Господарство України в ХІХ ст

Промисловий переворот в Україні.

Промисловий переворот в Україні почався  у харчовій галузі промисловості. У 20-их роках з'явилися перші парові ґуральні. Парова техніка прискорила виробничі процеси, збільшила вихід  горілки з одиниці сировини.

У цей  же час виникає цукрова промисловість. Перший цукровий завод - у 1824 р. В цукровиробництві почали використовувати машини для подрібнення буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парові котли для випарювання і згущення цукробурякового соку. Таких заводів у 20-их роках було небагато, але їх поява свідчила про початок промислового перевороту в Україні.

У 1823 р. в маєтку графа Воронцова, на Черкащині майстрами-кріпаками було споруджено перший на Дніпрі пароплав, який назвали «Бджілка». Всезростаючі потреби у машинах і механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва сільськогосподарської техніки, гідравлічних пресів, парових котлів та іншого обладнання для цукрових заводів збудував у 1841 р. український поміщик Кандиба. Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам'яного вугілля .

Промислове  виробництво базувалося головним чином  на примусовій кріпосницькій праці. З'ясувалося, що наймана праця, за яку платили грішми, була прибутковішою і вигіднішою, ніж дармова кріпосна, а тому почав зростати попит на вільнонайманого робітника. Поступово зменшувалася кількість поміщицьких і, навпаки, зростала чисельність купецького, капіталістичного типу підприємств. Нові фабрики та заводи будувалися, починаючи з 40-их років, в основному в містах.

Другий  етап промислового перевороту відбувався після ліквідації кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно) — це 60-80-і роки. У цей час фабрики  та заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво.

Частка  України у всеросійському виробництві  цукру у 1880-их роках досягла майже 90%. Для цукроваріння стала характерною концентрація виробництва, ріст продуктивності праці. Такі ж явища стали притаманними й горілчаній промисловості. Обсяги виробництва горілки, спирту постійно збільшувалися.

Крім  перелічених галузей промисловості  успішно розвивалися: борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва, в яких ефективно запроваджувалися парові машини та інше обладнання. Технічний  поступ у галузях важкої промисловості  ширився повільніше, ніж у харчовій та легкій. Ще у кінці 30-их, на початку 40-их рр. Україну відвідали дві  геологічні експедиції, які виявили  великі поклади високоякісного кам'яного  вугілля в Донецькому кряжі. На півдні України почали виникати шахти і металургійні підприємства, їхня кількість у пореформенний період зростає.

Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів. Та найкраще у пореформенний період розвивався залізничний транспорт. У 1863 р. почалося будівництво першої залізничної  лінії від Балти до Одеси, яка  згодом була продовжена до Києва.

Таким чином, після ліквідації кріпосного права в Росії і Україні  прискорився економічний розвиток, завершився промисловий переворот. В Україні він мав свої особливості. Перший етап промислового перевороту відбувався в умовах панування кріпосницьких  порядків, що гальмувало його здійснення. Почався переворот у харчовій галузі промисловості, причому на поміщицьких  мануфактурах. Машинобудування в  Україні мало яскраве виражену сільськогосподарську спрямованість. Залізничне будівництво, як і розвиток господарства в цілому, було підпорядковане колонізаторським, військово-стратегічним міркуванням  царського уряду Росії. 
 
 
 
 

  Селянська реформа 1861 р. в Росії та її здійснення вУкраїні.

В Україні  кріпацтво було важчим, ніж в інших  регіонах Російської імперії, бо 95% панів-землевласників були чужинцями, які ставилися до українців з презирством, а то й ненавистю. Масові селянські рухи 1855-1856 рр. справили великий вплив  на панівну верству і значною  мірою визначили політику царського  уряду щодо кріпосного права.

Проти кріпосного права виступила ліберальне настроєна інтелігенція, яка вважала  його анахронізмом, антигуманним явищем. Промисловці та фабриканти також  були проти кріпосництва, яке перешкоджало вільному розвитку торгівлі і промисловості.

У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські комітети для розроблення програми селянської реформи. У наступному році цар створив Головний комітет, при  якому діяла Редакційна комісія, що займалася зведенням усіх пропонованих проектів. Проект аграрної реформи прийнято Державною радою Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала «Положення», яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські  земельні наділи, якими селяни користувалися  до реформи. Виділення землі та її межування реформа віддавала  на розсуд місцевих поміщиків. Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а іноді й взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський наділ роздрібнювався на кілька ділянок  у різних місцях. Селяни були фактично позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших угідь.

Внаслідок реформи 1861 р. селянство України  втратило понад 15% загальної площі  земель, які раніше перебували у  їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких  селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Земельні наділи селяни повинні були протягом 49 років  викупити у поміщиків згідно з  встановленими реформою цінами, які  значно перевищували тодішні ринкові  ціни на землю.

Земельна  реформа надала поміщику право упродовж двох років самому визначати і  оформити у т.зв. уставних грамотах розміри земельних наділів селян. У цей час селяни перебували у  становищі «тимчасово зобов'язаних», змушені були, як і раніше, відбувати  панщину або платити оброк. В  багатьох місцевостях таке становище  продовжувалося багато років. Дворові  селяни взагалі землі не отримали.

Реформа у 1861 р. створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворила селян-кріпаків у вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися, купувати і продавати рухоме і нерухоме майно, займатися підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню   промислового перевороту і здійсненню індустріалізації.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській імперії і вЗахідній Україні.

Панщинна  система господарювання в Східній  Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили  у склад Австрійської імперії, була малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації. Тривалий час панщина була вигідною панівним верствам Австрійської монархії — німцям, полякам, євреям, як і колоніальний статус західноукраїнських земель в  цілому. Галичина була «хлібною коморою» для Австрії й Німеччини. Вона експортувала велику кількість збіжжя з панських маєтків, що приносило  чималий зиск. Разом з тим, сільське населення Східної Галичини періодично голодувало. І головна причина  цього голодування у тому, що 43% орної землі належало польським  та іншим панам-дідичам, яких налічувалося дещо більше, ніж 50 тис., тоді як на майже 2 млн. 700 тис. селян припадало 57% орної  землі. Не дивно, що у першій половині XIX ст. по Західній Україні прокотилося  ряд селянських повстань і заворушень, які супроводжувалися пожежами та масовими вбивствами панів.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні  події 1848 р. в Австрії та інших  країнах Західної та Центральної  Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини  в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей  закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини  в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами  держави і звільнялися від  панщинних повинностей.

7 вересня  1848 року віденський парламент  ліквідував примусову закупівлю  селянами горілки та інших  міцних напоїв, правом на виробництво  і реалізацію яких (право пропінації) володіли поміщики.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за ліквідацію панщини  пани-дідичі отримували відшкодування  з державної скарбниці. Вони звільнялися  від обов'язку допомагати на випадок стихійного лиха, епідемій тощо. Держава звільнила поміщиків від окремих податків. За панами залишилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т.ін.). Селяни за користування сервітутами повинні були заплатити певну суму панам на основі доброві^них угод з ними. Патент 1853 р. почав регулювати сервітутні відносини, але мало чим допоміг селянству: більшість сервітутних судових процесів селяни програли поміщикам.

Невирішеним залишалося питання «права на пропінацію». Пани зуміли обійти закон від 7 вересня 1848 р. і дальше використовували «право пропінації» у своїх корисних цілях.. А у 70-их роках селяни змушені  були викупляти право на пропінацію.   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Початок індустріалізації в  Україні. 

Упродовж 60-80-их років в Україні підросійській  завершився промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього  було повсюдне застосування у виробництві  парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів. Основним промисловим  паливом стало кам'яне вугілля. З цього часу активніше застосовуються у виробництві досягнення науки  і техніки.

Значний поштовх одержали традиційні в Україні  галузі промисловості, пов'язані з  сільським господарством. Завдяки  високій концентрації виробництва  загальна кількість цукрових заводів  з початку 60-их до середини 90-их рр. зменшилась, а робітників, навпаки, збільшилось. Виробництво цукру на заводах  зросло в 14 разів і становило 84% виробництва  всієї Російської імперії. Найбільші  цукрозаводчики України об'єдналися в цукровий синдикат — перше у  Російській імперії монопольне об'єднання, що виникло у Києві у 1887 р. Через 5 років у нього входили 90% діючих заводів в Україні.

В останні  десятиріччя XIX ст. у Катеринославській  та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з них належали іноземним: англійським, бельгійським та французьким підприємцям.

З 1888 по 1894 рр. в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом  майже 63 млн. крб. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали значною мірою захопили ключові  позиції в кам'яновугільній, залізорудній та металургійній промисловості  України. У 1900 р. переважно іноземцям  належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування.

Значним досягненням у процесі індустріалізації України стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів, на яких було збудовано до 1900 р. 233 паровози.

Процес  монополізації став особливо активним на початку XX ст., коли виникли такі синдикати, як «Продамет», «Продвагон», «Продвугілля» та інші. Підприємці, в основному чужинці, монополізуючи  виробництво, встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду. Царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України, мало цікавився її економічними проблемами. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило більше 75% від загальнодержавного, переважно  обслуговувало Російську імперію  з її найдовшими у світі залізницями. У кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї  продукції добувної промисловості, тоді як в переробній її частка становила  лише 15%. Основним виробником тютюну імперії  була Україна, але виробництво цигарок  здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли  на рафінадні заводи Москви, щоб  навіть у цій галузі зробити Україну  залежною від Росії. Таких прикладів  було дуже багато.

Незважаючи  на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку  першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.       
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Столипінська  аграрна реформа  та її здійснення в  Україні.

Столипінська  аграрна реформа названа іменем голови Ради Міністрів та міністра внутрішніх справ Росії — видатного  реформатора Петра Столипіна. Був  він противником ліберального й  соціалістичного рухів, прагнув  змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, активно боровся з національно-визвольними  рухами, у т.ч. й українським.