Декабристський рух

     Захоплення  міста Василькова було значним успіхом  повстання. У розпорядженні повстанців опинилися склади із зброєю, боєприпасами, продовольством, обмундируванням. Високо піднявся дух повстанців. Їм співчувала основна маса населення.

     С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін  склали прокламації до війська і  народу, які мали на меті сприяти  приєднанню до повстання інших військових частин і викликати співчуття  населення. Цим агітаційно-пропагандистськи документам надана релігійна форма. За допомогою наведених окремих  місць з святого писання у  вигляді запитань і відповідей доводилась необхідність повалення самодержавства і встановлення республіканського ладу. Прокламація була названа “Православним катехізисом”.

     У повній відповідності з “Православним  катехізисом” складена і “Відозва”, в якій на початку говориться, що “всі злигодні російського народу випливали з самовладного правління”.

     Щоб підняти людей на повстання, до сусідніх військових частин надсилалися представники Чернігівського полку. До Києва були відряджені п’ять осіб, які мали завдання поширити “Православний катехізис” серед солдатів Київського гарнізону  і населення міста. Вирушили представники і до Білої Церкви.

     Із  великою прихильністю вітало пригнічене селянство і міське населення  повстанців-солдатів. Вони поздоровляли їх з Новим роком і промовляли: “Допомагай Бог тим, хто за нас  старається”. Селяни охоче брали  на постій солдатів, “постачали їх усім з лишком, бачачи в них не постояльців, а захисників”. [7, 374]

     Сучасники повстання Чернігівського полку  пізніше стверджували, що у Білій  Церкві повстанців чекало не менш як 4 тисячі кріпаків, готових підтримати повстання.

     Керівники повстання між тим не збиралися  залучати селян до активної участі в революційному виступі. Прагнучи завоювати зі зброєю в руках свободу  і щастя народові, вони в своїх  планах збройної боротьби не відводили  народним масам активної ролі, не розуміли значення масового руху. Всі зусилля  і вся увага дворянських революціонерів були скеровані на залучення до повстання  військових частин, розташованих навколо  Києва і Житомира.

     Повстання Чернігівського полку налякало царський уряд і його адміністрацію. Було вжито  військових заходів для захисту  від повстанців Києва і Житомира. Ненадійні військові частини  з району дії повстанців виводилися. За рухом повстанців і настроями  місцевого населення встановлювався пильний нагляд. Охоплена повстанням територія оточувалася широким  кільцем урядових сил. Були видані накази “не щадити ніяких заколотників і  скрізь, де тільки можна, рубати і бити їх картеччю”.

     Повільні  дії, нерішучість керівників повстання, відсутність чіткого плану вели до падіння морального настрою революційного  полку. Бойове піднесення та ентузіазм  повсталих поступово змінювались  пригніченістю й зневірою. Зусилля  керівництва повстання залучити до руху інші військові частини успіху не мали. Позначалась відсутність революційного досвіду.

     Чернігівський полк залишився в самотні і  не одержував очікуваної підтримки  з боку військових частин, на чолі яких стояли члени Південного товариства. 2 січня 1826 року революційний полк одержав  звістку про намір солдатів і  офіцерів Білої Церкви приєднатися  до повстанців. Дійшовши до села Пологи, розташованого в 15 км від цього  міста, чернігівці дізналися, що ненадійні  підрозділи завчасно виведені звідти командуванням. Повстанці повернули  назад до сіл Триліси і Ковалівка, до тих місць, де вони розпочинали  свій виступ.

     Останнім  епізодом повстання Чернігівського полку був бій 3 січня під Устинівкою Повстанці були оточені каральними загонами і нещадно розстрілювалися  з гармат впритул картеччю. Близько 50 чоловік було вбито і поранено. Загинув М. Щепило. Застрелився через  кілька годин після поразки поранений  А. Кузьмін. Брат С. Муравйова-Апостола Іполіт, щоб не потрапити до рук  карателів, покінчив життя самогубством. Тяжко поранених С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та інших учасників  повстання було взято у полон  на полі бою зі зброєю в руках. Заарештованих  солдатів відправили у Білу Церкву. Організаторів і керівників повстання  С. Муравйова-Апостола і М. Бестужева-Рюміна відвезли до Петербурга.

     Повстання Чернігівського полку було нерозривною  ланкою в загальному плані збройної боротьби декабристів. Для виступу  Чернігівського полку характерні такі ж риси, як і для повстання в  Петербурзі — чекання на приєднання нових військових частин, відсутність  тактики нападу. Намагаючись здійснити  свій ідеал в ім’я народу, але  без його участі, спираючись тільки на вірні офіцерам-декабристам військові  частини, дворянські революціонери  зазнали поразки. Абсолютизм був  сильніший, ніж це уявляли собі навіть найтверезіші керівники таємних  товариств.

     Перша відкрита збройна сутичка революційних сил з самодержавством у Петербурзі й на Україні закінчилася поразкою. Розпочалися масові арешти декабристів  в Петербурзі, в Москві, у військових частинах, в далеких маєтках, на півночі  й півдні Росії. Протягом 2-3 днів майже  всі учасники повстання на Сенатській площі були вже в руках нового царя. Загальна кількість заарештованих  остаточно понад 3 тис. чоловік –  понад 500 офіцерів і понад 2,5 тис. солдатів. Для слідства над членами Південного і Північного товариства і учасниками повстання в Петербурзі і на Україні були створені слідчі комісії.

     Царський  уряд сподівався, що стратами він покінчить  також і з визвольними ідеями декабристів. Але ідеї не знищують багнетами.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Декабристи  та їх вплив на розвиток соціально-політичного  руху в Укріїні.

     Після придушення повстання декабристів  у 1825 р. над усією другої чверті Російською державою нависла темна ніч миколаївської  реакції. Здійснюючи принцип «зупинись, плісній, руйнуйся!», царський уряд з  метою збереження самодержавно-кріпосницького ладу діяв методом жорстокого терору і репресій. Як писав Герцен, тоді «все було прибито до землі, одна офіційна підлість голосно говорила, література була припинена і замість науки викладали теорію рабства».

     Проте припинити суспільний розвиток країни царизм не міг. Протягом другої чверті XIX ст. криза феодально-кріпосницької  системи поглиблювалася, в надрах цієї системи формувалися нові капіталістичні відносини, суспільні суперечності загострювалися і на цій основі наростав суспільно-політичний рух, спрямований  проти самодержавства й кріпосництва. У визвольному русі намічалися нові тенденції, з'являлися нові риси. Поступово  демократизувався склад учасників  руху. Хоч переважали ще дворяни, але  це були вже здебільшого не вихідці  з іменитих аристократичних родин, не високих чинів гвардійські  офіцери, а переважно представники дрібного, збіднілого поміщицтва —  небагаті армійські офіцери, чиновники, студенти й випускники університетів. Поряд з ними до руху включається  дедалі більше вихідців з інших станів — міщан, селян, різночинної інтелігенції. Дух визвольного руху проникає в  навчальні заклади й державні установи. Таємно розповсюджуються нелегальні революційні твори, визвольні ідеї пропагували з кафедр навчальних закладів. Поширювалися революційні  прокламації, створювалися таємні антиурядові  гуртки.

     У другій половині 20-х — на початку 30-х років серед передової громадськості, яка з великим співчуттям ставилася  до ідей декабристів, широко розповсюджувалися  вільнолюбні твори О. Пушкіна («Вольность», «Деревня», «К Чаадаеву», «Послание  в Сибирь» та ін.), декабристів  К- Рилєєва («К временщику», «Письма  к жене» та ін.), В. Раевського («К друзьям» та ін.), О. Полежаева (поема  «Сашка», східна казка «Иман-козел» тощо) та інших авторів.

     Одночасно з розповсюдженням революційних творів однією з форм протесту проти  самодержавно-кріпосницького ладу було заснування антиурядових гуртків. Найбільше  гуртків діяло в Москві, де центром  передової громадської думки  був Московський університет, але виникали вони і в інших містах — Оренбурзі, Астрахані, Курську і т.д. Так само, як у Москві та інших містах країни, антиурядові ідеї під впливом повстання декабристів розповсюджувалися і в Україні. Але в Україні поширювався не тільки загальноросійський суспільно-політичний, а також, зокрема на Правобережжі, польський національно-визвольний рух. Продовжувалося українське національно-культурне відродження й розвивався та політизувався український національний рух.

     Важливими осередками суспільно-політичного  руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади і передусім Харківський і Київський університети. Зокрема, в 1826—1827 pp. під впливом визвольних ідей декабристів вели революційну пропаганду студенти Харківського університету. За даними слідства, до ведення цієї пропаганди мали відношення 18 чоловік. Розповсюджувалися твір К- Рилєєва «До временщика» («Послання до Ар...ва»), де гнівно картається Аракчеев, вірш декабриста В. Раєвського «До друзів», який був написаний автором під час ув'язнення в Тираспольській фортеці у 1822 р. і містив заклик до революційної боротьби, вірш Пушкіна «Відповідь на виклик написати вірші на честь імператриці Єлизавети Олексіївни», прозаїчний твір «Рилєєв у темниці» та ін.

     Одним із переконливих свідчень впливу руху декабристів і дедалі більшого проникнення  визвольних ідей у різні верстви  суспільства є справа про вільнодумство  в Ніжинській гімназії вищих наук. У цій гімназії, відкритій у Ніжині в 1820 р. на кошти канцлера Росії князя О. Безбородька, навчалися й готувалися до державної служби молоді дворяни. В 1827—1830 pp. тут працювали прогресивно настроєні професори: юридичних наук — М. Білоусов, французької літератури — І. Ландражин, німецької літератури — Ф. Зінгер, латинської літератури — С. Андрущенко, природничих наук — М. Соловйов, а також професор фізико-математичних наук К. Шапалинський, який деякий час виконував обов'язки директора гімназії і сприяв поширенню вільнолюбних настроїв. Перебуваючи під впливом творів О. Радищева, французьких просвітителів, декабристів, ці професори у своїх лекціях поширювали революційні ідеї, виступали проти релігії, прищеплювали своїм вихованцям любов до свободи, ненависть до кріпосництва й необмеженого самодержавства.  

Висновки

     Декабристи ... Мудра якість погляду на світ, інтелектуальна чесність, непогамоване свободолюбство, енергія пристрасного пориву і лицарство — ось чим  ми захоплюємося і сьогодні, ось  чим захоплюватимуться і нащадки, звертаючись до історії декабристського  руху через багато-багато років.

     Підбиваючи  підсумки, необхідно відмітити, що декабристи не тільки задумали, але й організували перший в історії Росії вступ  проти самодержавства зі зброєю в  руках. Вони здійснили його відкрито, на площі російської столиці, перед  обличчям народу,  що зібрався на Сенатській. Вони діяли в ім’я  знищення феодального ладу, який вже віджив, та руху своєї вітчизни вперед по путі суспільного розвитку. Ідеї, на ім’я яких вони повстали, — знищення самодержавства та ліквідація кріпацтва, — стали життєвими та довгі роки збирали під свої знамена революційної боротьбі наступні покоління. Завдання, за розв’язання яких боролися декабристи, — ліквідація кріпацтва і абсолютизму — на довгі роки залишались основними завданнями визвольного руху в Росії і на Україні. 

     Повстання декабристів посідає важливе  місце в історії визвольного  руху в нашій країні. Це була перша  відкрита збройна боротьба проти  самодержавства в забитій і кволій кріпосній Росії.

     Рух декабристів оставив глибокий слід в історії Росії та України, тому, ставши початком першого, дворянського періоду в революційному руху в країні. Ідеї декабристів, які були радикальними для свого часу, впливали на шлях державних реформ в ХІХ  ст. (як розповідають сучасники, матеріали  допитів декабристів були настильною книгою Миколи І) та ідеологію наступних  поколінь суспільних діячів Росії. 
 

Список  використаної літератури

1. Нечкина М.В. Декабристы. Москва, 1982.
2. Нечкина М.В. Движение декабриств, т. ІІ. Москва, 1985.
3. Г.Я. Сергієнко. Декабристи та їх революційні традиції на Україні. Київ, 1975.
4. Турченко Ф.Г., Мороко В.Н. Історія України: кінець XVIII – початок ХХ століття. Запоріжжя, 1999.
5. Слюдикова Т., Сухих Л. Про декабристів у Києві. Історія України. 2001 р.