Украiна в геополiтичних концепцiях першоi третини ХХ столiття

УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНИХ  КОНЦЕПЦІЯХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ 
 
 
 
 
 
 

Тенденції геополітичних орієнтацій, відбиті  в державній діяльності ще київських  та галицьких Рюриковичів, українських  князів, бояр і шляхти, козацьких  гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби — І.Мазепи, П.Орлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духіньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Міхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох інших, включно з відомою пропозицією Руху про створення Балто-Чорноморського союзу — чекають на невідкладний аналіз і засвоєння всього корисного. Запропонована розвідка ініціює, втім, інший аспект геополітичних студій — вона ставить за мету простежити, як ідея незалежної України співвідноситься з традицією та теоріями західноєвропейської геополітичної думки й відповідає ідейно-теоретичним конструкціям спільного європейського дому. Вирішення проблеми геополітичної переорієнтації потребує від наших інтелектуальної, політичної та наукової еліт подолання реліктів гетто-ментальності ¹ й вироблення україно-центричної світоглядної моделі, яка задаватиме систему координат проектові подальшого розвитку країни. Беручи до уваги, що україноцентрична візія світу не протистоїть європоцентричній і в цілому збігається з нею, створення її вимагає обізнаності з величезним масивом європейської геополітичної літератури, зокрема першої третини XX століття — періоду, коли були закладені підвалини й відбувся розвиток базових понять, категорій та концепцій цієї галузі політико-філософської думки.

   Як  спадкоємці тривалої традиції, політики та вчені початку XX століття висувають  низку цікавих ідей та пропозицій. Без огляду на те, були вони зреалізовані чи ні, вони мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію у тій чи тій країні тощо. 

§1. Р.Челлен: Україна  в Першій світовій війні

   Аналізуючи 1915 р. у праці «Політичні проблеми світової війни» причини, що призвели до спалаху війни та її можливі  наслідки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань війни має бути вирішення проблем Східної Європи — від того, який баланс сил та конфігурацію кордонів вона по собі залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всієї Європи. Характерною ознакою цієї війни є вихід на кін світової історії нової сили — расизму, адже Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-політичної єдності. Перебіг подій довів, проте, що джерелом конфронтації в Східній Європі є не расова ворожнеча між ґерманством та слов’янством, а зіткнення «азійської безмежності волі до влади» ² вкупі зі сповідуваним Росією примітивним, «низьким» з етично-аксіологічного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивілізації. Расова приналежність та солідарність не відіграють у цьому конфлікті жодної ролі, адже німці, слов’яни та фінно-угорські народи Європи, захищаючи високі європейські вартості, виступили спільним фронтом супроти російської аґресії, довівши, що «єдність раси є химера» ³. Відчуття слов’янами приналежності до європейської культури та намагання Росії «перетворити панславізм на панрусизм» ⁴ спонукали їх узяти участь у спільноєвропейській протиросійській боротьбі, чим було продемонстровано «збанкрутілість панславізму як політичного чинника» ⁵. Шведський учений викриває, що саме замасковане панславістською пропаґандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну, тоді як «українське питання» загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо... всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни» ⁶.

   Унаочнюючи  на мапі розташування втягнутих у  конфлікт сил ⁷, хвилястою лінією від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на які «в ім’я раси» ⁸ зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфігурацію західного кордону Росії, — межу, належну — «в ім’я культури» та Європи ⁹.

   Остання лінія є «культурний кордон» ¹⁰ Європи: «що лежить на захід від неї, належить в цілому до Європи, як це доводить, попри расу, культура» ¹¹. Р.Челлен енерґійно підтримує проект політичних перевлаштувань в Європі німецького філософа Едварда фон Гартмана ¹² і не без задоволення констатує, що завдяки усвідомленню європейцями своєї культурної спільності домаганням Росії в Європі зреалізуватися не призначено.

   Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвіді вже збагнули справжню сутність «слов’янської» політики Росії, для якої «ідеальний етнополітичний мотив служить... досягненню реальної геополітичної мети» ¹³ «не зможуть вони залишатися сліпими щодо кричущої суперечності між вустами Росії, що співають пісень про свободу усіх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — політика Росії вдома ще не зазнала жодних змін, поляки коцюрбляться під новими ударами, а над степами України й досі не побачити сходу ранкової зорі» ¹⁴.

   У повоєнній праці «Великі держави  та світова криза» (1920) Р.Челлен деталізує свою візію проблем Східної Європи. Росія радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму» ¹⁵, є прямою спадкоємницею старої Росії — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зі зворотним боком Азії» ¹⁶; як і євразійці по ньому, Р.Челлен наголошує на специфічній функції Росії як посередницькій ланці між культурними світами Європи та Азії.

   Відкидаючи  аналогії між поліетнічними США  та «Росією ста народів», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народів та їхню культурну різнорозвинутість. Перша особливість полягає у виразно середовому посіданні великоросів, оточених з усіх боків поясом чужинецьких народів, до числа яких на заході належать «шведи і фінни, естонці і німці, латиші і литовці, поляки, рутенці і румуни. ... До числа чужих націй залучили ми також... рутенців, або «малорусів» ¹⁷. У культурному відношенні, проте, російське панування над цими народами «було, по суті, зловживанням нижчої культури над вищою» ¹⁸; це панування забезпечувалося «політикою планомірного гноблення вищих народів на європейському кордоні та штучним і насильницьким змішуванням (на відміну від природного в Америці), — що мало на меті зруйнувати буферний пояс супроти Європи і дати Росії змогу навалитися всією її масою на Захід. Саме це і є російська ідея» ¹⁹.

   Вітаючи національно-визвольну боротьбу неросійських народів та їхнє виокремлення в самостійні держави, Челлен проголошує: «результат (створення нових держав. — Авт.) відповідає явно правильному напрямку: визволена нарешті від «козацької загрози» приймає Європа назад за свій справжній культурний кордон свою власну Ірреденту» ²⁰ . 

§2. Х.Макіндер: Євро-Азія та Україна

   Незаперечно вагомим внеском Х.Макіндера до геополітичної науки є ідея про уфіксовану розподіленість світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історїї свою певну роль. У стислій статті 1904 р. «Географічна вісь історії» він пропонує відмовитися від європоцентричного погляду на історію й висуває гіпотезу, згідно з якою справжньою пружиною історичних процесів і змін у світі виступає людськість континентальної маси, угрупована в центрально-північній частині Євразійського суходолу включно з Середнім Сходом, так зв. «осьовій зоні» («pivot area»), пізніше названій ним «Осередньою землею» («Heartland»)  ²¹.

   Зазираючи в глибінь віків, Макіндер доходить висновку, що єдиною константою всесвітньої  історії можна вважати перманентний тиск Осередньої землі на зовнішні креси, який ставить існування світу  включно з Європою в залежність від Євразії, підпорядковує загальну історію її імпульсам. Обставина, що всесвітня історія є лише побічна до євразійської, похідна від неї, надала Макіндерові змогу назвати Осередню землю географічною віссю історії: перебуваючи поза історією, замкнена для неї та вилучена з її перебігу, ця земля лише інспірує, провокує історичний процес, що обертається навколо умовного євразійського полюса ²².

   Край  безподільній домінації та пануванню  в Осередній землі монголів поклали  за новожитної доби, на думку Макіндера, росіяни, які, проте, перебрали на себе всі їхні функції: «Росія займає місце Монгольської імперії. Її тиск на Фінляндію, Скандинавію, Польщу, Туреччину, Персію, Індію та Китай заступає відцентрові рейди степовиків... Навряд чи будь-яка можлива соціальна революція змінить її сутнісне ставлення до великих географічних меж її існування» ²³.

   Найвідчутніша загроза світовій демократії та свободі, ґарантованих зверхністю зовнішньоєвразійського оточення над його осереддям, виходить, проте, не з цього останнього, а з можливості поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальним та організаційним потенціалом кого-небудь з представників півмісячних смуг. Найбільш вірогідним й водночас найкатастрофічнішим Макіндер вважав альянс Росії та Німеччини.

   Якщо  стаття 1904 р. була суто інтелектуальним екзерсисом, вправою розуму кабінетного ерудита, то написана у вирі революційних пертурбацій та воєнних катаклізмів праця «Демократичні ідеали та реальність. Студія з політики відбудови», що побачила світ 1919 року, просякнута життєвою турботою за долю миру й демократії людини, що поєднала в собі досвід вченого та політика-практика.

   Книга була написана з метою довести, що захист демократичних ідеалів і  відбудова на цих засадах Європи можливі лише з урахуванням реальності, яка, складаючись не на користь ліберальних вартостей та традиційного балансу сил, потребує негайного втручання. З подвоєною силою horreur sacréе, священний жах навіювала Макіндерові можливість поєднання ресурсів Німеччини та Росії, які після поразки у війні та втрати територій шукатимуть реваншу: останнє слово в їхніх відносинах ще мало пролунати; їхній програш був наслідком невизначенності Німеччини щодо геостратегічних пріоритетів.

   Пильніше  придивляючись до перебігу історичних процесів, Макіндер дещо кориґує бачення рушійних сил на «Світовому острові» — Євразійському суходолі, взятому в його цілісності. Він упевнюється, що ключем, справжнім «сезамом» до дверей Осередньої землі є Східна Європа, тому контроль над нею має абсолютне, безумовне геостратегічне значення: «Хто панує в Східній Європі, той керує Осередньою землею: Хто панує в Осердній землі, той керує Світовим островом: Хто панує на Світовому острові, той керує світом» ²⁴ .

   Панування Росії в Осердній землі базується  на її владі в Східній Європі; відтак логіка боротьби за світову гегемонію, віщує Макіндер, робить зіткнення інтересів Росії та Німеччини в цьому ареалі фатально неминучим. Хоч як вирішаться їхні відносини — мілітарним конфліктом чи, навпаки, поєднанням сил — Європа, в ім’я збереження ідеалів демократії та поступу, має рішуче протидіяти усім формам німецько-російських контактів. «Якщо ми погодимось на щось менше за остаточне вирішення Східного питання в його широкому сенсі, ми отримаємо лише перепочинок, й наші наступники зіткнуться з потребою знову гуртувати лави для облоги Осередньої землі» ²⁵.

   Найефективнішим протективним засобом має бути державно-політичне  перевлаштування Східної Європи на зразок Західної таким чином, щоби підвалинами її існування стала  система самостійних національних держав, «широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до Балтійського» ²⁶ складений з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Юґославії, Румунії, Болгарії та Греції. Догляд у цій зоні, а також за усіма процесами навколо Осередньої землі має бути покладений на Ліґу Націй. Х.Макіндер наполягав, що в Східній Європі має бути створена саме тричленна система держав: Німеччина — слов’янські плюс південно-європейські держави — Росія, а не двочленна, як, скажімо, пропонував Ф.Науманн та його прихильники згідно з планом «Середньої Європи»: Німеччина плюс слов’яни плюс південноєвропейці — versus Росія: зіткнення Німеччини та Росії в цьому разі було б неминучим.

   Попри те, що в книзі «Демократичні ідеали...»  Макіндер не відокремлював Україну  в самостійну державу — на вміщеній мапі її назва помічена тими ж літерами, що й назви переліченої сімки, проте без окреслення лінії кордонів ²⁷(він добре розумівся на реаліях і знав справжнє число ворогів самостійної України, щоби зайвого разу їх дратувати, посипаючи сіллю рани ²⁸ — створення незалежної України передбачалося його рекомендаціями урядові. Відвідавши за дорученням міністра закордонних справ Д.Керзона Одесу та Новоросійськ з повноваженнями Британського Верховного комісара, він мав зустрічі з провідними політиками та військовиками, зокрема з Денікіним, якого намагався переконати (замарно) у визнанні de-faсto новопосталих держав та схилити до співпраці з поляками супроти більшовиків. У рапорті урядові та доповіді на засіданні кабінету міністрів Макіндер пропонував створити «альянс прикордонних (себто тих, що отримали незалежність по розпаді Російської імперії. — Авт.) держав включно з Україною» ²⁹ та ліґи цих держав з країнами Східної Європи ³⁰, а також доводив доцільність створення широкої східноєвропейської антиросійської та антибільшовицької коаліції. План Макіндера був відхилений урядом, не дістав він також особистої підтримки воєнного міністра В.Черчілля. Сучасний дослідник Б.Блаует зазначає в цьому зв’язку, що короткозорі політики, стурбовані радше очікуванням найближчих виборів, були просто нездатні адекватно оцінити вартість пропозиції, що спиралась на футурологічний аналіз з 25-річним випередженням ³¹. Він вважає також, що саме ця позиція Анґлії була однією з причин, що призвели до руйнації молодої української держави: «Британія усунулася, разом з нею відійшла й підтримка, на яку сподівалося багато потенційно самостійних реґіонів, як, наприклад, Україна»³².

   Якщо, визначаючи за позицією Німеччини вирішальну роль у балансі на терезах Осередня земля — креси, Макіндер остаточно не заперечував можливості для неї іншого, поза комбінацією з Росією, шляху, то стосовно Росії він, не вагаючись, проголошував: «З Росією я не можу бачити миру для світу. Байдуже, чи буде майбутнім Росії анархія, чи тиранія, чи рабство німцю; жодна з цих умов не в змозі співіснувати сьогодні з демократією в світі» ³³.