Особливості зовнішньої торгівлі в Україні на різних історико-географічних зрізах у контексті розвитку торгівельної системи в Європі

РЕФЕРАТ

на тему:

«Особливості зовнішньої торгівлі в Україні на різних історико-географічних зрізах у контексті розвитку торгівельної системи в Європі»

Розглядаючи особливості розвитку зовнішньої торгівлі в Україні можна виявити, що вона починає розквітати в ІІІ історико-географічному зрізі – Політико-географічна організація суспільства (VI–V ст. до Р. Хр. ─VІІІ ст. після Р. Хр.). Це випливає з того, що на перших історико-географічних зрізах відбувається освоєння суспільного простору, заселення  території  людиною,  виникають переважно  культурні  територіальні  зв’язки,  здійснюється  достатньо  помітний  тиск  системи  життєдіяльності  людини  на  навколишнє  природне  середовище; далі встановлюється відтворювальний тип господарств, посилюються інтеграційні процеси, які визначили поширення містобудівництва, фортифікаційного  будівництва, закріплюється  спеціалізація  окремих  галузей  господарства  (насамперед  промислів).  Тобто, попередні два історико-географічні зрізи стають так би мовити фундаментом для розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Основою розвитку зовнішньої торгівлі стає утворення на території України першої наддержави Центральної Європи Царства Сколотів, яке набуло найвищого розквіту у   VIІ–VІ ст. до Р. Хр. завдяки торгівлі збіжжям  із  греками  та  римлянами.  В осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів. Із заселенням території України відбувається грецька колонізація Північного Причорномор’я. Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найвідоміші з них на півдні України Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Феодосія. Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст — ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні, скляні, глиняні — менш заможними.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство. Вирощували товарне зерно, яке потім експортували до Греції. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Основний торговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів. В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари — вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. Тобто, головною формою економічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька морська торгівля.

У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з'явилася нова грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися на економіці грецьких міст Причорномор'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських ринків північночорноморських конкурентів. Тобто, в IV столітті нашої ери зовнішня торгівля зазнала занепаду внаслідок появи сарматів на території України.

              В IV історико-географічному зрізі (ІХ – ХV ст.) відбулося формування внутрідержавних регіонів та посилення зв’язків між ними. В цей період Давньоруська держава була найбільшою у Європі і об’єднувала понад 20 народів. В її межах посилилась внутрішня міжрегіональна торгівля збіжжям. Торгували українські племена переважно з пізньоантичними, а згодом з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користувалися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен проходив "бурштиновий шлях" з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західно- та східнослов'янськими державними об'єднаннями, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже в
VII—VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід. Головним з них був так званий шлях із варяг у греки. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Досить інтенсивними були торгові зв'язки купців з країнами Сходу — Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші, навіть скарби, в яких кілька тисяч монет. За свідченнями арабського хроніста відомі експортні товари русичів: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (берези, клену), вівці, бики. Торгівля зазнала менших втрат від монголе-татарської навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесення торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком ремесел. Вигідне географічне положення Галицько-Волинської держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор'я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтенсивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ. Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю. Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби.

На території Європи в цей час роль торгівлі набирала обертів, в зв’язку з появою товарно-грошових відносин і розвитком середньовічних міст. Середньовічна торгівля мала ряд специфічних особливостей. Головна роль належала зовнішній та транзитній торгівлі; натуральністю господарства пояснюється той факт, що основна маса предметів споживання виготовлялась в самому господарстві, на ринку куплялось лише те, чого не було або не вистачало в даній місцевості. Це могло бути вино, сіль, тканини, хліб, але частіше за все це були левантійські східні товари. Східні товари (спеції) поділялись на дві групи. До «грубих спецій» відносили тканини, рідкісні метали. «Спеції» - це прянощі (гвоздика, перець, імбир, кориця, мускатний горіх), барвники (індиго, бразиль), лікарські трави. Так, наприклад, в період Столітньої війни перервалась виноторгівля Бордо в Англії і торгівля англійською шерстю в Нідерландах. Специфіка торгівлі раннього та розвинутого середньовіччя заключалась в існуванні в Європі двох головних торгових районів – південного, середземноморського і північного, континентального. Середземноморський район був найбільш активним торговим регіоном середньовічної Європи. Це пояснюється тим, що збереглись торгівельні зв’язки попередньої епохи, збільшувався розвиток міст Італії та Південної Галії, і головне – район був сполучною ланкою в торгівлі зі Сходом. Важливу роль в торгівлі відігравали колонії Причорномор’я – Кафа, Солдайя, Трапезунд та Тана. З ним відправлялись цінні місцеві товари – хліб, метали, раби.

Асортимент товарів Середземномор’я був різноманітним. Зі сходу на захід широким потоком йшли грецьке вино, далматинський ліс, жокейські квасці, індійські барвники і прянощі, китайський шовк, кольорові метали, хліб, соль, цукор, дорогі тканини, зброя, перські килими та інші предмети. Європа продавала Сходу вовняну тканину, зброю, срібло. В Німеччині експортувалося льняні та бавовняні тканини, металовироби, кам’яна сіль.

В північному районі розвивалась ярмаркова торгівля, яка могла тривати до 9-ти місяців на рік. Набула розвитку торгівля в Німеччині, Нідерландах, пізніше в Англії. Головним предметом експорту Англії була вовна, в менших кількостях вугілля та свинець.

Отже, зовнішня та транзитна торгівля пройшла через усе середньовіччя, змінюючи лише свої масштаби, напрямки, характер. Для цього періоду характерна поява товарно-грошових відносин, ярмарків та розвитку торгівлі зі Сходом, а також розвиток зовнішньої морської та внутрішньої сухопутної торгівлі. 

V історико-географічний зріз (ХVІ – ХVІІ ст.) характеризується утвердженням національного ринку. В Україні до  кінця  ХVІІ  ст. сформувалась торгівельна  інфраструктура.  Густа  мережа  базарів, торгів, ярмарків сприяли зміцненню торгових зв’язків між селом і містом, господарськими районами країни. Ярмарки  мали  загальноукраїнський  характер,  що зумовлювало  зміцнення  зв’язків  між  українськими землями.  Розвиток  товарного  сільського  господарства,  промислового  виробництва  призвів  до формування національного ринку. Значну роль у господарському розвитку українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн. У XVI — першій половині XVII ст. на захід вивозили волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль, дерев'яні вироби. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки вони не сплачували регіональних мит і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до річкових пристаней, на річках Сян, Буг, Вепр.

На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 p. і Новоторговим статутом 1667 p. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари — дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.

В цей час Росія активно боролась за експортування товарів на захід. Для неї характерним був позитивний баланс зовнішньої торгівлі. В експорті переважала сільськогосподарська продукція.

В цей період європейська торгівля зазнала значних змін: різко розширились її межі і масштаби, змінилась питома вага її різних ареалів, відбулися зміни в напрямку і характері вантажопотоків. Змінювалось і співвідношення водної та сухопутної торгівлі, за рахунок зростання останньої, але морська торгівля продовжувала відігравати головну роль. Транспортували морем зерно, сир (італійський та південнофранцузький), сіль, північний оселедець, вовну, шкіру, соду, англійські свинець та олово. Порти Піренейського півострова відігравали важливу роль у  внутрієвропейській торгівлі. Ними транспортувалась вовна, вино, сіль, залізо, кераміка, мило, фрукти, шовк.

В VI історико-географічному зрізі (ХVІІІ – поч. ХХ ст.) Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Україні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів. Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816—1817 pp., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х років 81 % продукції українського землеробства, що експортували через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68%.

Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зовнішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 p. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення там на 1/4 митних зборів. Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у 1804 p. було дозволено провозити товари транзитом через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р, Одесі "подаровано" на 30 років порто-франко, тобто право безмитного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем складування іноземних товарів, що розходилися звідси не
тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит — в Австрію, через Кавказ — в Персію. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон. Україні та Росії належала велика роль у російському експорті. Про це свідчать такі дані: у 1861—1865 pp. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 45,5 млн пудів, або 60,6 % загального їх вивозу. У 1891—1895 pp. вивіз зерна з Росії вже становив 377,5 млн пудів, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5%. Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Вивозили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896— 1890 pp. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис. овець. Через європейські кордони Росії у 1861—1865 pp. вивозили вовни 1188 тис., а у 1886—1890 pp. — 1839 тис. пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з Росії, зокрема основну частину мериносної породи. Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс становив активне сальдо 367 млн крб., 1901 р. —740, 1902 p. — 468, 1904 p. — 287, 1905 p. — 301 млн крб. Протягом 1909—1914 pp. середньорічне активне сальдо сягало 319 млн крб. Із цієї суми 262 млн припадало на торгівлю із закордоном і 57 млн на торгівлю з Росією та іншими краями імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало 528,1 млн крб. Вартість українського експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн крб, сума імпорту — 648 млн крб., активне сальдо — 374,8 млн крб.

На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розвивалися всі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків. Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Topгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими товари вільно, навіть безмитно, переміщали до національних окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'єри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби.  В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід продукцію сировинних галузей промисловості, які на той час почали бурхливо розвиватися, — нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. також калійну сіль. Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість мала дуже обмежені можливості експортувати свою продукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Балкани. Напередодні першої світової війни сировина становила більш як 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші й лише кілька процентів становили фабрикати.

Отже, протягом XIX — на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїнська політика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбургів.