Галицький крайовий сейм, порядок формування,склад і компетенція

Панівні польські кола, захопивши в свої руки крайову адміністрацію, суд, школи, університет та різні культурно-освітні  установи, перетворили їх у знаряддя свого панування на західноукраїнських землях. 22 червня 1867 р. австрійський уряд видав закон, який санкціонував політику полонізації школи в Галичині. У 1869 р. польська мова була введена в суді і в управлінні. Невдовзі (1879) був полонізований університет у Львові, а в 1884 р. польська мова стала офіційною на залізничному транспорті .

Вся діяльність сейму підпорядковувалась центральній  владі, він був частиною колоніального  апарату Австро-Угорської монархії, і його постанови, хоч і мали характер дрібних актів, в обов’язковому  порядку затверджувались імператором, а, отже, фактично являли собою акти імперської волі.

Сейм  скликався на чергові сесії за розпорядженням імператора один раз  на рік у Львові. На час роботи сейму до міста, як правило, стягувалися  додаткові контингенти поліції  з інших міст. Так намісник А.Потоцький  листом від 13 лютого 1907р. зобов’язав директора  поліції в Кракові відрядити  до Львова на час сесії сейму погоджену  з директором поліції у Львові кількість поліцаїв, а не привертати до цього увагу, пропонувалось надсилати  їх невеликими групами.

Компетенція сейму зводилася до питань крайової культури. Проте закон не роз’яснював, що ж треба розуміти під цим  поняттям. Головним у законодавчій діяльності сейму були дрібні господарські справи. Крім законодавства, сейм формально  здійснював контроль над діяльністю намісника. Однак межі і можливості цього контролю були надто обмежені. Юридичної відповідальності намісника  перед сеймом не існувало. Він сам  або призначені ним урядові комісари брали участь у роботі сейму, контролюючи  в такий спосіб його діяльність. У намісництві підготовлялися і  надсилалися до сейму урядові  законопроекти. Через намісника  крайовий маршалок передавав прийняті проекти законів імператору для  санкції.

Бюджетні  права Галицького сейму, що перебував  у повній фінансовій залежності від  віденського парламенту, були дуже мізерні і зводилися до покладання додаткових сум до безпосередніх  державних податків, що були майже  єдиним джерелом доходів, якими розпоряджався  сейм, і нерідко ці додатки вдвоє  перевищували основну податкову  суму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював нагляд за повітовими, міськими і сільськими радами, рішення яких часто потребували  затвердження сейму.

3.Значення діяльності  Галицького крайового сейму з  точки зору українського народу.

Галицьким сеймом було встановлено, що викладання в середніх школах на території Галичини повинно проводитись польською  мовою, що ж до української мови, то вона допускалася тільки в окремих  випадках і за дозволом сейму, в результаті до 1887 р. існувала лише одна українська гімназія (у Львові). З часом на території Галичини було відкрито ще чотири українські гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі).

Отже, до Першої світової війни в Галичині з усіх існуючих 67 шкіл лише п’ять  державних середніх школи були з  українською мовою навчання. Один з депутатів сейму зазначав: “Десять років боротьби в середньому коштує нас здобуття однієї середньої школи на нашій землі під крилами австрійської конституції” .

Ще гірше  стояла справа з вищою освітою. У 1910-1911 навчальному році з 5772 студентів  Львівського університету українців  було всього 1099 осіб (21,7%) . Навчання в  університеті велося польською мовою  і майже тільки польською професурою.

Навіть  такий видатний представник української  інтелігенції, як Іван Франко, не міг  дістати посади доцента. Українці домагались створення на своїй землі українського університету, але вимога ця не була задоволена австрійським урядом. В  університеті часто доходило до кривавих сутичок між польською шовіністичною  молоддю і студентами-українцями. Під час однієї з таких сутичок  у 1910р. був убитий студент-українець  юридичного факультету Адам Коцко .

Яскравим  прикладом повного ігнорування  Галицьким сеймом інтересів українського народу є розподіл коштів крайового  бюджету. Так з 730 тис. корон, виділених  за бюджетом 1911 року на дотації місцевим науковим і навчальним установам, на долю українських установ припадало  лише 75 тис. З 214 тис. корон, призначених  на театри, польські трупи одержали 186 тис., а українські – лише одну тисячу корон. За бюджетом 1912 р. з фонду допомоги приватним школам українські навчальні заклади одержали лише 350 корон . У тому ж році Галицький крайовий сейм виділив 10 тис. на польські та українські спортивні товариства, проте з цієї суми українські товариства одержали всього 575 корон. «Ви (поляки. — О.М.) — говорив з трибуни Галицького сейму депутат Антонович, — прямо нехтуєте нами... Конституція є для нас тільки мертвою буквою..., і ми сьогодні не маємо ні народних ні природних прав. Прошу вибачення, оскільки ми маємо рівне управління, а може з певної точки зору ми протеговані, але тільки у сфері податків». 

Бюджетні  дефіцити покривалися додатками  до державних податків, однак від  їх сплати звільнялися вищі чиновники, професори, служителі культу, управителі приватних маєтків імператора, слідчо-прокурорські працівники та ін. Стягання податків часто  відбувалося шляхом так званої екзекуції, за допомогою якої у селян забирали останні пожитки. Нещадно пригнічуючи  селян, Галицький сейм приділяв мінімальну увагу такій важливій галузі, як охорона здоров’я. У 1912р., в якому  крайові видатки досягли 71 млн. корон, на охорону здоров’я було асигновано лише 6,8 млн., тобто на кожного мешканця припадало 85 гелерів. У цьому ж році в Нижній Австрії на охорону здоров’я на мешканця припадало 3 корони 28 гелерів, а в Моравії – 3 корони 44 гелери; на кожну тисячу мешканців припадало понад два лікарняних ліжка, а один день лікування в лікарні коштував 4,1 корону. В Галичині ж одне лікарняне ліжко у 1900 р. припадало на 1341, у 1905р. – на 1214, у 1910 р. – на 1155 мешканців, а видатки на утримання одного хворого становили лише 1, 52 корони в день .

Галицький сейм стягав удвічі більший крайовий податок на пиво, ніж інші австрійські  області, встановив крайовий податок  на спирт (такого податку не було в  інших частинах Австро-Угорської  імперії) і накладав на населення  крайові додатки вдвічі-втричі, а  іноді навіть у чотири і п’ять  разів більші, ніж у Нижній Австріїї.

Політика  Галицького сейму привела до великого зубожіння народних мас.

Сприйняття українцями ролі Галицького крайового сейму змінювалося  та залежало від рівня розвитку їх національної свідомості та визначення свого місця серед народів Галичини. Переважно сільське українське населення характеризувалося низьким рівнем грамотності – за даними 1900 р. українською мовою могли читати й писати лише 7% чоловіків та 4% жінок [3, с. 503]. Нерозвинені політичні еліти українців в 1860-х рр. не могли скласти конкуренції полякам, серед яких рівень заможних людей був набагато вищим. Відношення в Австрійській імперії до українців було як до «тірольців Сходу», які є вірні цісареві та вдячні цісарській владі за скасування кріпосного права в 1848 р. . Однак лояльність українців похитнулася, коли в Галичині було створено польськомовний Галицький крайовий сейм, виборча система до якого надавала диспропорційні переваги польським елітам. Непредставленість українців в сеймі та, після 1867 р., полонізація галицьких інститутів державного управління, вкупі із зубожінням сільського населення внаслідок неадекватної місцевої податкової політики, разом із розвитком нафтовидобувної й лісозаготовчої промисловості за рахунок села, призвели до конфліктів між поляками та українцями на ґрунті соціальному, національному й місцево-управлінському. Саме тому виникає москвофільство, і українські депутати (посли) перших скликань крайового сейму представляють цей політичний напрям, з явними антипольськими та проросійськими гаслами. 

Реакція українців на полонізацію  краю й зубожіння свого соціального  становища була двояка. По-перше, набула великих масштабів еміграція  українців, переважно до Америки  та Канади – оцінюється, що в 1870-1910 рр. з Галичини виїхало до 850 тис. людей . По-друге, за цей же час значно активізувалося політичне та національне згуртування українців – діяльність «Просвіти» піднесла осмислення своєї культури українцями на високий рівень; в Галичині було створено перші політичні партії, які стали провідниками української національної ідеї та боролися за покращення соціальних умов українців. Так, А. І. Павко в своїй докторській дисертації виділяє активність щонайменше чотирьох українських політичних партій Галичини різного спрямування: центристська Українська народно-демократична партія, ліворадикальні Руська-Українська Радикальна партія та Українська соціал-демократична партія, консервативний Католицький русько-народний союз, а москвофіли були представлені Руською народною партією. Саме завдяки консолідованій позиції українських партій було успішно організовано та проведено аграрний страйк 1902 р., який покращив соціальні умови селян.

З розвитком політичних еліт українців Галичини змінюється їх ставлення  до Галицького крайового сейму як пропольської інституції. Від антагонізму  москвофілів українська фракція  сейму в 1880-х рр. переходить до української  версії концепції “органічної праці” – прагматичної політики, тактика якої полягала в досягненні результатів шляхом компромісів з польською більшістю, як це проаналізовано в монографії І. Чорновола. Органічна співпраця в рамках сейму стала можливою завдяки багатоманіттю українських партій та витісненням із сейму конфронтаційних москвофілів більш прагматичними народовцями. Одним із результатів діяльності оновленої української фракції стали відкриття більшої кількості україномовних шкіл, україномовних кафедр Львівського університету, все більша двомовність самого сейму.

Розпад  Австро-Угорщини в жовтні 1918 р. поклав кінець існуванню цього органу крайового самоврядування, який понад півстоліття був знаряддям соціального і національного пригнічення трудящих Галичини.

4. Висновок.

Підбиваючи підсумки можна  виділити декілька пунктів: 
      1.Виборче право до Галицького крайового сейму не було однаковим і рівним для всіх, що в подальшому сприяло тому що українці, які становили переважно більшість населення,  залишались осторонь від управління, бо більшість у сеймі становили поляки, які дбали за розвиток польської нації.

2. Компетенції сейму були  значно обмежені імператорською  владою: сейм збирався та міг  бути в будь-який час розпущений  цісарем; імператорський намісник  в Галичині мав широке коло  повноважень, контролював роботу  сейму та був посередником  між сеймом та віденською Радою  міністрів, імператором. Компетенції  сейму включали: обмежені законодавчі  (місцеві дрібні господарські  питання, встановлення місцевих  податків додатково до існуючих  загальноімперських), управлінські (питання  місцевого бюджету та пов’язані  з ними), контрольні (нагляд за  діяльністю рад повітів, міст, сіл та формальний нагляд за  діяльністю імператорського намісника).

3.  Роль Галицького  крайового сейму оцінюється в  українській науці як антинародна  та колоніальна по відношенню  до українців. Нові дослідження,  не заперечуючи цієї ролі та  недоліків стосовно виборів, складу  та компетенції сейму, висвітлюють  більш позитивні надбання. Робота  сейму розглядається як один  із перших досвідів парламентаризму  українського народу, як інституція, що визначала політичне життя  галицьких українців та спричинила  до розвитку українських політичних  еліт. Сейм як політична інституція  також розглядається як майданчик  для вирішення конфліктних питань  тогочасних україно-польських відносин.