Інфраструктура України

ЗМІСТ

 

Вступ

1. Передумови розвитку та розміщення соціальної інфраструктури України в системі РПС
2. Характеристика елементів соціальної інфраструктури України
3. Основні етапи формування і оцінка сучасного рівня соціальної інфраструктури України
4. Динаміка соціальної інфраструктури України у системі РПС
5. Регіональні особливості та територіальні відмінності соціальної інфраструктури України
6. Пріоритетні завдання та механізми соціальної інфраструктури України на майбутні роки

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Вступ

 

Розвиток продуктивних сил характеризується відповідними соціальними-економічними показниками:

- величина валового суспільного продукту;

- національний доход;

- частка національного доходу для споживання та нагромадження;

Рівень розвитку продуктивних сил  визначається виробничим потенціалом, розвитком соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура охоплює  галузі забезпечення нормальних умов життєдіяльності людей.

Соціальна інфраструктура є похідною величиною від розвитку виробництва, розміщення галузей народного господарства. Темпи урбанізації залежить від  соціальної інфраструктури.

Роздрібна торгівля, як елемент соціальної інфраструктури забезпечує людей товарами народного споживання.

Громадське харчування забезпечує людей товарами народного споживання та продукцією харчування. Важливим показником соціальної інфраструктури є забезпеченість населення житлом.

Охорона здоров’я відіграє важливу  соціальну роль з забезпеченням  лікування та профілактиками захворювань. Закладами культури Україна забезпечена  відносно добре.

Інтелектуальний потенціал – це кількість підготовлених кадрів з вищою освітою, які працюють у народному господарстві. Інтелектуальний  потенціал визначається навчальними  закладами, які готують кадрів вищої  кваліфікації. Велике значення має  санаторно-курортний комплекс.

Отже, до соціальної інфраструктури належать об'єкти культурно-побутового обслуговування, охорони здоров'я, культури, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт  і зв'язок та ін. З радянських часів  значна частка об'єктів інфраструктури належала виробничим підприємствам. Нині багато із них не в змозі фінансувати власні об'єкти інфраструктури і продають їх.

Викладене пояснює, на наш погляд, актуальність обраної теми курсової роботи «Соціальна інфраструктура України у системі РПС», її структуру, зміст, а також вибір теоретичного, нормативно-правового та практичного матеріалу, який використовувався при написанні курсової роботи.

Об’єкт дослідження – України.

Предмет - соціальна інфраструктура.

Науково-теоретичною базою дослідження  є праці вітчизняних та зарубіжних вчених у досліджуваній галузі.

 

 

1. Передумови розвитку та розміщення соціальної інфраструктури України в системі РПС

 

Україна — значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського  світу, з обох боків колись важливого  кордону між лісом, де ховалися від  небезпеки, і відкритим степом. Іншою  суттєвою рисою географії краю є  відсутність природних бар'єрів.

За винятком Карпатських гір  на заході й невеликого Кримського кряжу на півдні 95% території України  — це рівнина, котра поступово  спадає з покритих лісом Галицького, Волинського та Подільського плато  до горбистих місцин по обидва боки Дніпра й переходить в неосяжний  відкритий Причорноморський степ. Неозорі  рівнини настільки переважають  в українському краєвиді, що один географ  писав на початку нашого століття: «Дев'ять десятих українців звичайно ніколи не бачили гір і навіть не знають, які вони на вигляд». Тут  на розлогих степах — знамениті, надзвичайно  родючі українські чорноземи, які займають мало не дві третини території  краю. Проте на півночі та північному сході чорноземів немає — тут  переважають менш родючі грунти й  ліси (на останні припадає лише одна сьома всієї площі). Україна багата на корисні копалини, зокрема вугілля  та залізну руду, що залягають на південному сході. Природа тут узагалі  благодатна. Можна навіть сказати, що за природними ресурсами це найбагатша країна Європи [13, c.25-26].

Передумови розвитку – це сукупність природних та суспільних ресурсів і  можливостей, здатних спричинити соціальний прогрес. Можливість і необхідність розвитку – не одне й те ж. Тут  слід розрізняти необхідні та достатні передумови. Необхідні передумови створюють  можливість розвитку, але не обов’язково  – його незворотність. Остання потребує додаткових чинників, у т.ч. і суб’єктивного  вибору суспільством власної історичної перспективи, а, отже, можливих напрямів подальшого руху. Достатні передумови – це вагоміший чинник. Вони зумовлюють високу ймовірність саме зазначеного вибору, чіткіше окреслюють історичну перспективу, вимогливіші до людських дій саме в даному напрямі, визначаючи ціннісні орієнтації та історичний вибір. Достатні передумови – це сукупність засобів розвитку. Тому вони більш дієві, мобільні і визначальні. Необхідними, але не достатніми передумовами розвитку є географічне середовище, населення і виробництво. Розглянемо їх докладніше [13, c.27-28].

Було б недоречним заперечувати будь-який вплив на суспільне буття  природних чинників взагалі, географічного  середовища зокрема. Клімат, грунт, характер земної тверді, наявність чи відсутність  корисних копалин, енергетичних і водних ресурсів, звичайно, позначається на характері  суспільних процесів. Однак немає  підстав вважати їх визначальними  чинниками історії. Багато залежить від конкретно-історичних обставин.

Отже, географічне середовище можна  розглядати як один із чинників формування суспільства та його розвитку поряд  із демографічними і виробничими. Залежність між ними така: чим сприятливіші географічні умови, тим шведше зростає  кількість і густота населення.

Конкретні форми впливу географічного  середовища на соціальні процеси  різні. Передусім це позначається на характері розселення людей. Так, люди завжди розселялися біля води, адже водні артерії є важливими  шляхами сполучення, комунікації  впливають на інтенсивність суспільних процесів. Водоймища традиційно використовуються для захисту, ізоляції чи самоізоляції. Спостерігається цікава залежність між кліматом і типом будівель, зокрема формою даху. Часом природні чинники стають головним елементом  регіональної або навіть континентальної  культури.

Визнаючи певний вплив географічного  середовища на соціальні процеси, слід підкреслити, що суспільство – це, передусім, “самотворча” система. Саме в цьому відношенні воно є об’єктом соціологічного дослідження. Тому однією із вимог соціологічної методології  існує необхідність пояснювати соціальне лише через соціальне. Географічні чинники тепер необхідно враховувати: визначити той природний простір і час, де розгортаються суспільні процеси, зважаючи, що суспільство не виникає “із нічого”. Для його появи були, а для його розвитку існують і діють такі природні передумови, як зовнішня природа, географічне середовище і природа самої людини. Соціологія, визнавши принцип багаточинникового аналізу, має уникати абсолютизації будь-якого чинника, в тому числі географічного, демографічного, технологічного, економічного чи навіть суто соціального [13, c.28-29].

Під демографічними факторами розуміють  кількість, густоту і внутрішню  структурованість населення певної території, що впливає на перебіг  і розвиток суспільних процесів. Звичайно, народонаселення значною мірою  є наслідком соціальних явищ, таких  як тип сім’ї, цінність і престиж  репродуктивної діяльності, норми і  традиції, економічне становище і  політичне регулювання народжуваності. У той же час воно є передумовою  соціальної еволюції. Тут особливо важливі обсяг і густота населення.

Кількість і густота населення  взагалі є дуже значущими величинами. Тому наука завжди прагнула враховувати  їх дію. Так, активізація біологічного життя шляхом простої чисельної  концентрації заслуговує на увагу вже  сама по собі. Її значення неймовірно зростає  і для дослідження людського  суспільства, де життя індивіда завжди протікало у певних спільнотах, а  ізоляція вважається покаранням.

Взаємозумовленість густоти населення  і загального соціокультурного розвитку має конкретні прояви: чим рідше  розселення людей, тим вірогідніша  колективна власність, зокрема на землю. Однак це лише загальна схема, характерна переважно для Європи (зі Сходу  на Захід). Досвід Китаю показує, що зростання кількості населення (до соціалістичної революції) призводило до подрібнення земельних ділянок. Все це свідчить на користь того, що соціоприродні чинники не є  визначальними для суспільних процесів.

Отже, аналізуючи проблему соціального  розвитку в його зв’язку з економічною  діяльністю людей, слід відмовитися  від ряду досить поширених серед  суспільствознавців стереотипів і  забобонів. Виробництво не є рушійною силою історичного процесу. Розв’язання  суперечностей між продуктивними  силами і виробничими відносинами  не є двигуном розвитку навіть самого виробництва. Воно відчуває на собі вплив  значно більшого кола чинників, у т. ч. політичних, культурно-ідеологічних, побутово-психологічних. Обираючи лише один чинник як вирішальний, ми суттєво  спрощуємо, вульгаризуємо дійсний  процес.

Термін “культура” – латинського  походження і у перекладі означає  обробку, вирощування. Поняття вживається також в інших значеннях: виховання, навчання, повага, шанування, пошана, розвиток. У соціологічному вжитку означає  спосіб організації і розвитку суто людської життєдіяльності. Культура втілюється у продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і  цінностей, закладах і установах  по їх втіленню, сукупності відносин людини до природи, а також людей між  собою і до самих себе [17, c.19-20].

Людина є продукт природи. Але  вона винаходить відповідні засоби обробки  своєї власної натури. Це соціалізація, навчання і виховання. Міра перетворення натури в культурну завжди виступала  важливим критерієм самоусвідомлення і самооцінки людини. У вихованості  стародавні греки вбачали свою основну  відмінність від оточуючих їх варварів. Починаючи із Середньовіччя, в Європі культура стала синонімом  особистої досконалості.

У сучасному, розвиненому суспільстві  значні маси людей охоплюються соціальною мобільністю. Вони змушені періодично змінювати свій культурний профіль. Отже, вважається, що маргінальна особа  є досить поширеним явищем, особливо щодо “середнього” класу, де ці процеси  найбільш інтенсивні.

Без регулятивної і контрольної  функцій культури існування суспільства  неможливе. Якби поведінка людини не контролювалася б організованою  системою символів, то замість соціальної організації був би соціальний хаос. Чи можна на цій підставі назвати культуру виключно репресивною структурою, як це робить З. Фрейд? На наш погляд, розуміння культури виключно як системи заборони і придушення вроджених імпульсів схематичне. Культуру швидше можна розглядати як свого роду компроміс між власне природою і власне суспільством. Вона визначає рамки можливого і припустимого. У цих межах природний енергетизм людської тілесності набуває соціально сприйнятливої форми, що зовсім не означає повне його заперечення; він втрачає саме свій руйнівний аспект. З метою виживання суспільства культура накладає обмеження на агресивні інстинкти чи інші деструктивні схильності людини, хоч джерела останніх ще не зовсім точно встановлені [17, c.20-21].

У процесі розвитку освіті належить особлива роль. У сучасних умовах вона є системою засвоєння культури. На ранніх стадіях історичної еволюції культура була самодостатньою. Народна (фольклорна) культура одночасно формується і засвоюється. Така культура із покоління  в покоління тиражує усталені взірці, символи і цінності. У  сучасних умовах культура розгалужена, інформативна, структурована, професійна. Її не можна засвоїти безпосередньо  у колективно організованих формах дозвілля. У ході еволюції була сформована ціла мережа культурно-освітніх закладів: школи, театри, кінотеатри, засоби масової  інформації (преса, радіо, телебачення), заклади агітації і пропаганди, просвітницькі  установи, церква, музеї і т. д. Вищого культурно-освітнього рівня досягло  побутове спілкування і повсякденне  життя в цілому.

Культура та освіта, будучи ресурсами  розвитку, орієнтують на критичний  підхід, перманентну переоцінку цінностей, діяльності та стосунків.

Всі перераховані вище фактори сприяють розвитку соціальної інфраструктури України, яка перебуває у тісному зв'язку з виробничою сферою.  
2. Характеристика елементів соціальної інфраструктури України

 

Соціальна інфраструктура включає  установи освіти, культури, об'єкти охорони  здоров'я, підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, а також житловий фонд.

Соціальна сфера охоплює систему  установ сфери послуг, призначення  якої — задовольняти фізичні й  духовні потреби населення. Об'єкти соціальної сфери не беруть безпосередньої участі у виробництві матеріальних благ, проте забезпечують необхідні  умови для формування виробництва  і життя людей.