Держава і право Паризької Комуни

Для серйозніших  справ передбачалося створити Палату цивільних справ. Судові пристави, нотаріуси, комісари-оцінювачі перетворювалися  на службовців Паризької Комуни. Для покарання осіб, запідозрених у спільництві з версальським урядом, декретом від 5 квітня 1871 року утворювалося Обвинувальне журі, яке мало виголошувати свій вирок «не пізніше сорока восьми годин». Була зроблена спроба організувати і військові суди. Функції громадського звинувачення були покладені на прокурора Комуни та його заступників, які призначалися самою Комуною.

Комуна проголошувала  демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд і т.д.

Декретом від 2 квітня 1871 року церква була відокремлена від держави, бюджет культів був  скасований. Майно, яке належало релігійним конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися клуби.

Двадцять дев'ятого  березня 1871 року з'явився декрет про  скасування старої армії і заміну її Національною гвардією. «Ніяка військова  сила, — було сказано в декреті, — крім Національної гвардії,

не може бути заснована в Парижі або введена в нього» . Всі здатні до військової служби громадяни повинні були вступити до лав Національної гвардії.[5.]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Судова  система Комуни.

Здійснюючи  ломку старої буржуазної держави, Комуна не могла не зачепити питання про перебудову судового апарату. Передбачалося оновити його на основі виборів, призначення суддів Виконавчою комісією Комуни розглядалося лише як тимчасовий захід. Нижчою судовою інстанцією стали мирові судді, які розглядали незначні карні і цивільні справи. Ця ланка судового апарату комплектувалася з осіб без будь-якої юридичної освіти, як правило, робітників чи ремісників, авторитетних у власному середовищі. Серйозніші злочини мав розглядати особливий суд — Звинувачувальне журі за участю присяжних засідателів. Стати присяжним міг будь-який громадянин, що був членом національної гвардії. Ця остання деталь усувала від здійснення правосуддя політичних супротивників Комуни.

Декретом Комуни встановлювалося наступне затвердження виконавчої комісією смертних вироків, винесених судамі. На практиці з усіх вироків до смерті комісія не затвердила жодного

 Всі ланки  судової системи очолив Рада  Паризької Комуни. Він же був  судом першої інстанції у справах, які представляли найбільшу важливість. По відношенню до всіх іншихим судам Рада був судом вищої касаційної інстанції. Щоб викорінити кар'єрні прагнення, Комуна встановила, що оклади всіх посадових осіб в органах влади, управління та суді не повинні перевищувати заробітну плату кваліфікованих робітників. .[1]

 Вважається, що саме Комуна започаткувала «пролетарські принципи правосуддя»: рівний для всіх суд, виборність, відповідальність і змінюваність суддів, гласність суду, безплатне здійснення записів актів громадянського стану.

Пізніше цей, багато в чому уявний, досвід будуть застосовувати  при розбудові судової системи  СРСР та його європейських сателітів.

5 квітня 1871 р.  був прийнятий Декрет про репресії, яким вводився інститут заложників. Комуна погрожувала Версальському уряду у випадку страт полонених комунарів у свою чергу застосовувати розстріли співробітників і агентів цього уряду. В останні дні Комуни були страчені 64 з 200 узятих заложників.

Серед інших  заходів репресивного характеру  відзначимо Декрет про судову відповідальність 6 членів Версальського уряду (їх майно піддягало секвестру), введення карної відповідальності за дезертирство та деякі інші заходи. Проте, так і не був прийнятий декрет про тотальне закриття реакційної преси, оскільки, на думку комунарів, це стало б «порушенням принципів».

Взагалі, у багатьох випадках керівники Комуни намагалися проводити свою політику, що називається, чистими руками, хоча ці правила  гри були абсолютно непритаманні їхнім супротивникам. Так, наприклад, не були вилучені кошти з Французького банку, який Комуна розглядала як надбання нації. Натомість Версальський уряд не тільки користувався активами цієї фінансової установи, але й таємно вивіз із Парижа кліше для друкування банкнот.

Декрет від 14 квітня під загрозою революційного переслідування забороняв незаконні арешти, обшуки, реквізиції. Комуна вселяла бездомних у пустуючі квартири утікачів, передавала в руки робітничих колективів покинуті власниками заводи, але рішуче переслідувала мародерство під маскою революційної пильності.

28 травня 1871 р.  версальські війська остаточно  придушили Паризьку Комуну. Близько  30 тис. її учасників були розстріляні,  ще понад 50 тис- відправлені  на каторгу, у в'язниці, на заслання.

Марксистська  історіографія, з одного боку, вказує на численні помилки нібито допущені комунарами, як-от відмову від негайного наступу на Версаль, недостатню політичну організацію і відсутність партії робітничого класу, поблажливу репресивну політику тощо; з другого боку, вимушено визнає, що у 1871 р. пролетаріат самого лише Парижа не мав найменших шансів на перемогу. Приблизно 100 тис. жертв цієї авантюри революціонерів ціною власного життя дозволили класикам марксизму внести необхідні зміни і доповнення в теорію.

Так, Маркс і  Енгельс включили до «Маніфесту комуністичної партії» спеціальну поправку про необхідність злому старої державної машини як обов'язкову умову успішної пролетарської революції, а Ленін зміг обґрунтувати положення, що «до соціалізму робітничий

клас прийде не інакше, як через диктатуру, через насильне придушення експлуататорів».

Дивовижно, але  ріки крові парижан стимулювали  тільки відмову марксистів від еволюційних  шляхів побудови омріяного соціалістичного  суспільства, тож основна політична  ставка була зроблена на організоване революційне насильство.[ 3.]

 

 

 

 

 

 Висновки

Таке явище  як Паризька  Комуна у  політичному  та соціальному житті Франції  безумовно залишило свій відбиток . Паризька комуна проіснувала всього 72 дні, але її вплив на розвиток соціалістичного руху в Західній Європі було безсумнівним. Вона внесла свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагативши його новими державними і правовими інститутами. Разом з тим Комуну не можна розглядати в якості певної еталонної моделі самоврядування народу, як це робилося раніше в радянській історичній літературі. При цьому не враховувалися ні короткочасність її існування, ні особливі екстремальні умови, в яких вона виникла, ні та невелика територія, на якій вів боротьбу революційний Париж. Комуна вже в силу цього не могла стати зразком ефективно організованого механізму самоврядування народу, який міг би бути застосований для організації державної влади у демократичних державах, забезпечити їхню політичну стабільність, свободу подальших демократичних перетворень, політичний плюралізм та ін. Комуна почала закладу вати фундамент держави нового типу . Комуна доводила своєю діяльністю . що “ робітничий клас не може просто оволодіти готовою державною машиною і пустити її в хід для власних цілей ” .  Попередньою умовою , яка гарантувала успіх всякої “ дійсної народної революції ” ,є ламка , руйнування буржуазного державного апарату.

Абсолютизація форм організації влади Паризької  комуни стала результати відомої  недооцінки багатющого історичного  досвіду, традицій в сфері організації  інституційного механізму демократичної  влади. Принципи організації такого механізму, наприклад парламентської демократії, поділу влади, як показав історичний досвід, самі по собі мають неминущу загальнолюдську цінність.

Хоча Паризька Комуна проіснувала такий короткий термін, проте зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагатила його принципово новими державними і правовими інститутами .

 

 

 

Список використаних джерел

1.Батыра К. И. История государства и права зарубежных стран - Учебник / Под ред. проф.. — 4-е изд., перераб. и доп. — М.: ТК Велби, 2003. — 496с.

2.Жидков О.А., Крашенинникова Н.А. История государства и права зарубежных         стран (Том 2).- М.:Инфра-М-Норма, 1997. - 311 с.

3.Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004.- 616 с.

4.Мудрак І.Д  Історія держави і права зарубіжних країн   Київ 2002 р.

5.Страхов М.М. Історія держави іправа зарубіжних країн / М.М. Страхов. – Х.:Право,1999.- 354 с.

6.Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів.—К. Вентурі, 1997 р. —308 с.

Інтернет джерела