Розвиток категорії стану в англійській мові

ВСТУП

    Граматичній категорії стану в англійських  дієсловах належить надзвичайно  важлива роль в англійській мові. Розкриття і характеристика категорії  станів має досить велике значення для вивчення мови.

    Дієслово  — частина мови, що має категоріальне  значення процесуальної ознаки і виражає його у граматичних категоріях виду, стану, способу, особи, а також числа і роду.

    Частиномовну  сутність дієслова пов’язуюють насамперед з тим, що слова відповідного лексико - граматичного класу мають значення дії або стану. Така кваліфікація цієї частини мови ґрунтується на досить виразному, але певною мірою спрощеному поділі дієслівної лексики за двома згаданими значеннями. Відображаючи у своїх значеннях багатогранні процеси, дієслівна лексика показує , що „сфера дій, активності в житті значно ширша, розгалуженіша, ніж сфера станів, позначених пасивним перебігом (або пасивно сприйманих); що в той же час дія далеко не завжди може бути протиставлена станові, відокремлена від нього; що у сфері активної діяльності практично немає протиставлення дій інтелектуальних, інтелектуально - емоційних і конкретно - фізичних, а в більшості дій є лише різне співвідношення відповідних компонентів; що є життєві сфери, з якими пов’язане найбагатше і розгалужене коло дій і станів, і життєві сфери, з якими пов’язане обмежене, порівняно вузьке коло дій і станів”.

    А ще досить велику увагу привертає дослідження розвитку категорії способу з давньоанглійського періоду.

    Все вищеокреслене дає можливість вважати  розкриття проблеми розвитку граматичної категорії стану дієслова актуальним, потрібним і необхідним при вивченні англійської мови.

    Граматичні  категорії англійського дієслова є  предметом численних робіт загального та спеціального характеру з теорії та історії граматичного ладу англійської  мови. Дослідженням даної проблеми докладно займалися такі видатні дослідники-лінгвісти як Ільіш Б.А., Бархударов Л. С., Смирницький, М. Блох, І. П. Іванова, В.Л. Каушанський та багато інших.

    Мета  дослідження — проаналізувати розвиток та вживання категорій способу англійського дієслова в контексті, показати їх сутність.

    Для досягнення поставленої мети були поставлені такі завдання:

    1. Розглянути основні граматичні  категорії англійського дієслова.

    2. Дати визначення кожної категорії  англійського дієслова.

    3. Дослідити розвиток категорії способу.

    4. Зробити аналіз застосування граматичних категорій англійського дієслова в давньоанглійській та сучасній англійській мовах.

    Об’єктом  дослідження є дослідження способу як граматичної категорії притаманної дієслову.в англійській мові.

    Предметом дослідження є розвиток категорії способу в англійській мові.

    Наукова новизна роботи характеризується максимально  узагальненим і системним храрактером  аналізу розвитку категорії способу  в англійській мові. Результати даної  роботи мають як теоретичне, так і практичне застосування: можуть використовуватись для полегшення вивчення англійської мови вчителями та студентами в школі, вищих навчальних закладах та простотими, хто хоче поглибити свої знання англійської мови, для написання наукових робіт, пов’язаних з дієсловом. 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ КАТЕГОРІЇ  СПОСОБУ В АНГЛІЙСЬКІЙ  МОВІ

     1.1.Категорія  способу в давньоанглійській  мові

     Парадигма давньоанглійських дієслів мала складну структуру. Всі формотворчі  дієслівні засоби були синтетичними, аналітичні форми тоді лише починали з'являтися. Дієслово предикат узгоджувалося з підметом у числі та особі, його власне дієслівними категоріями були час та спосіб [3].

     Категорія способу була представлена індикативом, імперативом та суб'юнктивом, форми яких у давньоанглійський період були здебільшого омонімічними, наприклад у множині: сильні дієслова – findan (інфінітив) - finda (теперішній час, дійсний спосіб, множина), finda (імператив, множина); слабкі дієслова - locian (інфінітив), locia (теперішній час, дійсний спосіб, множина) — locia (імператив, множина).

     Суб'юнктив не відрізнявся від індикатива в 1 особі однини теп. часу — bere, deme — в першій і третій особах однини мин. часу.

     Використання умовного способу в давньоанглійський період має певні особливості, що відрізняють його від вживання у сучасній англійській мові. У цей період суб'юнктив виражав загальне значення нереальності або епістемічне значення передбачення в умовних реченнях, інших гіпотетичних контекстах волевиявлення, допустовості, а також у реченнях часу, результату, при передачі непрямої мови з метою дистанціюватися від змісту чужих слів [20].

     Cуб'юнктив теп. часу міг передавати ті самі відношення, що й індикатив теп. часу, і вживався у випадках переказування чужих слів, виражаючи незгоду мовця з почутим на основі своїх власних знань.

     Водночас  суб'юнктив теп. часу міг бути зорієнтованим  на дію в майбутньому.

     Суб'юнктив мин. часу виражав такі ж часові відношення, що й минулий час: незавершену, звичну в минулому дію, і дію завершену. Суб'юнктив мин. часу міг передавати також завершену (доконану) дію, що передує іншій дії в минулому або набував значень залежного майбутнього (Future in the Past).

     Форми теперішнього часу претерито-презентних дієслів у давньоанглійській  мові були також формами минулого часу (точніше, перфектними формами, що позначали дію в минулому, яка стосувалася теперішнього). У середньоанглійській та ранньоновоанглійській мовах такі дієслова почали вживатися як модальні модифікатори речення, поступово втрачаючи свої лексичні значення і позначаючи відношення до дії, яку виражало інше дієслово в інфінітиві, що стояло після них: e him aht sceoldon — 'what they owed him' [22].

     У давньоанглійській було 12 претерито-презентних дієслів: ag; cunnan, can; dear(r), sculan, sceal; magan, mg; mot, у сучасній мові лишилося шість із них: owe, ought; can; dare; shall; may; must. Функціонально до розряду претерито-презентних дієслів наблизилися дієслова willan, що в давньоанглійській передавало значення бажання, наміру, та be to.

     Головною  ознакою системи давньоанглійського дієслова була омонімія синтетичних  форм. У середньоанглійському та ранньоновоанглійському періодах відбулася уніфікація їх у  зв'язку з появою нових аналітичних  форм та нових граматичних категорій. У цей період ще більше зросла омонімія форм, зокрема у вираженні способу — індикатив та суб'юнктив не розрізнялися у множині. Коли в XV столітті дві основи минулого часу сильних дієслів злилися, то збіглися також усі форми способів у минулому часі, окрім дієслова to be. Воно зберегло свою форму для суб'юнктива мин. часу — were для опозиції was. Розрізнення часів збереглося в дієслівній парадигмі. Минулий час позначався „зубним" суфіксом у слабких дієсловах та зміною кореневого голосного у сильних дієслів. У пізньому середньоанглійському періоді з'явилася неособова форма дієслова герундій [17].

     Відбулися зміни в групі претерито-презентних дієслів. Вони втратили розрізнення  форм у числі та способі в теперішньому часі. Дієслово can, couth/coude як модальне дієслово, що позначало фізичну чи розумову здатність, поступово витісняє давньоанглійське mg.

     Порівняно з давньоанглійським meahte, mihte середньоанглійське mighte (may) звузило значення, що передавалися ним. Його значення фізичної та розумової здатності перейшли до дієслова can [21].

     Зазнало змін і повнозначне в давньоанглійській  дієслово sceal, у середньоанглійській воно зберегло лише дві свої форми: індикатив мин. часу та суб'юнктив мин. часу — sholde, sholde(n), що вживалися в цей період на позначення необхідності, обов'язку. Форма sholde також використовувалася в суб'юнктиві теп. часу як shall, однак згодом втратила зв'язок з shall та оформила свою систему значень і стала окремим модальним дієсловом (should у сучасній англійській мові), позначаючи ірреальну дію.

     Схожі тенденції відбулися в розвитку дієслів must і ought. Форми в теп. часі були втрачені, а must набуло значення "обов'язку" і зараз його кваліфікують як форму теп. часу. У давньоанглійській moste, mostest, mosten були формами минулого часу претерито-презентного дієслова mot (can), що вживалося у прямому своєму значенні „могти" у контексті підмета-назви істоти. Залишки старого використання must як форми минулого часу можна знайти в сучасній англійській у непрямій мові: He said that he must go [22].

     Дієслово  ought(e) в середньоанглійській теж набуло значення теперішнього часу (його формами в минулому часі в староанглійській було agte, agton, agten - дієслово agan), поступово воно здобувало статус модального дієслова, зберігши первісне значення "володіти, мати" в іншій своїй словоформі, похідній від давньоанглійського дієслова ag (у сучасній англійській мові – own). У середньоанглійський період це дієслово широко застосовувалось як модальне на позначення волевиявлення. У процесі розвитку англійської мови дієслова shall та will (should - would) послабили своє лексичне значення і поступово перетворилися на допоміжні дієслова [17].

     Отже, у давньоанглійський період розвитку англійської мови категорії часу та способу були тісно пов'язаними. Система часових форм та засобів вираження значень різних способів у цей період перебувала на етапі розвитку. Можливе виділення спільних контекстів паралельного вживання умовного способу (суб'юнктива) та дійсного (індикатива). Зокрема, індикатив уживався для передачі непрямої мови паралельно з використанням у функції суб'юнктива. Сфери застосування суб'юнктива та індикатива теперішнього часу перетиналися, вибір використання форми визначався синтаксисом речення.

     Суб'юнктив теп. часу у давньоанглійській використовується як теперішній постійний час, що позначав дії, стани, процеси, котрі відбуваються в момент мовлення, а також у всі періоди часу й після моменту мовлення, тобто здійснюються як постійна закономірність або особливість чого-небудь. За правилами граматики сучасної англійської мови ці значення виражає індикатив теперішнього часу (The earth rotates round its axis).

     Претерито-презентні  дієслова, з яких згодом виникли  модальні дієслова, у давньоанглійський  період вживалися як повнозначні. Відтінки значень, які вони передавали, розміщені у площині нереальної модальності можливості, передбачення, гіпотези, умови, бажання. Перші три з них згодом стали підґрунтям для значень ЕМ у суб'юнктивно-інфінітивних конструкціях [20].

     У середньоанглійський період розвитку англійської мови розпочалася нівеляція закінчень особових та способових форм дієслів, посилюється омонімія форм. Послаблення синтетизму спонукало до перебудови граматичних засобів вираження способу як морфологічної категорії дієслова. Розпочинається розвиток аналітичних форм для позначення відношення часу повідомлення до моменту повідомлення з погляду мовця. Аналітизм сприяв не тільки уточненню граматичних часових значень, а й формуванню нових засобів вираження способів дієслова – головного експонента категорії модальності.

     У середньоанглійській мові спостерігається перехідний етап утворення так званих семантично легких (допоміжних) дієслів, які виражають час і спосіб. У цей період формуються особливі модальні дієслова, які „працюють" не тільки на морфологічну категорію способу дієслова, а й на синтаксичну модальність як на складник предикативності речення. Допоміжні дієслова ставали виразниками модальності й часу і сприяли формуванню аналітичних засобів вираження граматичних категорій англійської мови, а отже й модальності речення [1].

     У своїх модальних значеннях ці дієслова виражали не лише об'єктивну  модальність, а дедалі більше суб'єктивну, модифікуючи першу в плані  оцінки ірреальної дії як бажаної, можливої, вірогідної, такої, котра може бути виконана чи передбачена за певних умов.

     Зміна форм вираження способів дії в  англійській мові супроводжувалася певними змінами в уявленні процесу, стану дії в свідомості мовця, в співвіднесенні площини об'єктивного  часу дії та суб'єктивного – у  вимірі мовця, з його оцінкою процесу, стану дії як дійсно необхідних, можливих чи вірогідних.

     У ранньоновоанглійський період розвитку англійської мови почали з'являтися специфічні значення в індикативі та оптативі, що згодом стали виразниками  епістемічності, оформили ця категорію  в умовному способі. У давньоанглійській оптатив мав ряд закінчень, які відрізняли його від форм індикатива. Згодом з втратою закінчень різниця між формами дієслів у оптативі та індикативі майже зникла. Істотна перебудова опозицій в системі способів дієслова привела до того, коли та сама форма, що збігалася з інфінітивом, могла виступати в незалежному і підрядному реченні, в розповідному і спонукальному реченнях [19]. Цей етап у розвитку мови характеризується як поступовий перехід у системі дієслова від вираження модальних значень флективними формами дієслова до вираження їх контекстом та інтонацією в певних типах речень. Сприятливим контекстом для розвитку умовного способу були нереальні дії і непряма мова. Сам перехід від морфологічних до синтаксичних засобів вираження модальності позначений зміною функцій форм модальності, коли ставлення суб'єкта дії до виконуваної ним дії поступово переходить від дієслівних способів до допоміжних модальних дієслів, які в свою чергу, формуючи аналітичні форми суб'юнктива, стають спроможними виражати відношення змісту речення до дійсності в плані реальності/нереальності. Зміна форм вираження умовного способу тісно пов'язана зі змінами в його семантичній сегментації [16].