запису. Про це свідчать також історичні документи. Наприклад, на розкопинах Помпей було знайдено документи з архіву банкіра Луція Цецилія Юкунда, про якого ми вже згадували. У дерев’яному ящику виявлено 153 розписки. Ці розписки виписував сам банкір. Частина з них фіксувала суму виторгу від продажу застави його клієнтів з аукціону. Комісійні (їх розмір в розписках не вказано), як частина виторгу, виплачувалися банкіру. Розписки виконано на дерев’яних дощечках, покритих воском. Частина записів, що торкаються юридичного засвідчення угод, зроблено чорнилом.

      У банку облік доходів і витрат вівся в прибутково-видатковій книзі. За неї банкір ніс юридичну відповідальність. Вона була регістром поточного рахунку. Книга не повинна була мати жодних виправлень.