Дмитро Іванович Яворницький як історик

Через "політичну неблагонадійність" ученому в 1887 р. не вдалося скласти  магістерські іспити в Петербурзькому університеті, заборонили викладати  у навчальних закладах.

1892 р. виїжджає у відрядження  чиновником з особливих доручень  при туркестанському генерал-губернаторові,  з метою вивчення цього краю  і створення там музею. Важливм внеском Д.Яворницького у дослідження історії та культури Середньої Азії є "Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента археологическом и историческом отношениях". Путівник має історично-географічну тематику і містить характеристику природи, клімату, населення, його побуту, звичаїв. Також монографія "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман Войска запорожских низовых козаков" (СПб., 1894). Автор досить вдало висвітлив характер І.Сірка. Для Д.Яворницького Іван Сірко був втіленням запорізького ідеалу за весь час існування Січі.

1894 р. поїхав до Москви, де  працював в архівах. Завдяки  наполегливій праці Д.Яворницький  завершив 2-й том "Истории запорожских козаков" (СПб., 1895). Коли друкувався цей том, то уже був майже готовий і 3-й том, який побачив світ у 1897 p. Тритомна монографія "История запорожских козаков" є головним науковим твором Д.Яворницького і вважається справжньою "енциклопедією", "літописом запорізького козацтва". Книга ґрунтується на великій комплексній джерельній базі, структуру якої становлять різні типи історичних джерел: писемні, зображувальні, речові, усні. У свою чергу, кожен тип містить багато видів. За визначенням самого автора, ним були використані писемні (передусім літописи, хроніки, мемуари, актові документи), топографічні, археологічні, некропольні, церковні та фольклорні пам'ятки.

У 2-му томі "Истории...", що охоплює період 1471-1688 pp., знайшли відображення питання походження запорізького козацтва, його участь у боротьбі за національну і релігійну незалежність.

3-ій том "Истории..." охоплює 1688-1734 pp. і торкається складного й драматичного періоду в історії Запоріжжя - участі запорожців у російсько-турецькій та російсько-шведській війнах. Тут висвітлюються події, що відбувалися в Олешківській, Чортомлицькій та Кам'янській січах.

Розпочинаючи працю над "Историею...", Д.Яворницький планував видати і 4-й том, над яким уже працював у 1896 p., і в якому мав висвітлити історію останньої Нової Січі (1734-1775 pp.). Однак цей том так і не був написаний. Дослідники творчості вченого вважають, що причиною цього стала негативна критика творів Дмитра Івановича з боку О.Лазаревського, І.Житецького, В.Ястребова та інших рецензентів, а також те, що основне джерело - архів Коша Нової Січі - зберігався в Одесі у приватному зібранні О.Скальковського, і можливості попрацювати у цьому архіві у Д.Яворницького не було.

Замість 4-го тому історик підготував друге видання 1-го тому "Истории..." (М., 1900), де виправив деякі помилки і доповнив текст новими даними.

У своїй фундаментальній трьохтомній монографії Дмитро Іванович переконливо обґрунтував прогресивну роль запорізького козацтва в історії українського народу та міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові.

1898 p. Д.Яворницький видав нову  книгу "По следам запорожцев", за яку велася гостра боротьба із цензурою. По-перше, книга була надрукована без попередньої цензури, і коли остання розглянула її, то негайно заборонила, мотивуючи своє рішення тим, що значна частина тексту написана українською мовою, а духівництво виведено у негативному плані. Книгу було відправлено на розгляд ще й церковній цензурі, яка наклала заборону на дві народні казки, що мали антирелігійне спрямування. Врешті-решт цензурну заборону було знято і книгу передруковано.

Книга "По следам запорожцев" посідає особливе місце у творчості Д.Яворницького. Цю працю дослідники вважають "перехідним етапом до освоєння ученим-істориком літературно-художніх форм зображення дійсності".

Розповідь у цій книзі ведеться від особи ученого-оповідача, який мандрує землями колишнього Запоріжжя. Він - знавець і шанувальник народних традицій, фольклору, тонкий психолог, уважний слухач і неперевершений оповідач. Оповідання, що містяться  в цій праці, літературознавець  Л.Скупейко розподіляє за жанрами на три категорії: історіографічні оповідання щоденниково-репортажного характеру, художньо-етнографічні нариси та власне художні оповідання.

Д.Яворницький плідно співпрацював із Московським археологічним товариством, Імператорським археологічним товариством, Російським воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Державним літературним музеєм (Москва), був обраний до складу Вітебської, Владимирської, Рязанської, Псковської, Тульської архівних комісій. Переїхавши до Катеринослава, Дмитро Іванович плідно співпрацював з Комісією освітніх екскурсій по Росії, провадив екскурсії  в музеї ім. О.Поля та на дніпрові пороги для багатьох студентів, учнів, інтелігенції з різних міст Російської імперії.

Все-таки вдалося Дмитру Івановичу 1901 р. здобути науковий ступінь магістра російської історії, для цього репрезентував 2-е видання 1-го тому "Истории запорожских козаков" (М., 1900). В цілому його роботі дали високу оцінку, одночасно докоряючи за ідеалізацію запорізького козацтва, некритичне ставлення до джерел і нечіткий виклад матеріалу.

На думку сучасних дослідників (І.Ковальової, І.Яременко), становлення  Д.Яворницького-археолога відбувалося саме через його участь в археологічних з'їздах. Дмитро Іванович брав участь у VI (Одеса, 1884), VII (Ярославль, 1887), VIII (Москва, 1890), XI (Київ, 1899) та XIII (Катеринослав, 1905) археологічних з'їздах. Як вважають І.Ковальова та І.Яременко, Д.Яворницький розробив власну методику археологічних досліджень, репрезентував схему еволюційного розвитку стародавнього населення Південної України, заклав підвалини вивчення археологічних культур даного регіону України і започаткував такий напрям, як археологія козацького періоду. Книгу Д.Яворницького "Публичные лекции по археологии России" (1890) I.Яременко вважає однією з перших спроб створення посібника з археології.

Археологічні розкопки учений завжди поєднував із фольклорно-етнографічними та лексикографічними дослідженнями. Від учасників експедицій і місцевого населення він записував пісні, легенди, перекази, занотовував слова для "Словника української мови" тощо. Фольклорні матеріали, зібрані під час археологічних досліджень, увійшли складовою частиною до збірки вченого "Малороссийские народные песни, собранные в 1878-1905 гг."

Неперевершені збирацькі здібності  Д.Яворницького здобули яскраве  втілення у Катеринославському музеї  ім. О.Поля, беззмінним директором якого  він був понад 30 років (1902-1933). Завдяки  подвижницькій пошуковій праці  ученого, фонди музею зросли до 85 тис. одиниць зберігання. Музей перетворився на найбільше у світі зібрання запорозької старовини.

1918 p. одружився з учителькою  Серафимою Дмитрівною Буряковою (1879-1943), яка стала йому відданим другом до кінця життя.

У 1918 р. також його обрали професором кафедри історії України, де він читав курс історії місцевого краю. Це був перший курс з історії місцевої краю, що читався у вищій школі того часу. Жодних підручників не було. Toму Д.Яворницький розробив його самостійно.

З ім'ям Д.Яворницького пов'язане й  становлення архівної справи на Придніпров'ї  в 1920-ті pp. Йому належить ініціатива розробки заходів щодо охорони Архівів у краї. У 1920-ті pp. брав активну участь в академічному науковому житті України. У 1925-1930 pp. він завідував науково-дослідною кафедрою українознавства, що працювала при Катеринославському історичному музеї й підпорядковувалася безпосередньо ВУАН. Кафедра співпрацювала з Катеринославським науковим товариством, почесним головою якого було обрано Д.Яворницького. Дослідницька діяльність його була спрямована на збирання й археографічне опрацювання лексичного та фольклорного матеріалу, написання курсу історії місцевого краю (з доісторичних часів до кінця XV ст.).

Важливою подією в житті Д.Яворницького наприкінці 1920-х pp. була комплексна науково-дослідна археологічна експедиція на Дніпробуді, яку він очолював протягом 1927-1932 pp. У 1930-ті pp. його активно почали таврувати на різних зборах та у пресі. 1933 p.Дмитра Івановича звільнено з посади директора музею. Під час обшуку у нього були забрані особисті речі. Бурхливе життя академіка Д.Яворницького обірвалося 1940 р.

ВИСНОВКИ

Отже, особливістю Д. І. Яворницького - вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика з істориком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме це поєднання “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності (історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних, художньо-етнографічних нарисів тощо) .

На мою думку, головні напрями в діяльності ученого, в яких він досяг визначних здобутків: це - історія запорізького козацтва і створення музею ім. О.Поля. Сам же Дмитро Іванович досить критично оцінював свою діяльність, наголосивши навіть в своїй ювілейній промові, що, як письменник, він "не вартий і доброго слова; як археолог - він так собі; як людина - годилося б далеко кращим бути, а от Яворницький - історик зовсім поганенький. Та як збирач археологічного матеріалу й особливо фольклору - на цьому полі я дещо зробив".

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Абросимова, С. В. Дмитро Іванович Яворницький / С. В. Абросимова. – Запоріжжя, 1997. – 60 с.
2. Абросимова, С. В. Енциклопедист козаччини / С. В. Абросимова // Укр. іст. журн. – 2005. – № 4. – С. 4-46.
3. Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. пр. / Редкол.: С.І. Світленко (відп. ред.) та ін. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2007. –Вип. 5. – 304 с.
4. Чабан М. П. Сучасники про Д. І. Яворницького / Упоряд. М. П. Чабан. – К., Ярославів Вал, 2006. – 233 с.
5. Шубравська, М. М. Д. І. Яворницький. Життя, фольклористично-етнографічна діяльність / М. М. Шубравська. – К., 1972. – 258 с.
6. Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – Спб., 1888. – Т. 1.