Друкарська спадщина Івана Федорова

Г. Ходкевич вже досить давно планував заснувати  друкарню. Ще І561р. він був у числі  тих, хто доручав Ісайі Кам’янчанину роздобувати в Москві список біблії, що його можна було б використати  для публікації цієї книжки "нашему народу християнському русскому литовському, да й русскому московскому, да й повсюду всем православним християнам, иже в Болгарах, й в Сербах, в Мьілтянех й Волосех".

Запросивши  до себе московських друкарів-емігрантів, Г. 0. Ходкевич вирішив заснувати  друкарню в Заблудові, на південь від Білостока. Незадовго перед цим він надав цьому поселенню права містечка , грамотою І553р. фундував тут православну церкву, костьол, шпиталь. Навколишні села були в той час білоруськими , в містечку, крім білорусів, мешкали також поляки. В заблудівському говорі помічено і деякі українські риси. Заблудівщина лежала недалеко українсько-білоруської етнічної межі, яку О.Яблоновецький на основі антропонімічних даних ХІХ ст. проводив північніше Заблудова (по р. Супраолі), а Ю.Ф.Карський на основі діалектологічних досліджень кінця ХІХст. - південніше Заблудова (на північ від м. Більська ). Остання лінія відповідає давньому північному кордонові Берестейського князівства, що може вказувати на стабільність етнічних кордонів у цьому районі.

Пов’язаність  родини Г.О.Ходкевича одночасно з  Білорусією і з Україною, близькість Заблудова до білорусько-української  етнічної межі спричинилися до того, що в розумінні Г.Ходкевича і його дружини К.Вишневецької "проста мова" означало своєрідне білоруське-українське "копне", властиве багатьом літературним пам'яткам того періоду. Важливо  мати це на увазі, бо Г.О.Ходкевич , засновуючи друкарню, прагнув видати книжки саме в перекладі на "просту мову”, зрозумілу і для білорусів, і  для українців, ніж мова церковнослов'янська. Що такий переклад був дуже потрібний, видно з тієї популярності, яку мали рукописні білоруські та українські "учительні євангелія". Сам Ходкевич писав у передмові до Евангелія учительного, що "помнслил...ижебн оис книгу вуразум-ьния ради просянх людей преложити на простую молву, и имьл.,,О том попеченіе великеє". На жаль, гетьману відрадили робити це: " Й оовещаша ми люди мудрне; в том пиомь ижепрекладаніем з давнйх пословиц на новне помилка чинитоя немалая, яко же ии нинї обрьтаетея в книгах новаго переведу". Намір Григорія Ходкевича видати перекладне Евангеліе учительне було здійснено щойно ев’їнською друкарнею 1616р., причому частина тиражу присвячена Ганні Ходкевичівні - внучці Ероніма, брата Г.Ходкевича. Припускають, що в другій половині ХVІст. , проти таких перекладів виступили емігранти з Росії - князь Курбський, колишній Троїцько-Сергіївський Ігумен старець Артемій, який жив при дворі князя Юрія Слуцького. Та й Іван Федоров міг побоюватися, що у наборі книги "простою мовою він би припустився більше помилок, ніж у текстах церковнослов’янською мовою, йому добре знайомою.

Ідея зробити друковані  книги зрозумілими для "простих  людей" була особливо близька самому Ходкевичу і відмовився від неї  він лише під тиском тогочасних літературних авторитетів. Це видно з того, що І пізніше він повертався до наміру перекладати церковнослов’янські  книги на народнорозмовну мову. І  знову вдалося його переконати, що перекладання може призвести до помилок, через які "ереси умножаются" . В таких умовах обидва відомі заблудівські видання, всупереч планам видавця, вийшли церковнослов'янською мовою, а риси білоруської мови є лише у передмовах Ходкевича і , меншою мірою, у передмовах від друкарів.

Серед заблудівських книжників, що брали участь у редагуванні, був, ймовірно, заблудівського-городенський (підляшський), протопоп Нестор Козменич. Він мав для цього відповідні кваліфікації: у 1591р. Нестор став однією з трьох осіб, яких єпископський собор Київської митрополії призначив  відповідальними за виправлення  книг перед друком. До речі, пізніше  Нестор Козменич як протопоп Підляшшя став патріаршим екзархом у північно-східній  частині київської митрополії і  відігравав важливу роль у боротьбі проти церковної унії. Після смерті Федорова забдудівський протопоп залишився  винен йому 15 кіп грошей, як гадають, за взяті на продаж книги.

Заблудівське  Євангеліє учительне - книга формату  фоліо, вона відкривається скромним титульний аркушем, де під заставкою  тим же шрифтом, що і решта тексту, вказано її назву, місце видання  і прізвище видавця, час, протягом якого  друкувалася книжка (від 8 липня 1568р. до 37 березня 1569р.).

Учительне євангеліє - це збірка повчань на теми євангельських текстів, які читалися по неділях і святах. У Заблудові опубліковано той її різновид, укладення якого приписували; патріархам Філофею або Калісту ; сучасний грецький дослідник Думітру Б. Геніс називає укладачем Іоана IX Агапіта. Перекладено твір з грецької на церковнослов'янську, ймовірно, 1407р. кимось з оточення київсько-московського митрополита Кипріана ; крім творів візантійського та болгарського походження, тут було вміщено "Кирила недостойного мніха слово на вознесеніе господнє" - твір одного з найвизначніших представників літератури Київської Русі турівського єпископа Кирила. Порівняння тексту "Слова..." Кирила Турівського з публіка цією, здійсненою на основі найстарішого списку (ХІІІст.), не виявило істотних відмінностей, а лише орфографічні зміни і перестановки окремих одів. У тих випадках, коли описки ХVIст. відмінні від найстарішого, текст заблудівського друку йде за пізнішими текстами. Лише в окремих випадках зустрічаємо варіанти, яких нема ні в одному з опублікованих рукописів. Послідовно усунено ряд орфографічних болгаризмів ("ь" в кінці слова, редуковані голосні, написання "ги", "хи"). 3 другого боку, давньоруські форми з "ж" замінені формами з "жд”. Давньоруський гіперизм "Олеон" замінено на “Елеон", замість "цесар" надруковано "цар",замібть "бо" відновлено старослов'янське "убо".

Євангеліє учительне , закінчене у березні 1569р.,було останньою спільною працею Івана Федорова і Петра Мстиславця. Наприкінці вересня того ж року Іван Федоров вже самостійно почав  друкувати у За блудові Псалтир  з Часословцем, а його колега переїхав до Вільна. Історики часто пояснювали від’їзд Петра його незгодами з Іваном Федоровим. Імовірніше, однак, інше пояснення . Саме під ту пору у Любліні відбувся сейм, що проголосив унію, тобто фактичне підпорядкування Великого князівства Литовського феодальній Польщі. Припускають, що Петро Мстиславець як білорус краще усвідомлював, що означала ця зміна, і тому попрямував до Вільна, де низка білоруських міщан-патриціїв і шляхтичів задумували організувати друкування для боротьби проти наступу на політичні і культурні права білоруського народу. Ініціаторами відкриття друкарні стали уніатський староста, Іван Зарецький та його брат, віденський бурмистер Зоновій Зарецький. Значні матеріальні засоби для відкриття друкарні надали віденські міщани Кузьма і Лукаш Мамоничі, в будинку яких і відкрилася друкарня. Співвласниками вважалися Кузьма Мамонич і Петро Мстиславець, але технічним керівником, без сумніву, був Мстиславець. Він видрукував у Вільні Євангеліє (1575) і Псалтир (закінчений в січні 1576р.). Дальша доля Петра Мстисдавця невідома. Його шрифти зустрічаються у пізніших острозьких виданнях - Книзі о постничестві 1594 р., Букварі 1598 р., Часослові 1602 р. В цих книжках, як і в деяких інших острозьких публікаціях (Маргарит, 1595; Отпис на лист Іпатія Петія, І598, Лікарство на оспалий умисл чоловічий, 1607р.), є і відбитки з віденських дереворитних дощок Мстиславця. Використовувалися дошки Мстиславця й іншими українськими друкарями - Кирилом Транквіліоном Ставровецьким (почаївське "Зерцало богослови" 1628 р. Требник, який Вербицький опублікував 1635 р. у Кимполунгу в Румунії), україно-білоруським друкарем Спиридоном Соболем, румунськими друкарями в Говорському і Дяльському монастирях. Ці ж друкарі вживали і дошки з московського Апостола – очевидно , ті, що перейшли до Мстиславця при розділі майна між ними та Іваном Федоровим.

Поки Петро Мстиславець  займайся підготовкою до відкриття  друкарського підприємства у Вільні, Іван Федоров розпочав, цим разом  уже сам, друкування у Заблудові  Псалтиря з Часословом . Вперше Кирилична  книжка, де було поєднано Псалтир з  послідуванням і Часослов, була опублікована Віченцо Вуковичем у Венеції 1545р., однак заблудівське видання Івана  Федорова - формату четвірки, найбільш повний примірник (лондонський) має  370 аркушів, але, ймовірно, їх було 374. Перші 18 аркушів понумеровані, з них аркуші 9-15 позначено зростаючою кількістю дужок. Повна сторінка складається з 17 рядків. Лицева сторона першого понумерованого аркуша відіграє роль скромного титульного аркуша, на якому таким шрифтом, яким видрукувана вся книга, вказана її назва, зазначено, що друкувалася вона “м.Заблудовью" від 26 вересня 1569 р. до 23 березня 1570 р. На звороті - герб Г.О. Ходкевича. На 2-му ненумерованому аркуші "Иван Феодорович Москвитин" просить виправляти можливі помилки і його не виклинати за них. На 3-5-му не нумерованому аркуші - передмова Г.О.Ходкевича, який пише, що він "учжил варстат друкйроькии" для видрукування Псалтиря, у текст якого порівяно "з ыными Псалтнрми" внесено виправлення, "де в чом помылка была". Далі йде ("Предословіє" і "Чин како подобает пьти Псалтирь", а на звороті 18-го ненумерованого аркуша - гравюра із зображенням царя Давида.

На 1-х 240 аркушах першої пагінації - текст  Псалтиря, на аркушах 341-274-приспіви на свята (текст такий же, який пізніше друкувався у місячних мінеях і в Тріодях), Часослов (арк. 1-60 другої пагінації), календарні покажчики, пасхальні таблиці та ключі до них (арк. 6І-74 другої пагінації). В останній частині вперше в практиці кириличного друку застосовано різні форми табличного складу - в клітинках граф і без них, на тлі зображено руки Дамаскина . Аналогічно оформлені покажчики в рукописних книгах вживалися давно, зокрема, є вони у Ужгородському півуставі ХУІст., що його вважають копією з ранішого київського оригіналу.

Честь першої друкованої згадки про Псалтир з  Часословом припадає українському Історикові Д.І.Зубрицькому, який, очевидно, знайшов  цю назву у списках книжок братського архіву. І844р. М.П. Логодін придбав досить декомплектований (лише 270 арк.) примірник на Нижегородському ярмарку. Цей примірник довго вважали унікальним. Щойно наприкінці ХІХст. значно більш повний примірник (326 арк.) виявлено у західноукраїнському селі Тиряві Волоській поблизу м.Сянока. У цьому примірнику, на відміну від попереднього збереглася фронтиспісна гравюра із зображенням Давида. Примірник з Тиряви надійшов до Церковного музею у Львові. 1968 р. Дж.С.Г.Сіммонс опублікував повідомлення про наявний у Лондоні третій примірник набагато повніший від двох інших (370 аркушів з ймовірних 374).

Виявлений англійським книгознавцем примірник  зберігається у бібліотеці лондонського Лембетського палацу-резиденції Кентерберійських архієпископів, які очолюють англіканську церкву. Оправа не оригінальна, але вона має суперекслібріс з гербом архієпископа Річарда Бенкрафта (1544-І610). Отже книжка буди в Лембеті вже на початку XVІІст. Бенкрафт, який навчався у Кембріджі, був з 1597 р. лондонським єпископом, з І604р. - кентерберійським архієпископом, з 1608 р. - канцлером Оксфордського університету. Він писав спрямовані проти пуритан публіцистичні твори, керував редагуванням офіційно схваленого англійського тексту біблії. Саме цим можна пояснити зацікавлення його церковнослов’янськими літургічними текстами.

Ходкевич  дбав про матеріальне забезпечення друкаря і дарував Іванові  Федорову (не знаємо, у власність чи в орендне володіння) "чимале село". У передмові до Псалтиря Г.О.Ходкевич обіцяв і надалі не шкодувати праці й коштів на видання книжок для білорусів та українців: "Я такоже й впред праци й накладу моего жаловати не буду й другия книги… друкувати дам" (арк. 6 ненум.). Однак незабаром Ходкевич відмовився від планів які виношував так довго. Як пише першодрукар, гетьман, захворівши перед смертю, повелів Іванові Федорову припинити друкарство і зайнятися рільництвом. В чому причина такої зміни настроїв Г.О.Ходкевича? Вказують, що становище Ходкевича стало більш хитким, бо 1 липня 1569 р. підписано унію, згідно з якою Польща і Велике князівство Литовське об’єдналися в одну державу (Річ Посполиту), причому більшість українських земель Литовського князівства перейшли до складу Корони - польської частини Речі Посполитої. І після унії один з найвищих сановників Великого князівства Литовського і всієї Речі Посполитої аж ніяк не втратив юридичних і економічних можливостей займатися видавничою діяльністю.

3 Іван Федоров у Львові

І коли Ходкевич на старість вирішив  відмовитися від видавничої діяльності і запропонував Іванові Федорову господарювати в подарованому йому селі, той рішуче відмовився. "Адже не личило мені за оранкою та сівбою своє життя вікувати. Бо маю я  замість плуга знаряддя для майстерності."

Глибоко переконаний у суспільній важливості покликання, Іван Федоров  вирішив заснувати власну друкарню. Саме це мав він на меті, коли покинув  Заблудів і вирушив до старовинного міста Львова. У ХVIст. це був один з найбільших економічних і культурних центрів у Східній Европі. Розташування Львова на схрещенні торговельних шляхів сприяло і зростанню його ролі у міжнародних культурних взаємозв"язках.

Давньоруські традиції широке використовувалися  українським населенням Львова в його боротьбі проти національно-релігійного гніту, за розвиток освіти і культури. Ця боротьба у 70-х роках ХУІ ст. набула значного розмаху. Іван Федоров уже в За блудові міг довідатися про культурно-освітню діяльність Львівських міщан, про їх роль у суспільно-політичному русі. Ось чому друкар мав всі підстави сподіватися, що саме у Львові він знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Перший документ про перебування друкаря у Львові, датований 26 січня 1573 р., показує, що на той час він уже добре отаборився в місті і розгорнув там активну діяльність. Отже, приїхав він раніше.

Де саме містилася друкарня Івана  Федорова, де він мешкав? Після смерті Івана Федорова в одному з документів його названо "друкарем з Підзамча", тому дослідники припускали,що він з самого початку оселився на Підзамчі. Однак нещодавно Е.Й.Ружинцький виявив документи про те, що в 1573- 1574р. р. Друкар наймав приміщення не на Підзамчі, а на Краківській вулиці, в будинку №4. Перед Іваном Федоровим і пізніше в цьому будинку мешкали різні ремісники. Очевидно, тут діяла друкарня Івана Федорова, найбільш ймовірно, при друкарні він мешкав.

Деякі дослідники вважають, що Іван Федоров  привіз до Львова готову заблудівську друкарню.

Опису першої львівської друкарні Івана  Федорова не виявлено. Устаткування її навряд чи істотно відрізняється від того, яке пізніше Іван Федоров привіз до Львова з Острога, а частково доукомплектував у Львові. Для устаткування верстата, виготовлення шрифту, купівлі паперу та інших потреб друкарні необхідно було мети значні кошти. Певну суму Іван Федоров привіз із Заблудова, де мабуть, отри мав за свою друкарську працю гонорар від Г.О. Хедкевича. Але цього було не досить. Довелося звертатися проханням про допомогу до багатіїв-заможних українських та грецьких купців «православних шляхтичів та верхівки духовенства. Проте у них , розповідав Іван Федоров, він не випросив ніякої ласки зворушливими словами, ні вимолив повним сліз риданням, ні виклопотав через священика. З тих, хто подав допомогу Іванові Федорову, в першу чергу заслуговує доброї згадки передміщанин Семен Каленикович, більш відомий як Сенько Сідляр. Близькою до Івана Федорова людиною став також художник Лаврентій Пилипович Пухало, член передміського Миколаївського братства. Є підстави вважати, що друкарня була пов’язана з об’єднанням міщан і опікунів Успенської церкви. 1592 р. Успенське братство отримало королівський привілей про затвердження друкарні, яка при тій церкві давно встановлена, а перед кількома роками реформована".