Духовно – просвітницька діяльність Іова Залізо

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

    Рівненський державний гуманітарний університет

    Психолого – природничий факультет 
 
 
 

    Реферат на тему: 

    Духовно – просвітницька  діяльність Іова Залізо 
 
 
 
 

    Виконала

    студентка психолого – природничого ф-ту

    групи  ПСП – 51

    Каленюк Л. Т. 

    Перевірила:

    Тимочко І.Б.  
 
 

    Рівне 2011 

План 

Вступ

    1. Іов — чернець Угорницького монастиря

    2. Іов — ігумен Дубинського монастиря

    3. Іов Залізо в Почаївському монастирі

    4. Апологетична діяльність і літературна праця

    Висновок

    Література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ

    Під час страшної загрози самому існуванню українського народу, як окремої нації, під час жорстокої унії загорівся в Україні ще один блискучий світильник невгасимий, який тоді ясно горів і світив на всю Західну Україну, — це був преподобний Іов Залізо. Жив і працював він у страшний і жорстокий час гонінь на український народ від католиків та їхніх помічників уніатів, і він твердо й безбоязно боронив православну віру проти всяких наскоків уніатів, і цим прославився на всю Україну, а особливо на всю Волинь і Галичину. Усе своє довге життя (1551-1651рр.) Іов горів і світив, як блискуча невгасима лампада Православ’я всього українського народу.

    Іов — це головно ревний молитвеник за весь український народ, щоб Господь зберіг йому цілим його найбільший скарб — Віру Українську, Віру Православну, а підступну унію показав людям в її правдивій чорній істоті — і знищив.

    Преподобний Іов був у близьких стосунках зі скалою Української Віри, Святого Православ’я, з князем Костянтином Острозьким і Дубенським. Був це ревний молитвеник, голосний оборонець Української Віри батьків своїх; був це чеснотний чернець, який вірно й самовіддано служив Господеві. Афанасій Берестейський боровся проти уніатів усією своєю істотою, боровся нервово, забуваючи про все. Іов же, навпаки, був мовчальник, показував непорушну велич Православної Віри самим чеснотним життям своїм та поступованням, — він світив таким сильним Православ’ям, що унія гасла перед ним, як гасне темрява перед світлом. 
 
 
 
 
 
 

    

    Іов — чернець Угорницького монастиря

    Іов Залізо народився в Галичині на Покутті, десь біля 1551 року[2]. Народився на Станиславівщині в православній родині, яка свято берегла свою батьківську віру св. Князя Володимира, віру православну. Маленький Іван зростав у чеснотному оточенні, у пошані до Господа і його віри православної. З малих літ у дитини помічався нахил до релігійного життя.

    Дитина, певне, не раз бувала на прощах у своїм близькім монастирі, і рано бачила глибоку радість православних монастирів і їх небесну красу служіння Богові. І дитина рано забажала віддатися Господові цілком, і вступити в монастир.

    Тільки десять років мала дитина, коли вступила в Угорницький монастир послушником, і його там прийняли з любов’ю. Чому так рано дитина вступила до монастиря, нема відомостей, — можливо, що батьки його разом померли, а може їх татари захопили в полон або вбили, що тоді бувало нерідко. Це був десь 1561 рік. Це Господь захотів, щоб Іов Желізо віддався на службу Йому ще з дитячих років. Беручи це на увагу, стане ясним, чому малий монашок вибрав собі ім’я Іова Многострадального.

    Угорницький Спаський монастир, здається, тоді тільки повстав, але можливо, що він існував уже й до того. Монастир був Товмацького повіту біля Отинії, десь над Дністром, у Карпатах. Не виключено, що тут недалеко було й рідне село Івана Залізо, яке він так рано покинув. У цьому монастирі малий Іван бував, певне, не раз зі своїми батьками.

    Малого хлопця віддали в науку до екклесіарха (монаха-ключаря, що відав порядком Богослужб), і під ним він був два роки. Молоденький монашок був тихий і пильний, дуже добре вчився, та все мовчав і мовчав. І все пильнував усім послужити й усім догодити.

    А в 12 літ, десь року 1563, молодий послушник Іван став проситися постригти його в монахи. Бажання небуденне для малого, але його сповнили, і Іван став Іовом. Чому власне назвали Іовом? Це слово староєврейське, і Словник 1627 р. Памви Беринди пояснює його так: “Тверд, любяй Бога, або боліючий, або вздихаючий, терпячий неупріязні”. Можливо, що молодий монашок уже перед тим багато натерпівся, пізнав горе, тому й назвали його Іовом. У всякому разі Іов усе життя своє не забував значення цього глибокого слова, і був справді твердий у своїй Православній Вірі та любив Бога. Ніколи не забував він і свого многостраждального біблійного праотця Іова, що твердо беріг Віру в Бога, не зважаючи на жодні терпіння.

    Іов був дуже чеснотним монахом, був “як Ангел”, каже його життєписець. Монаші обов’язки виконував пильно,— був слухняний, смиренний і повний мовчальник. Усі його любили, бо Іов усім смиренно корився. І ревно навчався Святого Письма, і читав книжки, які міг дістати.

    Коли Іов досяг повноліття, то його висвятили в диякони, а пізніше і в ієреї, і він став ієромонахом. Тепер священичі обов’язки та сам священичий сан ще більше споважнили Іова, — він пильнує жити чистим монашим життям. І слава про молодого чеснотного монаха стала ширитися по Галичині.

    Іов від юнацьких літ був аскетом: суворо постив і любив багато молитися. А тепер віддавався цьому весь. Бути справді з Господом стало ціллю життя Іова.

    Іов — ігумен Дубинського монастиря

    Слава про гарячого молитвеника та твердого православного о. Іова докотилася й до князя Острозького й Дубинського Костянтина. У його Дубні, у Дубинському Хрестовоздвиженському монастирі на острові дуже потрібний був освічений провідник, який сильніше попровадив би братію Христовою дорогою.

    І князь Костянтин звернувся до ігумена Угорницького монастиря відпустити до Дубна Іова для керівництва монастирем, “щоб показати зразок монаших подвигів братії Дубинського монастиря серед життя, повного попсування звичаїв через впливи папістів”, цебто уніатів. Угорницький Ігумен спершу не погоджувався відпустити високоосвіченого Іова, вказуючи, що він і в Уторниках дуже потрібний. Але вкінці таки погодився, і поблагословив Іову відійти на нове місце служби.

    І десь року 1584 Іов був обраний ігуменом Дубинського монастиря, — перед ним стелилося широке поле для більшої праці на Божій ниві, бо цей монастир був одним з великих монастирів. І 20 років Іов управляв Дубинським монастирем, навчаючи братію свою чеснотного спільножитного монашого життя, і собою показуючи їм найвищі приклади до православного подвигу. Ігумен сильно впливав на всіх, і Дубинський монастир духовно високо виріс, і став міцною фортецею Православ’я. А Польща свої переслідування Православ’я все збільшувала та ширила на всю Україну.

    Прийшов страшний 1596 рік з його ще страшнішою нечуваною зрадою, — Берестейською унією. На всю Україну прогремів голос Православного Собору і всіх кращих синів України з князем Костянтином Острозьким на чолі: “Не визнаємо унії, не визнаємо тепер і на віки вічні, бо це зрада Україні”… Уся Україна, усі українські православні монастирі серцем і душею сприйняли наказ свого Собору, і при унії була тільки купка відступників.

    І Іов перетворився в правдиве Залізо Православ’я, і став ревно навчати, як берегти й боронити Православну Віру. Він виголошував проповіді та слова, і скрізь і завжди він кликав “берегти свою совість та честь”, і відкидати підступну унію, не чинити Україні зради, бо вона й без того знеможена від поляків…

    Слава про залізного оборонця Української Віри проти унії все росла та росла, і ширилась не тільки по всій Волині, але й по всій Україні. І всі раділи, що Милосердний Господь послав Україні стовпа й скелю Православної Віри, а уніати кипіли злобою. До Дубинського монастиря приходили й приїздили православні зо всіх сторін порадитися, як боронитися проти зрадливої унії, приїздили часом з найдальших країв. І всіх Ігумен Іов підтримував на дусі, усім давав поради міцно боротися проти унії, міцно стояти за Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Віру України — Віру Православну.

    Преподобний Іов добре розумів, що для корисної боротьби з латинниками та уніатами найбільше потрібна належна освіта. І він, бувши ігуменом Дубинського монастиря, завжди пильнував, щоб у монастирі були потрібні книжки. А того часу їх можна було мати тільки рукописні.

    І ось ігумен Іов заклав у монастирі гурток письменних ченців і дав їм переписувати книжки не тільки для своєї потреби, але й для поширення по інших монастирях. Для свого часу це була велика культурна робота.

    Іов Желізо, як Ігумен Дубинський, багато зробив для свого монастиря, і монастир зріс на силах. Акафіст на честь Преподобному Іову каже про це: Іов “прославив Дубинського монастиря своїми великими трудами” (Ікос 1), і що він “у Дубинському монастирі був на відігнання єретичних затій” (Кондак 2), цебто затій уніатських.

    Ігумен Іов Желізо був близько знайомим з князем Костянтином Острозьким, був його духівником, і на нього опирався у своїй праці, як на непоборну скелю. Князь Острозький добре бачив Церкву Православну “отвсюду⁴ враги противящимися попираєму і нещадними волки без милосердія пожираєму”[3], і допомагав Українській Церкві всім, чим міг.

    Через тяжкі утиски католиків та уніатів Іов Залізо змушений був відійти з Дубинського монастиря. Життєписець Досифей подає, ніби о.Залізо пішов з Дубинського монастиря, нікому нічого не сказавши. Це твердження неясне. Костянтин Острозький ще з 1592 року одержав від короля Сигізмунда III право патронату на Волині, знав монастирі добре, і може це він піддав думку о. Залізу дати належний устрій і новозаснованому Почаївському монастиреві. Сам же о. Іов хотів перейти до цього монастиря, як спокійнішого.

    Іов Залізо в Почаївському монастирі

    Іов мріяв пожити в Почаївському монастирі хоч спочатку спокійно, згадати затишний Угорницький монастир і цілком віддатися молитвам до Господа. Ще з 1597 року він мріяв про Почаївський монастир, уже тоді “світлістю чудес премногих сіяючого”, коли туди була перенесена чудотворна ікона Божої Матері, Іов оселився на Почаївській горі, вибравши собі відповідну печеру. Тут можна було молитися на самоті. Усі Іова добре вже знали, і прийняли його в Почаєві з радістю.

    Та недовго міг Іов Желізо заживати спокою в своїй печері на Горі, яку він уже полюбив, — братія обрали його незабаром на свого ігумена, а Анна Гойська сильно його про це просила. І хоч як відмовлявся Іов, а проте вкінці змушений був погодитися, — і став ігуменом Почаївським, де сяяла своїми чудами Божа Мати. І відтепер Іов віддався їй всією душею, як найріднішій Матері своїй.

    І вже позостався Іов у Почаєві все дальше своє життя, аж до смерті (у 1651 р.). Пробув Желізо у цьому монастирі майже 50 років, і зробив тут надзвичайно багато, — це він поставив цей монастир на тверді ноги, це він його вже належно зорганізував за спільножитним Уставом. Іов запровадив у Почаєві правдиве спільножитне монаше життя, і Почаївський монастир став сяяти на всю Волинь своїм чеснотним життям, а Іов заслужив собі правдиву назву — Почаївський.

    А праця була велика й тяжка, і що далі, то ставала все тяжчою. Монастир кругом був оточений католиками, які все намагалися затягнути його в унію. Католики й уніати безперестанно зазіхали на Почаївський монастир, і все чинили йому прикрощі та підступи, а то й збройно нападали на нього та на його маєтки. Але Почаївський ігумен Желізо сильно й мужньо, боронив свій монастир та віру України, віру православну. І що сильніше й жорстокіше уніати нападали, то твердіше стояв на сторожі монастиря Іов Желізо.

    На цей час повмирали вже всі православні єпископи, а вибрати нових польська влада, що силою заводила унію, не дозволяла: приймайте унію, й будете мати єпископів. Тоді славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний упросив Патріарха Єрусалимського Феофана, що переїздив через Україну, висвятити Україні Митрополита та п’ятьох єпископів. І Патріарх зробив це 1620 року, і Українська Церква ожила. Поляки й уніати горіли злобою, але нічого вдіяти не змогли, бо тоді ж козаки присягнули зброєю боронити свою віру проти наскоків уніатів.

    А вороги й уніати лютували. Року 1623 19 червня сусід монастиря, польський пан Андрій Фірлей, каштелян Белзький, сам лютеранин (перекінчик з православних), з намови єзуїтів, наїхав на Почаївський монастир зі своїми гайдуками, й пограбував його, що тільки можна було забрати. Забрав навіть чудотворну ікону Божої Матері, цебто саму душу монастиря, і перевіз її у своє містечко Козин, до свого замку. Але Іов не впав на дусі, і почав шукати в Польщі правди. Це був найтяжчий йому час: він душею своєю зрісся з чудотворною іконою, вона одна стала йому провідною зорею і в житті, і в праці, — і її забрали…