Цивільне і шлюбно-сімейне право за “Руською Правдою”

       У   давньоруському  суспільстві   величезне  значення  мала  власність.

Відношення  до   особистості  визначалося  в  першу  чергу  саме   наявністю

власності.  Людина,   позбавлена  власності  або  яка  промотала  її,  могла

забезпечити майнові зв'язки  з іншими особами єдиним, що у  неї  залишилося,

власною особистістю.

       Важливим  джерелом права  в  Древній   Русі  були  Князівські  Церковні

Статути.  До  нас  дійшли  в  цілості   два   Статути.   Статут   Володимира

Святославовича й Устав Ярослава Мудрого.

       Статут  Ярослава   присвячувався   головним   чином   сімейно-шлюбним

відносинам, злочинам проти  родини і моральності. Зустрічалися  покарання  за

ці діяння як би двоїсті  і від князя і  від  єпископа.  Майже  всі  покарання

майнового характеру. Тільки в одному випадку передбачалася  страта -  ст.  13

Статуту.  У  цій  статті  установлювалася   відповідальність   чоловіка   за

двоєженство. Установлювалося  покарання у 40 гривень на користь  єпископа,  а

незаконна дружина (як правило молода) містилася в монастир. Якщо  ж чоловік

заподіював зло своїй  законній дружині (наприклад, уб'є розсерджений  на  те,

що його розлучали з  більш  молодою),  то  в  цьому  випадку,  можливо,  було

застосування страти.

       У Статут  Ярослава зустрічаються статті, що носять  яскраво  виражений

класовий характер. За зґвалтування  й  образу  жінки  встановлювався  штраф,

розмір якого залежав  від положення потерпілої. Якщо потерпіла  була  дружиною

або ж дочкою боярина, то найбільша  сума.  Якщо малого  боярина,  то  менше,

якщо простої людини, то ще менше.

       Передовсім  Київська Русь була  розвиненою  правовою  державою  (Ще  в

«Літописі врем’яних літ» зазначається, що племена,  які  є  нашими  предками

жили на землі роду свого... за законами  батьків  своїх..):  кодекс  законів

«Руська правда» Ярослава Мудрого став  як  синтезом  попереднього  тривалого

державно-політичного  й  суспільно-економічного  розвитку,  так  і   основою

державного життя Великого князівства Литовського та пізніших  формацій  і  в

Україні , і в суміжних державах.

       Причина  в характері й змісті  правового   кодексу:  він  складений   на

основі багатовікового звичаєвого права  народу,  але  частина  законів  було

конституйована (вироблена  Володимиром і Ярославом); «Руська правда» чітко  й

принципово регулювала правові  норми стосунків між членами  сім’ї (батьками  і

 дітьми, чоловіками і  дружинами), роду, племені, суспільства,  між  русичами

(в «Правді» — русинами  —  громадянами  південної   Русі)  й  іноземцями,  між

державцями і підлеглими, до того ж — у всіх сферах життя людей. Пізніше,  за

Володимира Мономаха, до «Руської Правди» було внесено чимало  поправок,  але

це свідчило про те,  що  правознавча  культура  в  Київській  Русі  постійно

розвивалася, чутливо реагуючи і на зміни в бутті та свідомості народу, і  на

розвиток зарубіжного  правознавства.

       В   «Руській  Правді»   виявилася   демократична   суть   ментальності

праукраїнського  етносу:  прагнення  до  поєднання   волі   народу   (віче),

законоустремлінь  боярської думи  та  виконавчої  волі  князів;  це   також

документ, що фіксує і традиційну  «колективність  прав  та  відповідальності

(«Аще будить русин (представник   Південної  Русі),  любогридин  (князівський

дружинник),  любокупчина,  любоябетник   (княжий   службовець),   любомечник

(дружинник),  ише  ізгой   (відпущений   раб),   любословенин   (представник

Новгородщини), то (в разі провини, заподіяної шкоди) 40 гривен  воложите  за

нь»), і соціальну та індивідуальну  диференціацію в суспільстві. Ще «Руською

Правдою» передбачався захист прав окремої людини, а водночас  —  і  держави.

Це було гарантом  всезагальної  благодаті.  «Руська  Правда»  регламентувала

права і обов’язки всіх без винятку соціальних верств і  в усіх сферах  життя:

державній, родинно-побутовій, виробничій, конфесійній.

       Зауважимо:  гени такого правового статусу   формувалися  тисячоліттями,

що добре відмінено  автором «Велесової книги». Своє Право  русичі  узгоджували

з  волею  Богів,  а  тому  й  мислили  глибоко,  гуманістично,  патріотично,

волелюбне,  з  позицій  найвищої  етики  (честі,  гідності,   самосвідомості

обов’язку), і в цьому  сенсі — універсально. Універсально і в тому,  що  волю

кожного, усього племені, інтереси держави відстоювали  віче,  бояри,  князі,

які діяли однодумно та в злагоді і з  нормами  багатовікових  звичаїв,  і  —

новочасних законів.

 

        ...Давно  були на Русі хазари, зараз  варяги;

       Ми ж  Русичі...

 

       Про державу  можна казати, що вона демократична, якщо права та свободи

громадян  закріплені  правовим  шляхом  в  нормативному  акті.  Таким  актом

повинна  бути  конституція.  І  ось  якраз  перша   конституція   в   Європі

з’являється якраз в Україні, на  основі  одного  з  найперший  демократичних

режимів — Запорізької  Січі. Це конституція  Пилипа  Орлика.  Ця  конституція

була значним витком вгору  української правової культури. В  ній  з’являються

норми конституційного або  державного права. Тут  передбачалося  встановлення

національного  суверенітету  і  визначення  кордонів  Української   держави,

забезпечення  демократичних  прав  людини,   визнання   непорушності   трьох

складових частин правового  суспільства,  а  саме  —  єдності   і  взаємодії

законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала  скликатися  тричі  на  рік),

виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина  та

обрані  представники   від   кожного   полку)   і   суворо   підзвітної   та

контрольованої судової  влади. Конституція визначала фундаментальні  принципи

внутрішньої  та  зовнішньої  політики  майбутньої   Української   суверенної

держави,  засуджувала  протекціонізм  і   підкуп,   закріпила   нечуване   в

феодальному суспільстві  рішення про соціальне забезпечення убогих,  удовиць,

сиріт тощо. Хіба не логічна  послідовність в правовій культурі українців?

       Важливу  роль в розвитку національного  права зіграло міжнародне право.

Ще коли Аскольд і Олег ходили в  походи  на  Константинополь,  на  Візантію,

коли руський щит прибивався до  царградської  брами,  укладалися  міжнародні

договори, договори, в яких зазначалися  умови  співробітництва  двох  країн,

торгівлі, сплати мита чи  контрибуцій.  Це  і  були  перші  краплі  надбання

міжнародного  правового  досвіду  українського  народу.  Багато   разів   ще

приходилося Україні вступати  в  міжнародні  зносини  з  багатьма  країнами.

Гетьман Іван Мазепа заключав договори зі Швецією та Туреччиною, з Кримом  та

з Росією. Тільки завжди умови  цих договорів залежали від  становища  держави

на зовнішньополітичній  арені. Якщо  ж  ще  Олег  програвав  у  поході  проти

Візантії то встановлювалися  договори з умовами кращими для  Візантії, якщо  ж

навпаки — то для Київської  Русі.

       Таким  чином можна зробити висновок, що правова культура українців  (як

частина культури взагалі)  розвивалася  досить  успішно  і  що  ця  культура

формувалася та вдосконалювалася саме українцями від роду в рід,  від  етносу

до нації.

 

 

 

                       СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

  1. ГРЕКОВ Б.Д. Киевская  Русь. Политиздат. 1953.

  2. ЗИМИН А.А. Холопы  на Руси. М. Наука. 1973.

  3. ИСАЕВ И. А. История  государства и права России. М. 1999.

  4. СВЕРДЛОВ М.Б. От  закона русского к Русской  Правде. М. 1988.

  5. ТИХОМИРОВ М.Н.  Пособие   для  изучения  Русской  Правды.  Издательство

     Московского  Университета. 1953.

  6. ХРЕСТОМАТИЯ по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период.

     Под редакцией  ТИТОВА Ю.П. и ЧИСТЯКОВА И.О.  М. 1990.

  7. КЛЮЧЕВСКИЙ  В.О.  Курс  русской  истории ч.1 .5-изд  .М

  8. ЩАПОВ Я.Н. Княжеские уставы  и церковь в Древней Руси 9- 14 века.

  9. ЮШКОВ С.В. Русская Правда: Происхождение, источники, ее  значение.  М.

     1950.