Украiна в геополiтичних концепцiях першоi третини ХХ столiття

§4. Україна в геополітичних  міркуваннях М.Вебера

   Ідею  створення незалежної України висував  Макс Вебер. Для нього цілком природним  було те, що українці, соціальна структура яких та рівень розвитку матеріальної і духової культури значно перевищував російські відповідники, мали утворити свою власну незалежну національну державу.

   Погляди Вебера на вирішення національного  — чи не найголовнішого для Східної та Центральної Європи — питання зазнали певної еволюції. Впродовж перших років XX сторіччя Вебер перебував під сильним впливом ідей федералізму М. Драгоманова, що з ними його ознайомив Богдан Кістяківський, який тоді у Парижі готував до друку двотомник праць Драгоманова. Викладена в «Історичній Польщі та великоросійській демократії» Драгоманова федералістична програма перевлаштування Росії імпонувала Веберові тяжінням до компромісного розв’язання потенційно вибухової проблеми: «її (драгоманівської програми. — Авт.) велика сила відверто полягає в комбінації ідеалів економічних з національними» ⁶¹. Вебер також цілком поділяв думку Драгоманова, ідеологічну трансформацію якого він окреслював як перехід від соціалізму до націонал-демократії ⁶², що соціальна структура Російської імперії є головна перешкода ліберальному розвою та європеїзації Росії. Вебер багаторазово посилався на Драгоманова як на автора найдемократичніших засобів вирішення національного питання в мультиетнічній Європі; дослідник спадщини Вебера Вольфґанґ Моммзен визнає «вплив Драгоманова на Вебера» й зазначає, що «і пізніше Вебер вважав твори Драгоманова за основоположні для будь-якого трактування національних проблем» ⁶³.

   Для Вебера не була таємницею російська  політика «найлютішого гноблення (erbarmungsloseste Unterdrückung)»⁶⁴ України; він зазначав факт потужного і подекуди успішного зросійщення українців ⁶⁵, згадував про заборону 1876 р. видавання та ввезення української літератури й зауважував, що «лише проблема автономії приблизно 30 млн. малоросів є пункт, на якому затамовують подих навіть найпослідовніші (російські. — Авт.) демократи» ⁶⁶. Вебер був добре обізнаний з програмними засадами та вимогами різних українських політичних угруповань, зокрема Української демократичної та Української радикальної партій і зазначав, що кінцевою метою деяких політичних сил є відділення України від Росії та створення незалежної української держави ⁶⁷.

   Перебіг подій у Росії впродовж другого  десятиліття XX сторіччя, її вступ до Першої світової війни з відверто експансіоністськими замахами та нахабна аґресія на західноукраїнські терени лише зміцнили відому русофобію Вебера. У численних статтях та виступах 1915–1919 років, зокрема в статті «Перехід Росії до примарної демократії» (квітень, 1917), окрім акцентуації моментів монгольськості та комуністичності росіян, з’являються нові мотиви. Вебер вживає вислови «народний імперіалізм (Volksimperialismus)» ⁶⁸, «більшовицький солдатський імперіалізм» ⁶⁹, «імперіалістична інтеліґенція» ⁷⁰, «великоросійський шовінізм» ⁷¹, «мілітаристські масові інстинкти» ⁷², «російське варварство» та «російські варвари» ⁷³, та ін. Російський імперіалізм для Вебера явище настільки ж постійне, наскільки позаполітичне чи позаідеологічне: «Чи несуть на собі експансіоністські зазіхання царистську, кадетську або більшовицьку етикетки, з огляду на наслідки, природно, неважливо» ⁷⁴. Вебера вражає вороже ставлення росіян до слов’ян і поведінка російських військ на слов’янських теренах: «звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди... в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людності, нагадує середньовічні монгольські часи» ⁷⁵. Вебер кепкує з російської інтеліґенції: «...ревність інтеліґенції до ощасливлення чужих народів перебувала й перебуває у кричущому контрасті з невирішеними культурними завданнями на власній землі» ⁷⁶. В багатьох статтях та виступах того часу Вебер трактував Україну як країну, що перебуває в колоніальній залежності від Росії й ставив її в один шерег з Польщею, Литвою, Фінляндією, іншими тогочасними колоніями, скажімо, Індією, Ірландією, Мальтою, Єгиптом, Персією та ін. ⁷⁷. Щодо європейських колоній Росії Вебер вважав, що вони «мають свою власну й частково дуже давню культуру порівняно з Росією, принаймні значно вищу культуру» ⁷⁸. Саме тому вже наприкінці 1915 р. Вебер виступав за створення незалежних держав неросійських народів європейської частини імперії: «Я ... за створення польської, малоруської, литовської, латиської автономних національних держав» ⁷⁹. У жовтні 1916 р. Вебер знов публічно обстоює ідею незалежної України: «Центральний пункт!.. Україна» ⁸⁰.

   Вебер вбачав сутність Жовтневої революції 1917 р. у встановленні військової диктатури  на чолі з капралом і спростовував тезу, що більшовизм спирається на «класово свідомі» в європейському розумінні пролетарські маси — переворот, на його думку, був здійснений «солдатським пролетаріатом», який своїм джерелом існування має поталу та здобич, тому російська солдатеска щиро зацікавлена у продовженні війни, зокрема в Україні, яку вона «під приводом «звільнення» ⁸¹ матиме змогу і далі ґвалтівно грабувати. Як зазначалося, Вебер був активним членом руху «Середня Європа» й прихильником створення німецько-слов’яно-південносхідноєвропейської федерації, важливе місце в якій мала посісти Україна. 

§5. «Нова Європа»  Р.Сетон-Вотсона 

   Своєрідною  відповіддю на проект Ф.Науманна була пропозиція «Нової Європи» відомого анґлійського вченого-славіста Р.Сетон-Вотсона. Присвятивши себе в роки Першої cвітової  війни та повоєння політичній діяльності й цивільній службі, він провадить величезну роботу, спрямовану на підтримку незалежності слов’янських націй, що з’являлися на світ з-під уламків Російської, Австро-Угорської та Оттоманської імперій. Сетон-Вотсон був відвертим прихильником безумовної самостійності України.

   Ще  в передвоєнні місяці 1914 р. Сетон-Вотсон мав намір відвідати Росію  аби з’ясувати позиції урядових кіл щодо майбутнього України, Польщі та Фінляндії, проте відмовився від  поїздки, збагнувши з російської преси та зустрічей з провідними слов’янськими діячами різних політичних та ідеологічних спрямувань її цілковиту безперспективність: «Єдиний шлях, яким я можу привернути до себе ... офіційну й більшість неофіційної Росії, є Totschweigen (смертельна мовчанка. — Авт.) щодо українського питання й зречення фінів. Dafuer bin ich nicht zu haben (У цьому я не бажаю брати участі. — Авт.)» ⁸². Влітку цього ж року у Львові Сетон-Вотсон зустрічався з М.Грушевським, І.Франком, А.Шептицьким, К.Левицьким, С.Бараном, іншими видатними українцями. Сетон-Вотсон добре знав українську історію, високо поціновував українську культуру; Шевченка він називав «рутенським Бернсом» ⁸³, Шептицького шанував за те, що «всю свою енерґію він присвятив справі поширення освіти, вихованню активного й пристрасного патріотичного кліру, плеканню мистецтва, літератури, політичної думки» ⁸⁴; біографи Сетон-Вотсона стверджують, що завжди «боротьба українців... супроти уряду Санкт-Петербурґа зустрічала його міцну підтримку» ⁸⁵. У заснованому ним у жовтні 1916 р. й редаґованому спільно з Т.Г.Масариком часописі «Нова Європа», в численних виступах в інших засобах масової інформації Сетон-Вотсон обстоює ідею «Нової Європи» ⁸⁶ історичними, культурними, економічними, географічними, військово-політичними чинниками. Саме створення незалежних України, Польщі, Литви, інших держав відповідатиме довготривалим інтересам Європи, здійснить мрію багатьох народів про державну незалежність.

   У вересні 1917 року, розглядаючи в статті «Проблема України» ситуацію навколо  України, Сетон-Вотсон наголошує, що українське питання є однією з головних причин, що призвели до Першої світової війни (вперше про це він скаже в жовтні 1916 р. ⁸⁷; перебіг війни довів, що надалі іґнорувати цю проблему неможливо. Українське питання не модерна вигадка, але застаріла проблема Європи, «про що свідчать численні книги, присвячені українським подіям, що були надруковані анґлійською вже XVII століття» ⁸⁸.

   Вдаючися  до аналізу українсько-російських відносин, Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздів належить шукати в Переяславських угодах, адже «неможливо уявити собі більшого контрасту політичних світоглядів, ніж той, що існував між цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якій автократія, міцна вже за напівтатарських днів, здобула додаткової моці методами, запозиченими із Заходу; з другого — вільно зіткана республіканська організація, оперта на сутнісно демократичні місцеві інституції. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один із цих супротивних типів уряду був приречений на підпорядкування другому; за умов XVIII століттяя перемога царату була ... невідворотна» ⁸⁹.

   Після унаочнення подіями 1917–1918 рр. намірів  росіян щодо неросійських народів і  вияву достеменного змісту російської революції Сетон-Вотсон активно  пропаґує необхідність мілітарного  втручання в російські справи, яке б не лише зберегло мир у Європі й сприяло загальному роззброєнню, а й, спричинивши відновлення цивільного порядку й демократії, служило б інтересам насамперед самої Росії ⁹⁰; російська революція для нього — неґація політичних принципів анґлійської, американської та французької революцій, «підміна в найширшому масштабі Власності  Крадіжкою» ⁹¹. 

§6. Східна Європа як «Зелений Інтернаціонал»

   Центральним для застосованого Г.Гесселем Тільтманом у книзі «Хліборобська Європа» (1934) геополітичного підходу до ситуації в Європі є соціально-економічний аналіз. Загальноєвропейська цивілізація складається, на його думку, з двох — західної та східної — половин. Другу, попри наявні внутрішні національні відмінності та державно-адміністративні кордони, характеризують ідентичність соціальної структури та типу економіки, спільність світогляду, моралі, культури, трудової етики, способу життя, що їхнім атрибутивом або детермінативом (визначником) є прикметники: «хліборобський», «рільничий», «селянський», «сільськогосподарський». Незважаючи на неспинні політичні трансформації й територіальні перевлаштування, східноєвропейська людність залишає недоторканим свій codegénétіque, транспортує крізь товщу віків і генерацій життєвирішальні засади свого існування, власні вартості та ідеали.

   Географічно хліборобська спільнота розташована  на теренах між етнічними кордонами  розселення німців та росіян у смузі  між Балтійським, Чорним та Адріатичним  морями: «Більш ніж половину усього цього (європейського. — Авт.) континенту складають хлібороби. ...Народи, що посідають цю землю фермерських господарств, — поляки, українці, чехи, словаки, угорці, південні слов’яни та інші — спільно репрезентують найбільшу спільноту в Європі, розщеплену штучними політичними стінами, проте поєднану спільними інтересами та, за війни або миру, звичайно спільною долею»⁹². Для номінації цієї сукупності націй Тільтман уживає запропоновану на початку 20-х років лідером Болгарського хліборобського народного союзу й головою уряду Болгарії Олександром Стамболійським назву «Зелений Інтернаціонал»— висунута Стамболійським ідея «Зеленого Інтернаціоналу» передбачала політичні співдії східноєвропейських країн супроти поширення російського більшовизму ⁹³.

   Відзначаючи любов українців до землі й  хліборобської праці, Тільтман гонорує їхню працьовитість, трудову дисципліну, відданість індивідуалізму, що їм вони завдячують своїм чи не найвищим Східній Європі рівнем життя, дедалі більшим добробутом та заможністю (він писав це з власних спостережень по відвідинах Західної України): «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом — символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту. Бездоганно чепурний вигляд навіть і найбіднішого села нагадує мандрівникові, що українці, сукупно з угорцями, є найкращі господарі Східної Європи» ⁹⁴. Той факт, що землі навколо Перемишля, що зазнали найнищівнішої руйнації за роки війни, були швидко відбудовані так, що ніщо там не нагадувало війни, Тільтман називає «справжнім чудом», створеним руками українців.

   Вдаючися  до зіставлення українців з іншими націями, зокрема поляками, Тільтман констатує порівняльну вищість  української матеріальної та духовної культури над польською.

   Наголошуючи на необхідності ствердження історичної справедливості й задоволення прагнень українців до самовизначення, а також дбаючи про безпеку в Європі, Тільтман уважає за обов’язкове відновлення української державності й закликає британський уряд до рішучих заходів задля її забезпечення: «Не буде ані довготривалого спокою, ані тріумфу справедливості в Східній Європі доти, доки не буде надано Україні це право (на свободу. — Авт.) й чужинецькі війська не залишать її територію» ⁹⁵. Була б Україна вільною, «українська раса доклала б власного внеску до підтримання миру й стабільності в цьому реґіоні» ⁹⁶. З огляду на Україну Тільтман уважає неприпустимим щоб «західний» народ був підлеглий «східній» російсько-азійській цивілізації.