Типи фінансової політики

Фінансова політика –  сукупність заходів держави з  організації та використання фінансів для забезпечення економічного і  соціального її розвитку. Вона знаходить  свій вияв у формах і методах мобілізації  фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між  галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій  основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика держави  залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які  суттєво впливають на фінансову  політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура  економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний  рівень його, стан розвитку економіки  і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика - це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.

Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав з ринковою економікою, розвиненими  демократичними засадами суспільного  життя. В цих умовах фінансова політика держави має спрямуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти завдяки як вишукуванню додаткових інвестицій в ці галузі, стимулюванню залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і створенню сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів. Сприятливі умови для іноземних інвесторів це пенні податкові пільги, можливість вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження та захисту майна іноземних інвесторів.

Стимулювання інвестицій у розширення виробництва за рахунок  коштів підприємницьких структур має  здійснюватися з урахуванням (форми  власності, галузі виробництва, природних  умов, територіального розміщення, інших факторів. Тут потрібен диференційований підхід, оскільки лозунг про створення однакових можливостей для всіх с ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає, зміст і практичне значення. Звичайно, тут також мають використовуватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, сприятливі форми кредитування.

Перший принцип фінансової політики можна сформулювати як постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання  підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

В умовах ринкової економіки  діють саморегулюючі фактори, які  забезпечують надходження і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників  виробничого процесу заінтересованими у розширенні виробництва і одержанні доходу на капітал.

Другим напрямом фінансової політики держави є мобілізація  і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій. Як уже зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені. Ці обмеження   особливо чітко виявляються при вирішенні соціальних проблем суспільства. Більшість соціальних гарантій мають загальнодержавне значення. Їх не під силу вирішити окремим підприємницьким структурам і навіть цілим компаніям. Проте потребу в них відчувають усі. Такими соціальними гарантіями є освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливе значення мають соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомоги. 

Третій напрям фінансової політики - вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, цю загрожують здоров'ю людини. З одного боку, держава домагається від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища, а з іншого, використовуючи фінансові важелі, закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій Цими інструментами є податки, штрафи та інші санкції.

Іншими словами, фінансова  політика держави має спрямовуватися на забезпечення прана людини на життя на умовах здорового навколишнього середовища, яке постійно порушується в умовах як планової, так і ринкової економіки.

Напрями фінансової політики держави в кожному конкретному  випадку, о кожній окремо взятій державі, в перший період можуть змінюватися. Так, для України тепер важливими є проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадянин, що постраждали від аварії на Чорнобильській АБС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

Типи  фінансової політики. Розвиток держави пов'язаний із змінами фінансової політики. Використання того чи іншого типу фінансової політики пов'язано з особливостями поточного етапу розвитку економіки та соціальної сфери, інтересами правлячих партій та соціальних груп і привалюючими теоретичними концепціями, що впливають на економічний та політичний курс держави. Це все забезпечує збереження та розвиток існуючої в даній країні системи суспільних відносин.

Аналіз фінансової політики, що знаходила своє застосування в  світової державної діяльності, дав  змогу визначити три її характерних  типи:

1) класична;

2) регулююча;

3) планово-директивна.

Класичний тип. До кінця 20-х років XX ст. основним типом фінансової політики був її класичний варіант.

Така фінансова політика базувалась на працях класиків політекономії  А. Сміта (1723-1790), Д. Рікардо (1772-1823) та їх послідовників.

Основні її напрямки - це:

- невтручання держави  в економіку;

- збереження вільної  конкуренції;

- використання ринкового  механізму як головного регулятора господарчих процесів.

Як наслідок, були зменшені державні витрати і податки, що забезпечувало  умови для формування та виконання  рівноважного (збалансованого) бюджету.

Фінансовий механізм будувався відповідно до цілей фінансової політики.

Держава намагалась зменшити витрати  бюджету, які в основі складали витрати  на військові цілі, виплати відсотків  за державним боргом та його погашення  і витрати на управління.

Система оподаткування мала забезпечити необхідні надходження коштів для формування збалансованого бюджету. Причому система податків будувалася в своїй основі на непрямих та майнових податках, які були досить простими і ефективними з погляду механізму їх вилучення.

Система управління фінансовою діяльністю була досить простою і керувалася як правило, одним органом управління - Міністерством фінансів (казначейством).

Регулюючий тип. Внаслідок бурхливого розвитку продуктивних сил, а також загострення комплексу економічних, політичних та соціальних проблем більшості держав наприкінці 20-х років XX ст., виникла необхідність перегляду фінансової політики.

В цей період в капіталістичних  країнах здійснюється перехід до застосування регулюючої політики автором  якої був Дж. Кейнс (1883-1946рр.).

Основний постулат: необхідно втручання  та регулювання державою циклічного розвитку економіки.

Фінансова політика поряд з традиційними завданнями починає переслідувати  мету використання фінансового механізму  для регулювання економіки та соціальних відносин, забезпечити повну зайнятість населення.

Основним інструментом втручання  в економіку виступають державні витрати, за рахунок яких відбувається формування додаткового попиту. Саме тому державні витрати забезпечують зростання підприємницької діяльності, збільшення національного доходу та сприяють зменшенню безробіття через фінансування створення нових робочих місць.

Система податків в умовах регулюючої фінансової політики докорінно змінюється. Головним механізмом регулювання стає прибутковий податок з громадян, що базується на прогресивних ставках. Цей податок забезпечує вилучення у суб'єктів економічної діяльності доходів, які використовуються у вигляді накопичень, що дозволяє збалансувати державний бюджет при високому рівні витрат.

Виняткова увага в  фінансовому механізмі приділяється системі державного кредитування, на базі якого впроваджується політика дефіцитного фінансування. Держава активно застосовує довгострокові та середньострокові позики. Ринок позичкового капіталу стає другим за значенням джерелом доходів бюджету, а бюджетний дефіцит використовується для регулювання економіки.

Змінюється система  управління фінансами. Замість єдиного  органу управління виникає декілька самостійних спеціалізованих органів.

Відокремлюються служби, що займаються плануванням бюджету  та бюджетних витрат, їх фінансуванням, контролем за надходженням податків, управлінням державним боргом.

В цілому кейнсіанська регулююча фінансова політика довела свою порівняльну ефективність в капіталістичних країнах. Вона забезпечила у 30-60-х роках стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості та ефективну систему фінансування соціальних потреб у більшості цих країн.

На зміну кейнсіанській  політиці в 70-х роках XX ст. прийшла неоконсервативна стратегія. Вона базувалася на неокласичному напряму економічної теорії.

Цей різновид фінансової політики, не відмовляючись від регулювання  як цілі, обмежив втручання держави  в економіку та соціальну сферу.

Регулювання економіки  стає багатоцільовим. До сфери регулювання  входять:

- економічне зростання  та зайнятість;

- грошовий обіг;

- валютний курс;

- соціальні фактори  економіки;

- структурна перебудова  господарства.

Фінансовий механізм за цих умов працює на:

1) скорочення обсягу  перерозподілу національного доходучерез  фінансову систему;

2) зниження бюджетного  дефіциту;

3) стимулювання росту  накопичень як джерела виробничогоінвестування.

Важлива роль надається  податкам. Постає завдання щодо їх скорочення та зменшення ступеня прогресивності оподаткування.

Слід зауважити, що різноманітні різновиди регулюючої фінансової політики досить тісно пов'язані між собою. Саме тому однакові або схожі інструменти  фінансового механізму застосовуються в різних країнах, які використовують як кейнсіанську, так і неоконсервативну системи регулювання, що веде до їхньої конвергенції.

Планово-директивний  тип фінансової політики. Цей тил застосовується в країнах, що використовують адміністративно-командну систему управління економікою. Планова система управління, що ґрунтується на державній власності на засоби виробництва, дозволяє здійснювати пряме директивне керування всіма сферами економіки та соціального життя, в тому числі, і фінансами.

Мета фінансової політики в цих умовах - забезпечення максимальної концентрації фінансових ресурсів в державі (в першу чергу на рівні центральних органів влади та управління) для їх наступного перерозподілу у відповідності до основних напрямів державного плану.

Основним завданням фінансового механізму, що відповідає планово-директивній фінансовій політиці, було створення інстру-ментів, за допомогою яких відбувалося вилучення всіх невикористаних згідно з державним планом фінансових ресурсів.

Вилучалися кошти у  державних підприємств, населення та органів місцевої влади.

Для державних підприємств  було утворено механізм двоканального  вилучення чистого доходу (з подальшими незначними змінами). Чистий доход державних  підприємств вилучався в бюджет спочатку за допомогою податку з обігу в галузях, де за рахунок цін, встановлених державою, утворювався надлишковий доход (легка, харчова промисловість). Після чого за допомогою індивідуальних відрахувань від прибутку (внесків вільного залишку прибутку) вилучалися до бюджету всі надлишки прибутку, які на думку державних органів влади, не можна було використовувати на підприємствах.

При цьому визначався граничний розмір всіх витрат підприємства за рахунок прибутку, тобто держава  цілком регулювала весь фінансовий механізм державних підприємств. В окремі роки у державних підприємств вилучалося приблизно 80 % їх чистого доходу.

Регулювання використання грошових доходів населення здійснювалось  за допомогою прибуткового податку. Окрім того, частина коштів вилучалася за рахунок розміщення фактично примусових державних позик. Вільні кошти населення, що вкладені в систему ощадних кас, також спрямовувалися до бюджету у вигляді соціальної безоблігаційної позики.