Фразеологія як наука

РОЗДІЛ І. ОГЛЯД НАУКОВО-МЕТОДИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.1 Фразеологія як наука. Розвиток фразеології.

Фразеологія – порівняно  молода лінгвістична дисципліна, основні  поняття, обсяг проблематики та об’єкт вивчення  якої  ще  остаточно  не визначені. Це пояснюється передусім  великою функціональною, семантичною  і структурною різноманітністю  тих одиниць, що сприймаються як стійкі сполуки слів. Б. Ларін зазначав, що фразеологія як лінгвістична дисципліна перебуває в стадії «прихованого розвитку»[ посилання на Ларіна. Очерки фразеології].

Українська фразеологія  – і функціональна, й історична  – виростає на міцному фундаменті фольклористичних, етнографічних, особливо етнолінгвістичних, загальнофілологічних праць, цінних фразеологічних зібрань О. Потебні, М. Сумцова, І. Франка, М. Костомарова, П. Чубинського,  П. Куліша, М. Номиса, Б. Ларіна. Питання семантики знайшли своє висвітлення  в працях Л. Булаховського, Н. Москаленка, Л. Авксентєва,   М.Алефіренка, Л. Юрчук, Л. Бояровської.  Стилістичний план ФО цікавив М.Жовтобрюха, Г. Їжакевич, Д. Баранника, П. Плюща, І. Білодіда, І. Гнатюк; історія етимологія й становлення ФО – Л. Коломієць, А. Майбороду, Ф.Медведєва, Л. Скрипник, О. Юрченка, М. Демського, В. Калашника,  В.Ужченка.  Допрацьовується діалектна фразеологія української мови ( Н.Бабич, П. Грищенко, М. Доленко, М. Корзонюк, А.Івченко). Багато діалектних зворотів знаходимо в словниках П. Лисенка, М. Онишкевича.

Зародження фразеологічної науки справедливо пов’язують із роботами мовознавців – І. Буслаєва, О. Потебні, І. Срезневського, О. Шахматова. Сучасна семантична фразеологічна школа мала, певним чином, свого попередника і в особі швейцарського лінгвіста Шарля Баллі, думки якого викладені в працях «Нарис стилістики» (1905) і «Французька стилістика» (1909; рос. переклад 1961р.).

Суть об’єкта фразеології  Ш. Баллі вбачає в семантичних ознаках. Якщо в якому-небудь словосполученні кожна графічна одиниця втрачає частково або повністю своє значення і тільки сполучення в цілому зберігає чіткий смисл, читаємо у «Французькій стилістиці», ми можемо стверджувати, що маємо справу з фразеологічним виразом» [посилання на «Баллі – Французька стилістика]

Баллі розрізняє зовнішні і внутрішні ознаки фразеологічних одиниць (ФО). Під першим він розуміє структурні особливості (декілька слів, написаних окремо; слова розташовані в певному порядку і не  допускають вклинювання слів та ін.); під другими – семантичні ознаки, серед яких виділяється й найбільш загальна – можливість або не можливість підставити замість даного звороту одне просте слово[Франц. стилістика], яке автор назвав словом-ідентифікатором. Як бачимо далі, цей критерій виявляється не завжди коректним.

Зазначимо, що Баллі помиляється і в ряді інших моментів: помітна недооцінка зовнішньо-структурних особливостей ФО, не подається їх повна класифікація, переоцінюється роль такого прийому дослідження, як інтуїція. Усе це пояснюється, крім не розробленості багатьох питань, звуженим і прагматичним підходом до фразеологічних явищ, оскільки він вважав фразеологію тільки частиною стилістики (пріоритет виділення фразеології як окремої лінгвістичної дисципліни  належить Є. Поливанову (1928р)). Проте Шарль Баллі висловив ряд плідних ідей, які знайшли втілення й дальшу розробку в багатьох дослідників. Він помітив, хоч і схематично класифікаційні групи ФО, указав на деякі ознаки, що сприяють фразеологізації (наявність архаїзмів, забуття живих синтаксичних зв’язків та ін..), подав зразки тонкого стилістичного аналізу фразеологічних синонімів і синонімів-лексем у ФО.

У 40-х роках ХХ століття розробив свою фразеологічну концепцію акад. В. Виноградов. За нею, стійкість ФО є наслідком її систематичної спаяності; у ФО значення цілого ніколи не дорівнює сумі значень елементів; ступінь семантичної з’єднаності  слів-компонентів і співвідношення семантики всього вислову з семантикою його окремих складників є основою виділення головних типів ФО.

Відштовхуючись від синтаксичних ідей акад. О. Шахматова і, взявши до уваги деякі думки Ш. Баллі, В. Виноградов виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні  єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення – немотивовані й неподільні одиниці, в значенні яких «немає ніякого зв’язку, навіть потенційного, із значенням їх копонентів» [посилання на Виноградова ст. 145]. Нерозкладність їх викликана або зумовлена чотирма ознаками: 1) наявністю неживих або відмерлих слів (у чорта на куличках), 2) наявністю граматичних архаїзмів (нічтоже сумняшеся), 3) дією експресивної індивідуалізації (чого доброго) і 4) семантичним переродженням, в результаті якого «лексичні значення компонентів зовсім не суттєві  для розміщення цілого» (сидіти на бобах).

Фразеологічне зрощення (бити байдики, точити ляси, зігнути в три погибелі, собаку з’їсти на чомусь, в чому, притча во язицех, ось тобі й маєш, дати дуба) позбавлене внутрішньої форми, однорідне зі словом, а значення цілого не виводиться зі значень компонентів. Виступаючи еквівалентом слів, вони підводяться під граматичні категорії як синтаксичне ціле, як своєрідні складні лексичні одиниці.

Фразеологічні єдності – теж семантично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значення компонентів: тримати камінь за пазухою, ні пари з уст, кров з молоком, танцювати під дудку чию, плисти за течією. У них значення цілого пов’язане з розумінням  внутрішнього обраного стрижня фрази, потенційного смислу слів. Звуковою формою вони часто збігаються з вільними словосполученнями. Семантичній замкнутості фразеологічних єдностей сприяє наявність контрасту (з вогню в полум’я), паралелізму (переливати з пустого в порожнє), римованих співзвуч (було та загуло, катюзі по заслузі), каламбурних зіставлень (сон рябої кобили).

Фразеологічні сполучення – «тип фраз, що створюються реалізацією невільних значень слів»[32, с 159- пос на Виногр]. Вони аналітичні. Слово зі зв’язаним значенням допускає синонімічну підставку (глупа ніч – пізня ніч, малиновий дзвін – мелозвучний дзвін). Значення слів компонентів відокремлюється чіткіше; слова з фразеологічно-зв’язаними значеннями поєднуються з обмеженим рядом слів: страх бере, жаль бере, досада бере, але не можна: радість бере. До фразеологічних сполучень віднесемо: зачепити честь (самолюбство, гордість, інтереси), порушити питання (справу, клопотання), охопити оком (поглядом, зором), похнюпити голову (носа).

Фразеологічна концепція  В. Виноградова має і свої вразливі місця. Так, окремі підгрупи в середині типів виділяються на основі різних критеріїв; часом важко визначити  межу між фразеологічними єдностями  і фразеологічними зрощеннями ( а  тому їх інколи об’єднують в одну групу  – ідіоми ); два перші типи (зрощення і єдності) різко протиставлені  третьому (фразеологічним сполученням) як цілісні – аналітичним; багато ФО залишаються неохопленими.

Саме тому М. Шанський, прийнявши  основу концепції В. Виноградова, доповнив корпус відтворюваних одиниці четвертим типом – фразеологічними виразами – стійкими за своїм складом і вживанням фразеологічними зворотами, які є не тільки семантично подільними, але й складаються цілком зі слів з вільним значенням. Серед них автор розрізняє фразеологічні вирази комунікативного характеру (вовків боятися – в ліс не ходити, людина – це звучить гордо) і номінативного (трудові успіхи). Якщо перша група ФО має великою мірою всі ознаки ФО (так звані «вільні значення» слів часто пов’язані всією фразою ) то друга (власне, лексичні сполучення) робить горизонти фразеології не оглядними.

Класифікацію В. Виноградова  – М. Шанського, у свою чергу, розширили  Л. Ройзензон та І. Абрамець, виділивши  п’ятий тип – фразеологічні суміщені омоніми (махнути рукою, зустрічати хлібом-сіллю, викинути білий прапор) . У таких ФО переносне значення (що не випливає із суми планів змісту компонентів) може співіснувати, бути одночасно присутнім з його прямим значенням (рівним сумі планів змісту компонентів) [114, с 54-63].

Провідним у семантичній  концепції В. Жукова є  метод аплікації, під яким розуміється прийом накладання ФО на еквівалентне вільне словосполучення; за ним автор визначає ступінь  їх де актуалізації, взаємовідношення внутрішньої форми  і фразеологічного  значення, межі власне ФО та ін..

Заслугою В. Жукова є вчення про промисловий центр ФО –  такий повнозначний компонент, який виконує в складі фразеологізму  смислоутворюючу функцію; його наявність викликана нерівномірністю фразеологізації, тобто різним ступенем деактуалізації компонентів.

А у семантичній концепції  О. Бабкіна фразеологічна одиниця  розглядається як близька до слова  – і значенням, і функціонально-граматично, але не тотожна йому. У фразеологічному звороті смисл окремого слова у тій чи іншій мірі блідне, майже зовсім зникає, семантика словосполучення як цілого при цьому виграє, розвиваючи додаткове, а нерідко й нове значення порівняно з тими значеннями, які є в словах, що входять у дане сполучення[17, ст. 9]. Цим О. Бабкін пояснює специфічний характер синтаксичного поширення, утворення контамінованих об’єктів і, навпаки, окремих слів, що постають у наслідок редукції («семантичне намагнічування цілісним значенням фразеологізму окремих слів»), виникнення експресивності як специфічної стилістичної особливості ФО, стійкість сполучення слів тощо.

Семантична концепція  В. Виноградова, В. Жукова та О Бабкіна  має чи не найбільше прихильників у сучасній лінгвістиці, хоча вона, як справедливо відзначає Л. Ройзензон, складалась не тільки названими авторами, а й зусиллями багатьох лінгвістів. Розрізніючись у деталях ( О. Бабкін, наприклад, вважає релевантним для  ФО експресивно-емоціональну ознаку зараховує  до фразеологізмів приказки і включає прислів’я, у той час як В.Жуков відносить до фразеології деякі прислів’я), названа концепція базується на зіставленні слова і ФО, вільного і фразеологічного сполучень, а також враховує ступінь переродження окремих компонентів. Різною мірою її розробляли й українські дослідники, зокрема, Л. Булаховський, І. Білодід, Г.Удовиченко, М. Жовтобрюх, В. Русанівський, Д. Баранник, Н. Москаленко, Ф. Медведєв, О. Юрченко, В. Калашник, М. Бабич, М. Алефіренко, Л.Скрипник, В. Ужченко М. Демський та інші.

Для прикладу оберемо дослідження  Г. Удовиченка, де ця концепція виражена найбільш концентровано (він аналізує відому виноградівську «тріаду» фразеологічних типів). У своїй монографії «Словосполучення у сучасній українській літературній мові» (1968) Г. Удовиченко поділяє словосполучення на три основні групи: вільні (відносно вільні), фразеологічно зв’язані та сталі (синтаксично обмежені). Автор справедливо вважає, що фразеологічно зв’язані словосполучення об’єднують фразеологізми різного ступеня їх лексикалізації, а межі між змінним і постійним контекстом у словосполученнях рухомі [138, с 65]. Обравши метод аналізу серії ФО за стрижневим словом (на носі, клювати носом, мугикати під ніс, повісити ніс, виставляти носа, цибульки дати під ніс, кров з носа та ін.), дослідник показав не тільки функціонування їх у мовленні та можливі початкові вживання і фіксації, а й набуття ними метафоричності, пояснив характер синтаксичних відношень у межах звороту, необхідність контекстної підтримки для семантично опорного слова тощо. Так, для ФО виткнутий ніс констатується неможливість синтаксичної заміни його членів, хіба що потикати й виставляти (ніс) ( потім, правда, з виданням абревіатура СУМу цей список уточнюється: вистромити і т. ін. ), встановлюється синонімічність різних ФО (піти з носом, зостатися з носом – піти з гарбузом), припускається, що деякі ФО ( комар носа не підточить ) утворилися не зі словосполучень, а з цілих речень ( пізніше автор розгорне цю думку в статтях із фразеологічної деривації). Витримали випробування часом і загальні висновки Г. Удовиченка, а саме: фразеологічно зв’язані словосполучення і словосполучення синтаксично обмежені являють собою усталені семантико-синтаксичні одиниці різного порядку; істотною ознакою фразеологічно зв’язаних словосполучень є те, що в основі виділення їх в окрему усталену семантико-синтаксичну одиницю лежить або лежала (у фразеологічних зрощеннях) експресивно-емоційна, метафорична іманентність [138, с 94], хоч , як автор визнав пізніше (1984), синхронний підхід щодо походження ФО «обмежується припущеннями» .[пос на Удовиченка «Предмет фразеології…»]

Теоретичні положення  Удовиченко переконливо підкріпив своєю лексикографічною практикою в найбільших спеціальних виданнях – у «Словнику українських ідіом» ( 1977) і особливо у «Фразеологічному словнику української мови» (1984).

Концепція В. Архангельського  ґрунтується на внутрішньо компонентних   зв’язках: стійкі сполучення описуються як автономні структури, що конституюються елементами чотирьох рівнів – лексичного, семантичного, синтаксичного і морфологічного [11, с 180].

Таким чином аналіз деяких із найвідоміших фразеологічних концепцій  засвідчив енергійні пошуки –  при всій різноманітності підходів до основного об’єкта фразеології – релевантних  ознак усталених зворотів в основі яких лежать різнобічні зіставлення слова і ФО. 

Ознаки фразеологічних одиниць

У процесі вивчення фразеології  називалися різні ознаки ФО: семантична цілісність (В. Виноградов, Г. Удовиченко, І. Торопцев), відтворюваність (М.Шанський, О.  Федоров, С. Гаврін), метафоричність (Б. Ларін, О. Кунін, О. Бабкін), стійкість (В. Жуков, П. Лекант,  Л. Юрчук), еквівалентність слову (О. Реформатський, А. Аксамітов, В. Нікітін), нарізно оформленість (О.Молотков, Р. Попов, Л. Скрипник), наявність не менше двох повнозначних слів (ненаголошених) (М. Шанький, с. Гаврін, Б. Шварцкопф). О. Ахманова на перший план ставить цілісність номінації, Л. Булаховський – неперекладність, О. Смирницький – ідіоматичність і т. д. Як правило, учені називають декілька визначальних рис. Так, акад. В. Виноградов указує ще на лексичну неподільність, Г. Удовиченко – на стабільність семантичної структури. Усі ці категоріальні властивості ФО постійно переглядаються, критично аналізуються. Зявляються й так звані робочі визначення . так, під фразеологічною одиницею В. Мокієнко розуміє відносно стійке, відтворюване експресивне сполучення лексем, яке має (як правило) цілісне значення, надаючи особливої ваги експресивності.

Зосередимо свою увагу  на співвідношенні слова і ФО.

Є риси, які об’єднують (зближують) слово і фразеологізм за багатьма загально-функціональними, формальними, семантичними ознаками, і, відповідно, риси, що кваліфікують ці одиниці як неоднорідні об’єкти.

Поряд зі словом, ФО є однією з найважливіших частин «мовленнєво-творчого фонду» (Л.І Ройзензон). Навіть теоретично мова не може обійтися без цих знаків певних життєвих фактів, що є результатом  живого еволюційного процесу найважливішого засобу спілкування. А тому твердження про ФО я «побічний матеріал», що «не становить посутнього для мови явища» (В. Нікітін), є наслідком дещо «анатомічного», вузького стилістичного підходу, що не передбачає багатоаспектності мови як «системи систем».