Форсування Дніпра

     У середині серпня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандування дала наказ  військам Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів розгромити німецькі війська  на Лівобережній Україні і в Донбасі, навальним наступом вийти до Дніпра, з ходу захопити плацдарми на його західному березі, створити умови для розгортання дальших операцій з метою відвоювання Білорусії та Правобережної України у німецьких армій.

      2.1 З 26 по 29 серпня в Чернігівсько - Прип'ятській операції війська Центрального фронту зламали німецьку оборону в районі міста Севська, форсували ріку Десну на широкому фронті і, переслідуючи противника, в кінці вересня вийшли до рр. Сожу і Дніпра і захопили плацдарми на півночі і на півдні від гирла ріки Прип'яті.          

Війська Західного фронту 25 вересня визволили  Смоленськ, а війська Брянського фронту 30 вересня вийшли до рр. Проні  і Сожу на фронті Пєтуховка - Вєтка. З 25 серпня до 29 вересня війська Воронезького і Степового фронтів, розгромивши ворога на Лівобережній Україні, з ходу форсували Дніпро, захопили плацдарми в районах Великого Букрина, Дереївки, Домоткані і ліквідували плацдарми ворога в районах Дарниці (на схід від Києва) і Кременчука. Війська Південно-Західного фронту, завершивши разом з Південним фронтом визволення Донбасу, в період з 22 по 27 вересня своїм правим крилом вийшли до Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям і захопили плацдарми на півночі від Запоріжжя. Війська Південного фронту 22 вересня вийшли на річку Молочну. На цьому завершився 1-й етап битви за Дніпро. Радянські війська вийшли до Дніпра на фронті 700 км від гирла річки Сожу до Запоріжжя і захопили на його правому березі понад 20 плацдармів.

      2.2 На 2-му етапі Битви за Дніпро радянські війська розгорнули рішучі бої за розширення плацдармів і прорив оборони ворога на правому березі Дніпра. З метою ослаблення опору на правому березі Дніпра, радянське командування зважилося висадити на правий берег парашутний десант.

Так, 24 вересня 1943 року була почата Дніпровська повітряно-десантна операція. Метою радянських десантників було захоплення плацдармів до підходу підкріплення. Плацдарм - територія (або її частина) своєї або іншої держави, яка використовується при підготовці вторгнення на територію іншої держави як база для зосередження і розгортання збройних сил, може мати стратегічне або оперативне значення. Також плацдармом називають ділянку місцевості, яким оволоділи наступаючі війська при форсуванні водної перешкоди або утримуваний відступаючими військами на її протилежному березі. Тактичні плацдарми захоплюються зазвичай з ходу передовими загонами, авангардами або підрозділами першого ешелону, а потім розширюються оперативними силами інших ешелонів, що вводяться в бій, і резервів. Як тактичні, так і оперативні плацдарми можуть захоплюватися силами повітряного десанту. Наявність крупних плацдармів забезпечує зосередження на них могутнього угрупування військ для проведення наступальних операцій в сприятливих умовах без необхідності форсувати річки. Операція завершилася повним провалом. Через погане знання пілотами місцевості перша хвиля десанту була скинута на радянські ж позиції і, частково, до Дніпра. Другу ж хвилю з 5 000 десантників розкидало на площі в декілька десятків квадратних кілометрів. Більш того, через погано проведену розвідку місцевості, що не дозволила знайти механізовані частини німців, велика частина десанту, за відсутністю протитанкової зброї, була знищена незабаром після висадки. Окремі групи, втративши радіозв'язок з центром, намагалися атакувати німецькі частини постачання або приєднувалися до партизанського руху. Не дивлячись на великі втрати, Дніпровська повітряно-десантна операція відвернула увагу значної кількості німецьких механізованих з'єднань, що дозволило здійснювати переправу військ з меншими втратами. Проте, після невдачі В’яземської і Дніпровської десантних операцій, Ставка ВГК відмовилася від подальшого масового використання десанту.

      2.3 21 вересня війська Південного фронту вийшли до оборонного рубежу противника на р. Молочна, що представляла собою 2-3 смуги оборони з розвиненою системою траншей, довготривалих вогневих споруд, численних протитанкових та протипіхотних загороджень. Основним вузлом оборони було місто Мелітополь. В ході 3-го етапу наступу, розпочатого 26 вересня, планувалося нанести два удари - головний удар основними силами північніше Мелітополя (4 армії, 2 танкових і 2 кавалерійських корпуси) - і допоміжний, силами 28-ї армії, з району південніше Мелітополя в обхід міста з південного заходу. Наступ було розпочато на вимогу Ставки, щоб не дати противнику закріпитися на оборонному рубежі, практично без оперативної паузи, без належної підготовки та розвідки, незважаючи на втому військ і виснаженість матеріальних засобів.

Багато  в чому саме тому воно практично  захлинувся - за 5 днів військам при  великих втратах вдалося вклинитися в оборону противника лише на 2-10 км. З 30 вересня по 9 жовтня наступ було тимчасово зупинено. Провівши ретельний аналіз обстановки і виявивши, що командувач 6-ю армією перекидає значні сили з південного флангу на північний, Толбухін перегруповує основні сили в протилежному напрямку і завдає масованого удару по ослабленому угрупованню противника. Перекидання в смугу 28-ї армії військ 51-ї армії, танкового і кавалерійського корпусів дозволило добитися найбільшого успіху на південному напрямку, і через два тижні після поновлення операції, 23 жовтня, Мелітополь був звільнений 51-ю армією у взаємодії з військами 28-ї армії. Одночасно війська, що наступають на північ від міста, також прорвали оборону і перерізали залізничну лінію Запоріжжя - Мелітополь. У прорив на південь від Мелітополя була введена рухлива кінно-механізована група «Буря» у складі 4-го кавалерійського і 19-го танкового корпусів, підтримувана авіацією. 24 жовтня німецькі війська були змушені почати загальний відступ. Переслідуючи противника, радянські війська 30 жовтня звільнили Генічеськ і вийшли на узбережжі затоки Сиваш, а 1 листопада, подолавши Турецький вал, увірвалися на Перекопський перешийок. До ночі 5 листопада війська вийшли до гирла Дніпра і захопили плацдарм на південному березі Сиваша. Наступаючим військам, однак, не вдалося вибити противника з займаного ним плацдарму на лівому березі Дніпра на південь від Нікополя. В результаті операції війська фронту просунулися на захід і південний захід на 50-320 км, звільнили майже всю Північну Таврію і блокували з суші кримське угруповання німецько-фашистських військ, створивши умови для звільнення Криму та півдня Правобережної України.

      2.4 10-14 жовтня в ході 4-го етапу битви за Дніпро, з метою розгрому німецько-фашистських військ на запорізькому плацдармі і визволення Запоріжжя розпочав бойові дії Південно-західний фронт.

Головного удару завдавала 8-а гвардійська армія, що рухалася від Любимівки - Бекарівки в напрямі Мокрої - Запоріжжя, допоміжних ударів з Північного-сходу - 12-а армія, з південного сходу - 3-я гвардійська армія. Угрупування підтримувала 17-а повітряна армія. Допомогу в здійсненні операції подали партизани і підпільники Запорізької області. Наступ радянських військ почався   10 жовтня В ніч на 14 жовтня.  Радянські війська прорвали оборону ворога і примусили його відступити. 14 жовтня війська фронту оволоділи Запоріжжям і запорізьким плацдармом. Внаслідок цього були створені сприятливі умови для наступу військ Південного фронту у фланг і тил Мелітопольського угруповання нім.-фашист. військ, виходу до пониззя Дніпра та ізоляції противника з суші в Криму.

     2.5 1 - 3 листопада почалась Київська наступальна операція 5-й етап битви за Дніпро. В кінці вересня 1943 р. війська 1-го Українського фронту вийшли до Дніпра в районі Києва з метою розгрому київського угрупування німецько-фашистських військ і звільнення Києва. Форсуючи його, захопили на правому березі два плацдарми: на північ від міста - на лінії Лютеж - Вишгород і південніше — в районі Великого Букріна.

Наступ  радянських військ, зроблений по директиві Ставки 12-15 і 21-23 жовтня з Букрінського плацдарму військами 40-ої, 27-ої і 3-ої гвардійською танковою армій успіху не мало, оскільки незначні розміри плацдарму утрудняли зосередження військ і бойової техніки, а противник мав сильну оборону. В той же час війська 38-ої армії, що діяли на напрямі допоміжного удару дещо розширили Лютежський плацдарм. Виходячи з цього, Ставка наказала Військовій раді 1-го Українського фронту перенести головний удар на Лютежський плацдарм, для чого по її вказівці туди скритно були перекинуті 3-я гвардійська танкова армія і артилерія резерву Головнокомандування. 1 листопада війська 40-ої і 27-ої армій перейшли в настання з Букрінського плацдарму, що відвернуло резерви противника. 3 листопада після потужної артпідготовки (на напрямі головного удару було зосереджено понад 2 тис. знарядь і мінометів калібру понад 76  мм  і 500 установок реактивної артилерії) і ударів авіації 2-ої повітряної армії війська 38-ої армії і 5-го гвардійського танкового корпусу завдали головного удару з Лютежського плацдарму і прорвали оборону противника на глибину 5—12  км.  Для розвитку настання 4 листопада були введені в битву 3-я гвардійська танкова армія і 1-й гвардійський кавалерійський корпус. У складі радянських військ билася 1-а Чехословацька окрема бригада (командир полковник Л. Свобода). 6 листопада радянські війська опанували Київ, 7 листопада звільнили Фастів, 12 листопада — Житомир, після чого по вказівці Ставки війська лівого крила і центру 1-го Українського фронту перейшли до оборони з метою відобразити що почалися 8—15 листопада контрудари противника, а війська правого крила (13-я і 60-я армії) продовжували настання і до 25 листопада вийшли на лінію Мозир, Коростень, Черняхов. В результаті було розгромлено київське угрупування противника (розбито 15 німецьких дивізій), звільнена столиця України і створений в цьому районі стратегічний плацдарм, що зіграв важливу роль в боях за звільнення Правобережної України. Велику допомогу радянським військам надавали підпільні партійні організації, партизани і місцеве населення. Разом з радянськими партизанами бився чехословацький партизанський загін Я. Налепки.      

     2.6 10 листопада почалась Рєчицько-Гомельська операція 1-го Білоруського фронту в ході якої були визволені міста Рєчиця і Гомель. Війська 2-го Укр. фронту в листопаді і грудні продовжували бойові дії за розширення плацдармів на південному заході від Кременчука і 14 грудня оволоділи м. Черкасами. Битва за Дніпро завершилась Житомирсько-Бердичівською операцією 1-го Українського фронту, який до кінця грудня визволив Житомир і вів бої за Бердичів та Білу Церкву.

3. Героїзм

     Мужність і героїзм наших воїнів - безсумнівна. Можна назвати командира десантників І. Бородавкіна, який був на чолі групи з 16 бійців, що знищила кілька німецьких танків. Командир був представлений до звання героя Радянського Союзу. Аналогічного звання був удостоєний і В. Бабій - старший лейтенант, командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія). Група на чолі з ним (60 бійців) в районі Канева 26 вересня прорвала вороже оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Можна назвати і воїнів-українців з 47-ї армії командира 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітана С. Мурзу, підрозділ якого в ході битви за Дніпро першим переправився на правий берег де стримував контратаки ворога. Це і Г. Малинко - артилерист, який у боях на Букринському плацдармі був кілька разів поранений. І навіть після чергового поранення коли його, вважали вбитим та поховали у могилі, а наші солдати його, випадково відкопали. Він після одужання продовжував воювати далі, ще кілька разів був пораненим і знову героїчно бився з ворогом. Звання Героя Радянського Союзу, до якого він кілька разів представлявся, так і не було йому присвоєно. І таких воїнів була більшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-ї армії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з'єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літако-вильотів.

       Говорячи про героїзм наших  воїнів при форсуванні Дніпра, слід згадати і партизанів, які допомагали військам у захопленні й утриманні переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять. А це 11 партизанських з'єднань (близько 17 тис. осіб). В районі Лютежа діяв 1-й Бородянський партизанський загін на чолі з В. Данилюком, 1-й Димерський партизанський загін (командир А. Мошко) та інші. Особливо відзначилося у боях за Київ, Київське партизанське з'єднання під командуванням Івана Хитриченка. В цьому році йому б виповнилося 100 років. Ім'я цієї людини "стараннями" І. Чепурного було викреслене з історії партизанського руху, а останній приписав собі подвиги І. Хитриченка. А досить сказати, що тільки на початок жовтня 1943 року, коли бої за Дніпро і Київ були у розпалі, партизанське з’єднання нараховувало 244 командири та 2602 бійця. З'єднання за час своєї діяльності знищило 5166 солдатів і 67 офіцерів ворога, пустило під укіс 52 ворожих ешелони, підірвали 97 мостів і т.д.. То хіба цей герой, який так за життя і не отримав звання Героя Радянського Союзу, до якого був представлений, не заслужив, щоб на його честь, в рік 60-річчя битви за Дніпро і Київ була б названа його ім'ям хоча б одна київська вулиця. Тільки дочка легендарного партизана та колишній директор Київської школи  №13 ім. І. Хитриченка, Л.І. Хитриченко-Боліла створила там музей про нього. Ми всі у великому боргу перед пам'яттю цієї людини і повинні зробити все можливе, щоб увіковічити його подвиги у боротьбі з фашизмом за нашу свободу.

4. Втрати

     На  початку жовтня в дивізіях, що брали  участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу. «Над берегом звенел командирский мат. -Двадцать пять тысяч входит в воду, а выходит, на той стороне, три тысячи, максимум пять,»                 - згадував російський письменник Віктор Астаф’єв, який брав участь у форсуванні Дніпра. «-Через пять-шесть дней все это всплывает. Представляете?»

     Ці  події він описав у другій частині роману «Прокляті та вбиті» - «Плацдарм»: «На заречный остров попали люди, уже нахлебавшиеся воды, почти сплошь утопившие оружие и боеприпасы, умеющие плавать выдержали схватку в воде пострашнее самого боя с теми, кто не умел плавать и хватался за все и за всех. Достигнув хоть какой-то суши, опоры под ногами, пережившие панику люди вцепились в землю и не могли их с места сдвинуть никакие слова, никакая сила. Над берегом звенел командирский мат, на острове горели кусты, загодя облитые с самолетов горючей смесью, мечущихся в пламени людей расстреливали из пулеметов, глушили минами, река все густела и густела от черной каши из людей...».

     Аби підняти бойовий дух війська, Ставка верховного головнокомандувача - тобто Сталіна - наказала: із кожної роти бійця, що першим ступив на правий берег Дніпра, представляти на Героя Радянського Союзу. До кінця 1943-го таких з’явилося 2438. Для порівняння: упродовж 1941–1942 років цю найвищу радянську нагороду здобули лише 519 бійців і командирів. До новоспечених відразу почепили глузливе прізвисько ”дніпровський герой”. Таке ставлення певною мірою можна пояснити тим, що серед них було 47 генералів, 1123 офіцери і лише 1268 сержантів і солдатів.

     Для жителів тільки-но звільнених міст і сіл Лівобережжя були інші аргументи: вони мали «змити ганьбу перебування на окупованій території».

     «Когда Красная Армия отступала из Украины, то многие солдаты из местных жителей, проходя мимо родных сел, запросто бросали винтовки в канаву и шли «додому». «Пропади она пропадом эта власть!» сплевывали они вдогонку отступающим частям. Когда Красная Армия начала изгонять немцев с Украины, то «домоседов» быстренько собирали, этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, совали им снова винтовки в руки и, даже не переодев в шинели, в чем были - в первую линию боя! Их так и называли – «пиджачники». Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде», - пише Григорій Климов в автобіографічній «Песне победителя».