Ономастика - наука про походження власних назв

Звуковий комплекс -чан уживається тоді, коли звук ч, що стоїть перед суфіксом -ан, належить не до суфікса, а до кореня. Донецьк — донеччани, Вінниця — вінничани (тут відбувається чергуванняцьк, ц з чч, ч). Назва мешканців Лисичанська — лисичани утворилася тоді, коли цей топонім мав форму Лисиче (згадаймо В. Сосюру: «Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу…»). Тепер лисичани не варто міняти на лисичанці, треба поважати традиції.

Крім -ч перед суфіксом -ан може стояти звук й: Львів — львів’яни, Харків — Харків’яни. Так само мешканці Сум мають зватися сум’яни. Поширений тепер варіант сумчани, поза всяким сумнівом, запозичений з російської мови (пор. харків’яни —харьковчане, сум’яни — сумчане). На Сумщині нерідко використовують і форму сумняни, але це відбиття особливостей окремих говірок, у яких замість звукосполучення мн вживається мн: м’ясо —мнясо, м’ята — мнята, м’який —мнякий.

Викладене вище дозволяє зробити вибір  із двох синонімічних назв: полтавці чи полтавчани, луганці чи луганчани. Оскільки при творенні похідних від Полтава й Луганськ підстав для виникнення -чперед наростком -ан на українському ґрунті немає, то назви полтавчани й луганчани слід уважати за такі, що виникли під упливом російської мови. Тому перевагу потрібно віддати формамполтавці, луганці. Мешканці Києва звуться не київ’яни, а кияни. Слово походить від імені легендарного засновника міста Кия, тобто буквально кияни означає «діти Кия».

Про астрономічні назви

Назви багатьох сузір’їв в українській  мові, як і в інших, являють собою  кальки відповідних грецьких та латинських найменувань. Наприклад, Велика Ведмедиця, Мала Ведмедиця, Лебідь — це буквальний переклад гр. Мегалі Арктос, Мікра Арктос, Кюкнос, лат. Ursa Major, Ursa Minor, Cycnus. Поряд із цим чимало сузір’їв має суто українські народні назви: Велика Ведмедиця — Віз, Великий Віз; Мала Ведмедиця — Малий Віз, Пасіка. Оскільки давньогрецька й латинська мови пов’язані з античністю, тобто з далекою минувшиною, то за наявності кількох українських відповідників при перекладі назв перевагу віддавали найбільш архаїчному, з відтінком урочистості.

Скажімо, в українській мові є  нейтральне слово дівчина і поетичне діва: «Де гнуться верби понад ставом, Там пройде дівчина моя» (В. Сосюра); «Панна Анеля, в білім капоті, як євангельська діва,сунеться тихо повз довгий стіл» (М. Коцюбинський). Поетичний варіант і став українським замінником грецької назви сузір’я Партенос — Діва (немає потреби міняти тепер Діву на Панну, як роблять окремі видання).

Наша мова має такий синонімічний ряд на позначення маляти корови: теля, бичок, телець. Перші два слова нейтральні зі стилістичного погляду, а третє застаріле. Воно вживається в текстах з урочистим забарвленням: «Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських» (Т. Шевченко). Саме його обрано для відтворення грецької назви одного із зодіакальних сузір’їв Таврос — Телець. Корінь у нього той самий, що й у слова теля (а не тіло). Тож немає жодних підстав писати Тілець, до чого вдаються деякі газети, друкуючи гороскопи.

Ще одне сузір’я зодіаку звуть  у нас то Ваги, то Терези. Як же правильніше? Позаяк українська мова розрізняє вага, ваги (без коромисла) і терези (з коромислом та шальками), то для перекладу грецької назви сузір’я Зігос більше підходить лексема Терези. Так рекомендують усі словники української мови. Використання слова Ваги, Вага як астрономічної назви пояснюється впливом польської мови (п. Waga), або являє собою нетворчий переклад рос. Весы.

У засобах масової інформації вживають перекручену з погляду фонетичних та морфологічних норм української  мови назву сузір’я Козоріг. Грецьке найменування Айгокерос складається з коренів слів айга «коза» та керас «ріг». Воно пов’язане з рогом кози Амальтеї, яка, за давньогрецькими переказами, вигодувала своїм молоком батька всіх богів та людей Зевса. Нормативна українська назва Козоріг. Таку форму рекомендують Українська Енциклопедія (К., 1961. Т. 6. С. 545) та Словник іншомовних слів за ред. акад. О. Мельничука (К., 1974. С. 266). Використовуваний на сторінках преси варіант Козерог — не рівноцінний переклад з грецької, а непотрібне запозичення з російської мови.

Висновки

Ономастика — один із розділів мовознавства, що вивчає функціональну  і мовну своєрідність власних імен (з гр. onomastike — «майстерність давати імена»), досить тісно пов'язана з діалектологією; власні назви (топоніми, антропоніми, зооніми, космоніми тощо) органічно входять у систему окремих говірок чи діалектів; дані ономастики тісно пов'язані з історичною діалектною лексикологією і сприяють реконструюванню давно втрачених слів; власні імена є предметом вивчення різних наук — мовознавства, історії, географії, астрономії, етнографії та ін., саме в цьому проявляється специфіка ономастики; ономастична лексика, знайомство з нею — робить можливим при викладанні української мови в школі здійснювати міжпредметні зв'язки, наприклад, з літературою, з історією українського народу, географією, астрономією тощо.

Сьогодні ономастика існує  не лише як частина лексикології, а  і як сукупність різноманітних галузей  знань. Є дуже багато ґрунтовних приватних  спостережень та досліджень із антропоніміки, топоніміки та літературної ономастики. Зростає інтерес до тих аспектів онімізації, які нещодавно були під  забороною або під підозрою (релігійні, національні, соціальні тощо). Сучасна  ономастика розвивається у тісному  взаємозв’язку з іншими науками, зокрема з історією, географією, археологією, етнографією, міфологією та навіть психологією. Спостереження  за функціонуванням власних назв, викладені в багатьох вітчизняних  і зарубіжних публікаціях, давно  потребують теоретичного осмислення. Разом з тим гостро не вистачає нового і притому узагальнюючого підходу. Подальше наукове вивчення ономастики у різних її аспектах вимагає  вдосконалення теоретичної основи таких досліджень, створення для  них загальнотеоретичної бази, що дала б можливість опиратися на систематизовані  відомості.

Використана література:

1. Карпенко Ю. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.-Одеса, 1991.
2. Карпенко Ю. Названия звездного неба. – М., 1985.
3. 18. Карпенко Ю. Реєстр Війська Запорізького і проблеми постання українських
4. прізвищ // Питання історичної ономастики України. – К., 1994.
5. Карпенко Ю. Теоретичні  засади розмежування власних  і  загальних назв. //
6. Мовознавство. – 1974. – № 4.
7. Компан  О.  Ономастика  як  допоміжна  історична  дисципліна //  Історичні
8. джерела та їх використання. – К., 1966. – Вип. 2.
9. Восточнославянская ономастика. Сб. статей. – М., 1972.
10. 10. Восточнославянская ономастика: Исследования и материалы. – М., 1979
11. Борисюк І. Історія розвитку найдавніших українських назв професій // Київська старовина. – 2000. – № 4.
12. Керста Р. Й. Українська антропонімія XVI ст. Чоловічі іменування.
13. Худаш М. Л. З історії української антропонімії.
14. Бевзенко С. П. Із спостережень над старокиївською антропонімією // Давньоруська ономастична спадщина в східнослов'янських мовах.
15. Чучка П. П. Антропонімія Закарпаття.
16. Масенко Л. Т. Українські імена та прізвища.