Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян

Джерела вивчення культури стародавніх слов'ян

Дати характеристику культури східнослов'янських племен надзвичайно  важко. Відомостей про культуру стародавніх  слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх  історичних творах є вірогідними, а  які є пізніми вставками різних переписувачів. Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про  достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що духовна культура стародавніх  слов'ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.

Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієнтації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тенденційно. Християнство, наприклад, знищило дохристиянську релігійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що християнські письменники  розглядали дохристиянську культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати. Джерела про культуру стародавніх слов'ян нерідко ігнорувались.

Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і  суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився  в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно  висвітлені в літературних джерелах. Однак в історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов'ян та походження їх культури. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.

Перша і найдавніша концепція  пов'язана з ім'ям літописця Нестора. У "Повісті врем'яних літ" він  писав, що "по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих  слов'ян розійшлися вони по всій землі  і прозвалися іменами своїми, в  залежності від того, де сиділи, на котрому  місці". Ця концепція дістала назву  дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Друга концепція пов'язана  з іменами польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які  пов'язують походження слов'ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція  дістала назву вісло-одерської  теорії.

Прихильники третьої концепції  намагаються розширити межі території  можливого проживання стародавніх  слов'ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур  цього регіону до слов'янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. е.

Згідно з четвертою  концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти  виділилася германо-балто-слов'янська група, яка обіймала територію в  межиріччі Одри і Дніпра. Ця праслов'янська спільнота, на думку багатьох вчених, представлена тщинецько-комарівською культурою. Б.О. Рибаков пов'язує подальшу диференціацію праслов'ян у першому  тисячолітті до н. е. з лужицькою  і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону  України.

Матеріали археологічних  розкопок засвідчують, що стародавні слов'яни, починаючи з часу їх виділення  з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали  місця свого проживання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов'ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Проте стародавні слов'яни, як підкреслюють етнографи, до раннього середньовіччя ніколи не займали  одночасно усієї території між  Дніпром і Одрою.

Важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов'яни на тому чи іншому етапі  свого розвитку. Тому визначити етнічну  належність археологічних культур  глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними  культурами, практично не можливо.

За такого становища є  лише один шлях вивчення старослов'янської  культури: реконструкція культури слов'янських  племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо. Наприклад, в літописах розповідається про  укладання київськими князями договорів  з греками в 907 і 971 роках.

Крім опису історичних подій, у них є згадка релігійного  характеру, що проливає світло на деякі  аспекти культури стародавніх слов'ян. Коли князь Олег, а потім Святослав  підписували договори, то вони клялися  своєю зброєю, іменем бога Перуна і  богом "Волосом, богом скотьїм". Царі візантійські на вірність договору цілували хрест. В обох клятвах київських  князів присутнє ім'я бога Волоса (Велеса) із додатком "бог скотій".

Відомий дослідник української  культури Дмитро Антонович вважає, що цей додаток "бог скотій" треба розуміти як вказівку на те, що скотина в ті самі часи була "монетною одиницею". Грошей не вистачало, і  замість них розплачувались худобою. У стародавніх слов'ян бог Волос  був богом торгівлі, покровителем купців і в тих випадках, коли договори мали комерційний характер, вони мали бути скріплені, крім військового  елементу, ще й комерційним елементом, тобто посиланням на авторитет бога торгівлі. Отже, стародавні літописи проливають світло не лише на релігійну, але й  на політичну культуру стародавніх  слов'ян.

Різні літературні джерела  відтворюють давні історичні  події з запізненням у часі. Щодо історії української культури, то вона висвітлювалась не завжди достовірно, в ряді випадків тенденційно і  фальсифіковано. Першими, хто залишив  відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше німецькі, польські, шведські купці та мандрівники. Достовірнішими, на думку дослідників історії  культури, є археологічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає  підставу вважати, що формування східнослов'янських  племен та їх культури почалося ще в  кам'яному віці, тобто в другому  тисячолітті до н. е.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається  з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична  сила (приблизно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема  Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Феофалій Сімокатта, Маврикій Стратег) пишуть про слов'ян, називаючи  їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов'ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

Йордан у VI ст. написав  працю "Готика", яку присвятив  германським племенам-готам. У ній  він розповідає про слов'янські племена  антів, венедів і склавінів, з  якими спілкувалися готи. Про венедів  у своїх працях згадують Пліній Старший (23—79 pp.), Тацит (55—120 pp.), Птоломей (100—178 pp.) і визначають їх територію на схід від Вісли. Прокопій Кесарійський розповідає про культуру антів, які  проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів  єдиним народом. Зазначимо, що у візантійських  авторів не було достатньо відомостей про землі східних слов'ян, тому вони, характеризуючи їх спосіб життя, вживали надто загальну термінологію щодо оцінки культури.

Про географію розселення слов'ян-венедів і поширення їхньої культури свідчить таке раннє джерело, як Певтінгерова карта (кінець III —  початок IV ст.). На цій карті ареал  культури венедів-сарматів визначений у Дакії й Межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю. У вісімдесяті  роки двадцятого століття українські і молдавські археологи виявили  в цьому регіоні археологічні пам'ятки III—V століття, що за стилем житлового  будівництва, формою поховального обряду та характером кераміки дуже близькі  до слов'янських пам'яток Верхнього  і Середнього Подніпров'я. Це було історичним підтвердженням археологічного припущення про заселення слов'янами-венедами в III—IV ст. ландшафту між Нижнім Дністром і Дунаєм.

У дослідженні культури слов'янських  народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов'язане з історією народу. Мовознавство зробило значний  вклад у вивчення загальнослов'янської  мови як лінгвістичної одиниці в  мовній культурі народів. Доведено, що загальнослов'янська мова має давню  історію, успішно з'ясовано питання  про її своєрідність і відношення до інших індоєвропейських мов. На цій  основі слов'янство виділено і охарактеризовано як окрему етнічну спільність в сім'ї  народів земної цивілізації.

Особливе місце в лінгвістиці  має картографування архаїчних  слов'янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і  райони розселення стародавніх слов'ян. В.М. Топоров і О.М. Трубачов, застосувавши цей метод, виявили, що слов'янські назви  найбільш виразно локалізовані на півдні від Прип'яті до Десни. Узагальнюючи дані картографування слов'янських  архаїзмів, І. Удольп зробив висновок, що стародавні слов'янські гідроніми  компактно розсіяні у верхів'ї  Пруту та Середньому й Верхньому  Подністров'ї і досягають аж верхів'я  Вісли.

Отже, територія формування слов'янської етнокультурної спільноти  була досить обширною. На шляху розв'язання проблем походження і розвитку слов'янської  культури ще зустрічаються чималі труднощі, оскільки порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Так, поняття "історія мови" та "історія  культури" народу не тотожні. Останнє  поняття значно ширше і багатше, оскільки воно включає в себе ряд  інших явищ, що недоступні лінгвістиці  як об'єкт дослідження. Крім того, мовні  явища, як правило, практично неможливо  датувати історично, а це значно звужує їх історико-пізнавальні можливості.

Останніми роками вивчення культури стародавніх слов'ян здійснюється шляхом ретроспекції від відомого до невідомого. Такий підхід, виявився досить плідним, особливо після відкриття  поселень дзєдзіцької, колочинської, пеньківської і празької культур V—VII ст., що дозволило  заповнити хронологічну прогалину  між культурою першої і другої половини першого тисячоліття. Поселення  стародавніх слов'ян густо покривали  величезну територію. Їх географія  охоплювала землі від верхів'я  Дніпра і Прип'яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім  від верхів'я Десни і Сейму  на сході до межиріччя Ельби і  Заале на заході. Виявилося, що пам'ятки колочинської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров'ї  на Київщині.

Далі відбувається розсіювання  пам'яток культури: колочинська культура поширюється на північний схід по притоках Дніпра (Десні, Сейму, Сожу, Березині) — на південь по лівих і правих притоках Дніпра та по Південному Бугу до Дністра; празька культура розповсюджується по Прип'яті на південний захід, по Верхньому Дністру і Пруту  до Дунаю, а звідти аж до верхів'я  Ельби; пам'ятки дзєдзіцької культури заполонили територію Центральної  і Північної Польщі. Отже, культура стародавніх слов'янських етносів  позначена багатьма спільними рисами, що свідчать про єдність етнокультурних процесів.

Вивчення культури слов'ян V—VII ст., особливо характеру житлового  будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвідчує, що вона тісно пов'язана з більш ранніми  слов'янськими культурами. Виявляється, що колочинська і пеньківська  культури мають типологічну спорідненість  з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинській культурі чітко виражений балтський, а  в пеньківській — тюркський компоненти.

Основу празької культури складають черняхівська культура, зокрема  її пам'ятки типу Бовшев-Теренці III —  поч. V ст., і деякі елементи київської  культури. Черняхівська культура генетично  пов'язана з волинсько-подільською  і пізньозарубинецькою культурами І—II ст., а останні мають коріння  в зарубинецькій культурі кінця III ст. до н. е. Таким чином, культури слов'янських етносів генетично  взаємозв'язані і розвивались  на основі спадкоємності, їх носії належали до споріднених груп населення, яке  мешкало на величезній території (в  межиріччі Дніпра і Вісли) і започаткувало  формування східнослов'янської етнічної спільноти та її культури.

Археологічні дослідження  стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного  розвитку на території Південно-Східної  Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей  період характерний безперервним заселенням слов'янськими племенами територій  і розвитком їх культур, а також  зовнішніми впливами на слов'янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів).

Наприклад, помітний вплив  на слов'янську культуру здійснили  готи, які були носіями вельбарської культури. Їх прихід на слов'янські землі  в кінці II — на початку III ст. н. е. привів до зміни політичної ситуації в Південно-Східній Європі та істотного  впливу на черняхівську культуру. Вони очолили племінні союзи, куди входили  слов'яни, скіфи, сармати, фракійці, і  вели війни з прикордонними римськими гарнізонами. Виділення в складі черняхівської культури різноетнічних груп населення, відокремлення або поступова асиміляція місцевим народом усіх здобутих культурних цінностей — одна з важливих закономірностей історичного розвитку культури стародавніх слов'ян.

Проте ретроспективно-типологічний метод досліджень не слід абсолютизувати, оскільки він дає позитивні наслідки лише при наявності матеріалів усіх ланок хронологічного ланцюга, що знаходяться  в полі вивчення. Будь-яка прогалина  звужує можливості типологічних порівнянь  і врешті приводить до помилкових висновків. Наприклад, вразливим місцем у дослідженні слов'янської культури донедавна були пам'ятки V—VII ст., всебічне вивчення яких розпочалося лише в 50-х  роках XX століття. Поява нових матеріалів докорінно змінила погляди вчених на слов'янську культуру третьої чверті І тисячоліття.