Галицький крайовий сейм, порядок формування,склад і компетенція

                                                                         Курсова робота 

                                                                                         на тему 

                               «Галицький крайовий сейм, порядок  формування,склад і компетенція»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План:

1.Історичний огляд передумов  утворення Галицького крайового  сейму.

2.Вибори до Галицького  крайового сейму, його склад  та компетенція. 
3.Значення діяльності Галицького крайового сейму з точки зору українського національного руху.

4.Висновок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Історичний огляд  передумов утворення Галицького  крайового сейму.

У 19ст. Галичина , Буковина і  Закарпаття ,що перебували у складі австрійської імперії ,являли собою  один  з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток  до австрійських промислових районів. 
Панівну верхівку становили магнати,шляхта,вище духовенство. У другій половині століття вищі щаблі в суспільстві посідають також представники  австро-німецького торговко-промислового капіталу, які по хижацькому видобували й вивозили звідси багатства краю. 
Селянство що становило близько 90 відсотків населення  західноукраїнських земель ,перебувало  в кріпосній,а після 1848 року в напівкріпосній і економічній залежності.[1]

Спроби Австрійської монархії укріпитися на нових землях були досить  важкими ,перш за все це те що нові землі  були значно більшими від звичайних  провінцій Австрії, другим те що австрійці  не знали можливостей краю,як в  економічному так і в людському  потенціалі. 
Тому на зразок Австрійських провінцій тут було  впроваджено адміністративний і територіальний поділ краю. Адміністративний поділ краю мінявся не одноразово. Керівництво новим коронним краєм  мало бути як у цілій імперії. Важливо зауважити що з самого початку австрійці намагалися впровадити в Галичині різні,обмежені за своєю владою,форми місцевого самоврядування Тому крім губернатора,окружний старост ,комісарів та різних органів  управління краєм було утворено Галицьки становий сейм.,який майже не мав самостійності ,а лише був формальною формою самоуправління. 
Становий сейм не користувався великою популярність як серед народу так і в середовищі верхівки краю,він проіснував до 1845року.Потім – створюється Головна руська рада(1848-1851) і три окружних курії (Краківська,Львівська,Станіславська).

У 1861р. австрійський імператор Франц-Йосиф, щоб зміцнити свою владу в Галичині і дещо замаскувати пригнічення галицьких українців, створив тут крайовий сейм, який з 1883р. проводив свою діяльність у будинку головного корпусу нинішнього Львівського національного університету ім.Івана Франка. 26 лютого 1861р. австрійський уряд видав "Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським", які, будучи виразниками централістичних тенденцій, з незначними змінами проіснували до розпаду Австро-Угорщини в жовтні 1918р.

Дати  створення та скасування галицьких  само врядувань співпадають з  еволюційним розвитком Австрійської Імперії.

 

2.Вибори до  Галицького крайового сейму, його  склад та компетенція.

 
Виборчий закон до Галицького крайового  сейму забезпечував інтереси панівних класів, оскільки вибори мали яскраво  виражений класовий характер і були нерівними для окремих соціальних груп населення. По-перше, до складу автоматично, за посадою, входили так звані  вірилісти – митрополити, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було загальним і рівним. Усі виборці розділялися на 4 курії, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 років.

До першої курії входили великі землевласники  – поміщики, які мали табулярні (вписані до так званої крайової табулі) маєтки і сплачували принаймні 200 крон податків на рік. За даними 1908р., в Галичині було 2297 поміщиків , які становили лише 0,3% усіх виборців, але обирали 44 депутати – 27,3% усього складу сейму.

Друга курія  була представлена торгово-промисловою  буржуазією, організованою в трьох  торгово-промислових палатах –  у Львові, Кракові і Бродах. Перша  налічувала 48 членів, друга – 38, третя  – 30. Вони обирали 1,9% усіх депутатів  сейму. На одного депутата припадало  в середньому 39 виборців.^©

До третьої  курії входила велика міська буржуазія. Однак виборчим правом користувалися  залежно від сплачуваного податку  лише 2/3 її предстаників, починаючи від найвище оподаткованих. Крім того, незалежно від спачуваного податку виборчим правом користувалися особи, які мали відповідну освіту або обіймали певні посади – духовенство, службовці, вчителі, адвокати, лікарі та ін. У 1908 р. у цій курії (разом з попередньою) налічувалось 64084 виборці (8,9% від загальної кількості), проте вони обирали 19,3% депутатів Отже, на одного депутата припадало 2264 виборці.

Якщо  перші три курії обирали своїх  депутатів безпосередньо, то вибори в четвертій, сільській, курії були двоступеневі: на 500 правиборців звичайно обирали одного, який мав право голосувати за того чи іншого кандидата в депутати. Правиборців у цій курії було 650586 чол. (90,8% від загальної кількості виборців), але обирали вони всього 46% депутатів тобто на одного депутата в середньому припадало 8764 виборці.

До четвертої  виборчої курії входили селяни, які  платили безпосередні податки не нижче як 8 крон. Решта виборчого  права не мали. Отже, міські робітники  і сільська біднота були позбавлені виборчих прав. По цій курії переважно  обирали представників шляхти, рідше  – сільське духовенство та інтелігенцію і дуже рідко – самих селян. Шляхта не допускала до сейму депутатів-селян. Один з поміщицьких депутатів  відверто зізнався: "Знаємо, що було б не добре, а шкідливо коли б селяни самих селян обирали. Ми цього  зовсім не бажаємо" [4, c. 309]. А кардинал С.Сембратович з трибуни сейму заявив, що для депутатів – селян "тут в палаті, хоч селянин платить податки і дає рекрута, місця немає" .

Навіть  буржуазні автори найбільшою несправедливістю виборчої системи до Галицького крайового  сейму вважали усунення від виборів  міських робітників. "Таким чином, – писав польський історик  і публіцист Л.Василевський, –  переважна більшість населення  не має можливості впливати на справи, які її торкаються. Про інтереси тієї частини населення дебатують  люди, які цих інтересів добре  знати не можуть і не хочуть їх захищати".

Відкрите  голосування давало надзвичайно  великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного  апарату, починаючи від намісника  і закінчуючи жандармами. Чималу роль у цій справі відігравала більша частина галицьких єпископів  і митрополитів, які автоматично  входили до складу сейму. Вони, явно чи приховано вислужуючись перед  австрійським урядом, погоджували з  ним кандидатури і через церкву морально впливали на маси віруючих.

Майже кожні  вибори до сейму були відтак предметом  широкого обговорення і в самому сеймі, і в австрійському парламенті. Депутати-українці наводили чимало фактів грубих зловживань, які нерідко поєднувались з людськими жертвами і стверджували, що "така анархія є в нас (у  Галичині – О.М.) традиційною і  систематичною при всіх виборах  і переконує український народ в тому, що для нього в Австрійській державі немає законів і правового захисту"

Перші проекти  сеймової виборчої реформи відносяться  до 1902 року. Особливої гостроти це питання  набрало з 1907р., тобто від моменту  запровадження "демократизації" виборчого права до віденського  парламенту під впливом першої російської революції, Проте запровадження "загального" виборчого права мало змінило  криваву австрійську практику. Щоправда, виборців стало більше, проте водночас зросла кількість убитих і поранених  під час виборів. Звернення до Галицького крайового сейму з  вимогами загального і рівного виборчого  права наштовхувались на рішучий  опір австрійського уряду.

Прийняте 14 лютого 1914р. нове положення про  вибори ввело "загальне" і пряме  виборче право при таємному голосуванні, однак воно не було рівним, а ґрунтувалось на засадах представництва інтересів  з поділом виборців на 6 курій (великої  власності, цензова міська, загальна міська, торгових і промислових палат, промислових об’єднань і сільських  громад). Пасивне виборче право, як і раніше, надавалося всім, хто користувався активним виборчим правом в якій-небудь курії, за умови, що виборець мав повних 30 років і не менше як три роки був австрійським громадянином.

Отже, формально  кожний з виборців міг бути обраний  в якій-небудь курії. Однак не можна  забувати про сильний урядовий натиск при виборах і методи усування небажаних урядовим колам кандидатів, який широко практикувався в Галичині. "Не хочу говорити, заявив з трибуни  сейму один з депутатів, що в нас  є майже при всіх виборах так  звані урядові кандидатури, про  те всі знаємо і знаєте, панове, що жандарми в тих справах мають  дуже великий вплив... Що стосується їх діяння при виборах, то скажу, наприклад, що в Турці (тепер Львівської обл.) били жандарми прикладами виборців, заводили їх до в’язниці на те тільки, щоб пізніше після виборів звільнити"

Новий виборчий закон мав низку додаткових вкрай  реакційних постанов і був ще більше ніж попередній пристосований до потреб консервативної більшості сейму. Проте у зв’язку з Першою світовою війною впроваджений у життя він  не був.

Кількісний  склад Галицького сейму, визначений крайовим статутом і положенням про  вибори від 26 лютого 1861р., проіснував з  незначними змінами аж до 1914 року. На підставі ст. 3 початкової редакції крайового статуту сейм складався з дев’яти вірилістів: трьох львівських архієпископів (греко-католицького, римо-католицького і вірменського обрядів), чотирьох єпископів (два перемишльські, станіславський і тарновський) та двох ректорів університетів (Львівського і Краківського). Всіх інших депутатів обирали в куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міст – 20 і сільських громад – 74 (усього 150 чоловік).

Закон від 20 вересня 1866 р. додав до вірилістів краківського єпископа. Закон від 23 травня 1896 р. збільшив кількість львівських міських депутатів з чотирьох до шести, краківських – з трьох до чотирьох. Нарешті, закон від 18 березня 1900 р. додав двох нових вірилістів – президента Краківської Академії наук і ректора Львівського політехнічного інституту та створив п’ять нових одномандатних міських округів . Наприкінці існування Галицький сейм налічував 161 депутата і складався з 12 вірилістів та 149 депутатів, обраних у куріях: великої власності – 44, торгових і промислових палат – 3, міській – 28 і сільських громад – 74.

Щодо  національності, то депутати Галицького сейму були переважно поляками. Зокрема, у 1910 р. тут було тільки 13% українських депутатів (21 чол.). Напружені відносини між Росією і Австро-Угорщиною зумовили рішення австрійського уряду піти на деякі поступки і збільшити кількість депутатів з корінного населення. У 1913 р. вдалося збільшити представництво українців до 31, що становило лише п’яту частину всіх депутатів сейму. Новий виборчий закон, прийнятий в лютому 1914р., з 228 мандатів депутатів, що передбачалися, 62 (27,2%) віддав українцям. Однак практично це мало змінювало стан речей, і депутати – українці, як і до реформи, не могли впливати на рішення сейму.

Для попередньої  підготовки питань, які виносились на обговорення і вирішення сейму, з числа депутатів створювали постійні комісії, яких наприкінці Х1Х ст. було 12 (адміністративна, банкова, бюджетна, гірнича, гмінна, крайового господарства, петиційна, промислова, санітарна, шкільна, шляхова, юридична). На початку ХХ ст. були ще додатково створені дисциплінарна, залізнична, податкова і сільна комісії. Кількість членів комісій коливалася від 6 до 23 чоловік [2, с.221]. Безпосереднє керівництво і головування на засіданнях сейму здійснював крайовий маршалок або його заступник. Обидва призначалися імператором, а пропозиції щодо кандидатів на ці посади вносив до Ради міністрів намісник. Крайовим маршалком звичайно був представник польських магнатів, а його заступником – львівський греко-католицький митрополит. Першим крайовим маршалком був призначений князь Л.Сапєга і його заступником – греко-католицький єпископ, а потім митрополит С.Литвинович. Останнім крайовим маршалком був польський консерватор С.Незабітовський, а його заступником греко-католицький митрополит А.Шептицький. За весь час існування сейму змінилися 12 крайових маршалків, з них 2 мали титул князя і 8 – титул графа. Виконавчим органом Галицького сейму був крайовий комітет, який складався з маршалка і 6 членів, що обиралися сеймом з числа його депутатів терміном на 6 років. Для кожного члена на той же термін обирали також його заступника. До складу комітету входили польські поміщики та представники великої польської буржуазії і, як поступка, обирався один українець. Члени крайового комітету стояли на чолі 6 департаментів і з допомогою численного бюрократичного апарату керували роботою багатьох відділів, бюро і комісій.

Перший  департамент крайового комітету відав питаннями діяльності загальних  і ощадних кас; другий – займався справами крайового господарства та промисловості; до третього відносили  питання освіти і релігії; четвертий  керував будівництвом доріг і  мостів; п’ятий наглядав за лікарнями, будинками для душевно хворих, закладами для сиріт і глухонімих, шостий департамент завідував фондами  для інвалідів війни, справами крайової жандармерії та ін.