Ономастика - наука про походження власних назв

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ3

Ономастика4

  Загальні відомості  про ономастику4

Аспекти ономастичних досліджень 7

Дослідження ономастики8

Українська ономастика4

Українські слова11

Відтопонімічні назви17

            Про астрологічні назви18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Ономастика – розділ мовознавства, який вивчає будь-які власні імена, історію їх виникнення, розвитку і  функціонування, також поширення  і структури власних імен у  мові і мовленні в літературній і  діалектній сферах. Порівняно з іншими науками, вона є досить молодою, а  тому багато аспектів залишаються не з’ясованими. «Ономастика складається  з двох основних розділів: антропоніміки  – розділ лексикології (ономастики), який вивчає власні імена людей, закономірності їх виникнення, розвитку, функціонування, і топоніміки – науки про географічні  назви. Також до них належать космоніми (назви зон космічного простору), теоніми (назви божеств), зооніми (клички тварин), астроніми (назви небесних тіл), хрононіми (назви відрізків  часу, пов’язані з історичними  подіями), ідеоніми (назви об’єктів духовної культури) та ін. Усі ці назви  вивчаються спеціальною наукою ономастикою.»

Однією з галузей ономастики є літературна ономастика – це розділ ономастики, що виділився в  окрему наукову дисципліну, який займається вивченням специфіки онімів в  художніх текстах. Поетична ономастика як і загальна ономастика входить  до літературно-художньої антропоніміки. Одиницями її є літературно-художні  антропоніми.

 

 

 

 

Загальні відомості  про ономастику

Ономастика (від грец. оnomastike - мистецтво давати імена) - розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їх будову, системну організацію, функціонування, розвиток і походження. За напрямками дослідження  ономастику прийнято розділяти на теоретичну, описову, історичну, прикладну й  ономастику поетичну, а за об'єктами дослідження - на антропоніміку, топоніміку, космоніміку, теоніміку, зооніміку, егроніміку, хрононіміку та хрематоніміку.

При цьому слід мати на увазі, що за кожним з розділів ономастики закріпилась термінологічна тріода на зразок: антропонім - певна сукупність імен особових, антропоніміка - їх наукове  дослідження. Власні назви існують  з давніх-давен, функціонують повсюдно і виникають та вживаються масово. Тому їх вивчення дозволяє істотно  відновлювати факти історії мови та історії народу, досліджувати процеси  номінації та її різновиди, аналізувати  функції навантаження власних назв тощо. Матеріали ономастики використовують різні науки (історія, археологія, етнографія, географія та інші). Ономастика, в  свою чергу, користується даними цих  наук.

Вирізняють такі основні  галузі мовознавства: антропоніміка, топоніміка, етноніміка та поетична ономастика.

Антропоніміка - розділ ономастики, який вивчає антропоніми (власні назви людей, по батькові, прізвища, прізвиська. Псевдоніми - Михайло, Надія; Іларіонович, Іванівна; Костенко, Ситнянська; Журавель, Борис Тен, Леся Українка). Вона досліджує особливості утворення антропонімів, основні принципи номінації людини, шляхи переходу апелятива в антропоніми, і навпаки, хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі виникнення різних форм найменування людини, словотвір різних класів антропонімів, функціонування тих чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах. Антропоніміка вирішує також суто практичні питання: правопис антропонімів, передача їх іншою мовою. Антропоніміка може служити важливим джерелом для інших наук: антропоніми минулого свідчать, зокрема, про колишнє розселення народів. У більшості народів за різних епох найменування (або зміна імені) пов'язане з певними обрядами, завдяки яким часто можна одержати нові відомості про побут, устрій та вірування народу.

Топоніміка - розділ ономастики, що вивчає походження, значення та функціонування топонімів (власні назви будь-якого географічного об'єкта - річка Дунай, місто Черкаси, гори Карпати, Залозий шлях, вулиця Боричів Узвіз, ліс Вовчі Гори та інші).

Топоніми мають велике пізнавальне значення. Географічні  назви на карті України з'явилися  не водночас, їх поява і розвиток тісно пов'язані із загальною  історією народу, його культурою, релігією, рівнем суспільних відносин. Потреба  в географічних назвах спочатку, очевидно, як своєрідних первинних орієнтирах виникла досить давно і губиться в нетрях історії. Проте топоніми ніколи не були раз і назавжди даними, застиглими номінативними знаками  географічних об'єктів. Зміни історичних умов, війни, великі переселення племен і народі обов'язково позначаються на топонімії. Забуваються ізникають  старі назви, деякі з них частково або й повністю перекриваються новими топонімами відповідно до потреб етнічної спільності. Міграційні рухи сприяють перенесенню топонімів на нові ареали, формуванню географічних назв відповідно до характерних особливостей географічного  середовища.

Етноніміка - історична дисципліна, яка  вивчає етноніми  (назви  етносів);  один із розділів ономастики.

Оскільки інформація, вміщена у  назві, вказує не лише на походження назви, а й розселення, устрій, діяльність, культуру, зв'язки із іншими етносами та ін., деякі дослідники вважають, що етноніміка є окремою наукою у блоці спеціальних історичних дисциплін. Пояснюється це тим, що етнічні назви використовують для визначення назв не лише для окремих етносів, але й для окремих груп (перси, скіфи, татари) і етнічних територій (чехи, шведи, росіяни), держав.

Для дослідження етноніміка використовує ті ж методи що й ономастика. Багато назв походить від назв зброї, сільськогосподарського реманенту, особливості верхнього одягу, продуктів харчування. Деякі назви походять від певного роду (вятичі і радимичі — від імені Вятко і Радич), а також від племінного вождя (Ногай — ногайдці, Лотар — лотаринги).

Етноніміка — молода наука і подальша її доля залежатиме від розвитку археології, етнографії та спеціальних історичних дисциплін.

Ономастика поетична - ономатоноетика - галузь ономастики, що вивчає функціонування власних назв у художніх творах. До засад ономастики поетичної належить те, що:

• вона є вторинною, виникаючи й існуючи на базі загальнонародної ономастики і так чи інакше спираючись на діючі в мові ономастичні норми (порівняти ономатсиком поеми "Мар'яна-черниця". Т. Шевченка: Мар'яна, Петрусь і Петро, Оксана, Катруся, сотник Іван, Хома, Наум; Україна; назви пісень: Петрусь, Гриць);
• ономастика поетична не зумовлюється безпосередньо історичним розвитком, як реальна ономастика, а залежить від волі автора і детермінується художнім задумом. Жанром, напрямком та стилем твору: доречне в гумористичній усмішці прізвище Перевертляшка (Остап Вишня) немислиме в ліричному творі;
• власні назви в художньому творі передусім виконують стилістичну функцію і беруть участь у створенні образів;
• на відміну від реальних власних назв, що належать мові, художні власні назви існують на рівні мовлення, тексту;
• до складу художніх власних назв входить така їх особлива група як заголовки, що стають центром ономастичного простору твору.

 

Аспекти ономастичних досліджень

Існують різноманітні аспекти ономастичних досліджень. Виділяються:

• описова ономастика, яка дає об’єктивний фундамент ономастичних дослідів, дає загально філологічний аналіз і лінгвістичну інтерпретацію зібраного матеріалу;
• теоретична ономастика, вивчає загальні закономірності розвитку і функціонування ономастичних систем;
• прикладна ономастика, зв’язана з практикою присвоєння імен, яка дає практичні рекомендації картографам, біографам, юристам;
• ономастика художніх творів, яка складає розділ поетики; історична ономастика – вивчає історію виникнення імен, і їх відображення в іменах реалій різних епох;
• етнічна ономастика – вивчає виникнення назв етносів і їх частин в зв’язку з іменами інших типів, еволюцію етнонімів з іменами інших типів, еволюцію етнонімів, які призводять до виникнення топонімів, антропонімів, зоонімів, зв'язок етнонімів з назвами мов (лінгвонімами).

Розвиток ономастики як наукової дисципліни, можна умовно розділити на три  етапи.

• Перший етап – це так звана «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з’являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини 19 ст.
• Другий етап охоплює другу половину 19 ст. – першу пол 20 ст., коли з’являються академічні філологічні дослідження з ономастики.
• Третій етап (друга половина 20 – поч. 21ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками.

 

 

 

Дослідження ономастики

У коло ономастичних досліджень постійно потрапляють нові групи  власних  імен.  Таким  чином,  виникає  необхідність  чітко окресилити  предметну  область  та  достеменно  визначити  об’єкт дослідження ономастики.

Координати ономастики, як галузі наукових досліджень є чітко окресленими. Поглиблення досліджень з окремих  наукових дисциплін призводить до активної взаємодії між ними, особливо суміжними. На стику різних наук виникають нові наукові напрями. Саме на стику лінгвістики  та історичної науки з’явилася і  затвердилася ономастика.

Вона має два основні вектори  досліджень – лінгвістичний і  історичний, однак результати ономастичних досліджень використовуються також  в етнографії, археології, картографії, логіці і багатьох інших науках.

Всі власні імена, якими користується конкретний народ, створюють його ономастичний простір.

Ономастика має свій базовий  термінологічний апарат. Окремі підкласи власних імен і їх підрозділи отримали загально названі термінологічні назви. Вони складаються із давньогрецьких, іноді латинських термінів і давньогрецького  терміну «онім».

Ономастика також має два  підходи вивчення онімів. Перший об’єднував вчених, які використовували оніми  як історичне джерело. Другий – вчених-філологів, котрі використовували оніми  в історії дослідження з історії  мови. Тому в історичній науці ономастика вважається історичною спеціальною  дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. В свою чергу  в філології ономастика – частина  лінгвістики, дослідницький об’єкт істориків мови.

Власне ім’я під час використання міняє свою форму. На нього здійснюють вплив інші мови. Тому в першу  чергу слід здійснювати його аналіз з допомогою методів мовознавства. Це дозволяє визначити мовну належність оніму, відтворити його первісну форму  і вимову назви, встановити історичну  епоху, коли він виник, окреслити вплив на нього інших мов або діалектів однієї мови, змалювати напрями його мовної трансформації до нашого часу включно. Без реконструкції всіх етапів розвитку оніма не можливо дати йому характеристику як історичному джерелу.

Народження онімів відбувається в  результаті взаємодії різноманітних, мовних, соціальних, психологічних  чинників. Без визначення ролі кожного  з них в даному конкретному  випадку неможливо встановити достеменне значення тієї або іншої власної  назви. Тому ономастика є за своєю  суттю синтетичною дисципліною, яка узагальнює методику дослідження  і джерельну базу широкого кола природних  і гуманітарних наук – географії, астрономії, геології, історії, лінгвістики, а також джерелознавства, археології тощо.

Важливість  вивчення  онімів  як  історичного  джерела  відзначили  дослідники  доісторичних  часів,  а  також  лінгвісти, які  цікавились  територіальним  розміщенням  і  переселенням племен  і  народів  у  давній  Європі  і  пошуком  прабатьківщини слов’ян.  Зважаючи  на  те, що  найбільш  архаїчними  є  назви  рік, науковці звернули на них найбільшу увагу. Так в  Польщі в книзі “Студія над  назвами вод слов’янських” (Краків, 1948) їх дослідив Я.  Розвадовський.  У  першій  половині  ХХ  ст.  гідроніми вивчав  також М.  Рудницький.  Назви  рік  як  історичне  джерело в  книзі  “Про  походження  слов’янської  прабатьківщини” (Познань, 1946)  використовував   польський  мовознавець Т. Лер-Сплавінський. Цінними для розвитку ономастики є праці хорватського  дослідника  П.  Скока,  який  на  підставі  аналізу південнослов’янських  географічних  назв  дослідив  історію розвитку романських поселень на Балканах. З часом у наукових дослідженнях виокремились два підходи  у вивченні онімів. Перший об'єднував  вчених, які використовували оніми  як  історичне  джерело.  Другий –  вчених-філологів,  котрі використовували  оніми  в  дослідженнях  з  історії  мови.  Тому  в 

історичній науці ономастика вважається спеціальною історичною дисципліною,  яка  вивчає  оніми  як  історичне  джерело.  В  свою чергу в філології ономастика – частина лінгвістики, дослідницький об’єкт істориків мови. Таким чином, в онімі розділяються форма власної назви та її конкретний зміст. Вивченням лексичної форми власної  назви  займається  філологія.  В  свою  чергу  вивченням її  конкретного  змісту  і  його  тлумаченням  опікується  історична наука.

Кордони  ономастики,  як  галузі  наукових  досліджень,  є  чітко  окресленими.  Поглиблення  досліджень  з  окремих  наукових дисциплін  призводить до активної взаємодії між  ними, особливо суміжними.  На  стику  різних  наук  виникають  нові  наукові напрями. Саме на стику лінгвістики  та історичної науки з’явилася і  затвердилася ономастика.

Вона  має  два  основні  вектори  досліджень –  лінгвістичний і  історичний,  однак  результати  ономастичних  досліджень використовуються  також  в  етнографії,  археології,  картографії, логіці і багатьох інших  науках.