Сутність розрахункових відносин

Так, покупець-платник перерахував  суму за цивільно-правовим договором через банк «Україна». Банк прийняв платіж, проте у зв’язку з визнанням банку банкрутом сума до продавця-одержувача не дійшла. Продавець одержувач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення боргу. Рішенням господарського суду позов було задоволено, оскільки в правовідносини з банком вступив покупець-платник, який вправі самостійно вибрати банк для перерахування коштів. Продавець-одержувач в правовідносини з банком не вступив. Тому за невиконання зобов’язання по перерахуванню коштів вимоги до банку може пред’явити не продавець-одержувач, а покупець-платник. Незважаючи на невиконання зобов’язання банку перед покупцем-платником, покупець-платник повинен виконати зобов’язання перед продавцем-одержувачем і сплатити суму згідно цивільно-правового договору. Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що закон надає право сторонам самостійно обирати банк, в якому відкривати рахунки, та самостійно обирати вид розрахунку. Таким чином, особа може обрати для себе невигідні умови. Те, що це відповідає закону особливо підтверджується для суб’єктів підприємницької діяльності, так як в Законі України «Про підприємництво» зазначається, що однією з ознак підприємництва є діяльність власний ризик. А оскільки розрахункові правовідносини регулюються і цивільно-правовими нормами, то це підтверджується і таким принципом цивільного права як диспозитивність, тобто свобода сторін у виборі поведінки. Проте, за невиконання зобов’язань передбачена відповідальність: перед сторонами – цивільно-правова, а перед державою – адміністративна. Зокрема, за порушення правових норм банк сторонам зобов’язаний відшкодувати шкоду, а держава в особі державних органів вправі застосувати певні санкції (наприклад, накладення штрафу).

 

 

 

Висновок

 Дослідивши тему «Зміст і особливості розрахункових відносин» можна сказати, що поняття розрахункових правовідносин в юридичній літературі сформульоване більш-менш чітко. Незважаючи на дещо різні визначення терміну «розрахункові правовідносини» його сутність залишається однаковою. Так, розрахунковими правовідносинами можна назвати урегульовані нормами права суспільні відносини, в яких одна сторона здійснює платежі на користь іншої через кредитні установи.

Деякі автори називають ознакою розрахункових правовідносин те, що вони здійснюються лише між юридичними особами. Таке твердження не можна вважати вірним. Якщо ним керуватись, то виходить, наприклад, що фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності вже не можуть вступати в розрахункові правовідносини.

 Встановлені наступні особливості розрахункових правовідносин:

 1) у цих відносинах беруть участь три суб'єкти (продавець-одержувач, покупець-платник і банк);

 2) серед зазначених трьох суб’єктів розрахункових правовідносин участь банку є обов’язковою;

 3) розрахункові правовідносини регулюються як цивільно-правовими, так і фінансово-правовими нормами;

 4) усі підприємства й організації зобов'язані зберігати свої кошти, як власні, так і позичкові, на рахунках в установах банку;

 5) розрахунки між підприємствами й організаціями здійснюють, як правило, безготівковим способом через банки;

 6) платежі проводять, як правило, після поставки продукції або виконання робіт, надання послуг, однак у практиці дедалі частіше застосовується порядок попередньої оплати платежу;

 7) платежі проводять за рахунок коштів платника або за рахунок банківського кредиту;

 8) під час проведення розрахункових операцій банки здійснюють контроль за дотриманням підприємствами, організаціями розрахункової та договірної дисципліни;

 9) розрахунки проводять за діючими формами розрахунків. Щодо останньої особливої риси розрахункових правовідносин, то їм при написанні роботи був присвячений окремий розділ, так як на сьогоднішній день існує ряд видів розрахунків, кожен з яких має свої особливості.

В юридичній літературі пропонується неодин критерій класифікацій розрахунків.

 Так, за однією із класифікацій виділяються міжбанківські розрахунки, які обслуговують відносини між банками, та міжгосподарські розрахунки між клієнтами банків.

 Проте, як правило, завжди в підручниках з фінансового, банківського права наводиться класифікація розрахунків на наступні три види:

- класична форма, яка  полягає в тому, що платник-покупець або одержувач послуги доручає установі банку, де відкрито його розрахунковий рахунок, перевести кошти на рахунок одержувача коштів-продавця, надавача послуги тощо;

- векселі;

- платіжні картки.

Теорія фінансового (банківського) права до класичної форми безготівкових розрахунків відносить розрахунки:

 - платіжними дорученнями;

 - платіжними вимогами-дорученнями;

 - акредитивами;

 - розрахунковими чеками.

При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки  із  застосуванням  платіжних доручень,  акредитивів, розрахункових чеків, розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими  правилами  та звичаями ділового обороту.

 Наведена в ст. 1088 ЦК України класифікація розрахунків відрізняється від існуючої в юридичній літературі тим, що в ЦК України як вид розрахунків називаються розрахунки за інкасо, але відсутній такий вид, як розрахунки платіжними вимогами-дорученнями

 Не містить повного переліку видів розрахунків і Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні». В ст. 1 він називає такі види розрахунків:

 - платіжна вимога-доручення (п. 1.26);

 - платіжна картка (п. 1.27);

 - платіжне доручення (п. 1.30);

 - розрахунковий чек (п. 1.36).

- розрахунковий чек (п. 1.36).

 Щодо векселя, то він взагалі більше розглядається в господарському праві, так як він, крім того, що є видом розрахунків, є ще видом цінних паперів.

 Взагалі при класифікації розрахунків не розрізняється форма і вид розрахунків. Хоч ці терміни є дещо різними.

 Форма – це зовнішній вигляд, вираз якого-небудь явища, предмета.

 Вид – це частина цілого, яка характеризується певними особливостями.

Таким чином, поділ на види можливий на основі яких-небудь критеріїв. В юридичній літературі при проведенні класифікації, як правило, вживаються термін «форми розрахунків», хоч більшості випадків більш доцільно вживати термін «види розрахунків». Виходячи з викладеного, розрахунки за допомогою класичної форми, векселів, пластикових карток – це види (різновиди) розрахунків, але не форми.

 

Список використаних джерел

 

  1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради, 1996, N 30, ст. 141.

  2. Цивільний кодекс України від 18.07.63 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України, 1996, № 2.

  3. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. -Чернігів. 1997.

  4. Закон України “Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради, 1991, N 14, ст.168.

  5. Закон України “Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради, 1991, № 38, ст.508.

  6. Закон України “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі» від 6 липня 1999 р. // Відомості Верховної Ради, 1999, № 34, ст.291.

  7. Закон України “Про банки і банківську діяльність» від 21 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради. –2001. -N 5-6, ст.30.

  8. Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради, 2001, № 24, ст.128.

  9. Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради, 2001, № 29, ст.137.

 10. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. // Відомості Верховної Ради, 2002.

 11. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Голос України, 2003, № 45-46.

 12. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Голос України, 2003, № 47-48.

 13. Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 січня 2001 року "Про заходи щодо детінізації економіки" від 20 березня 2001 р. № 183/2001 // Урядовий кур'єр, 2001, 22 березня.

 14. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом» від 19 липня 2001 р. № 532/2001 // Урядовий кур'єр, 2001, 31 липня.

 15. Положення про впровадження пластикових карток міжнародних латіжних

 систем у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки, затверджене постановою Правління НБУ від 24 лютого 1997 р. № 37 // Офіційний вісник України, 1997, № 13, стор. 88.

 16. Порядок ведення касових операцій підприємствами зв'язку України, затверджений наказом Державного комітету зв'язку України від 2 лютого 1998 р. № 26 // Офіційний вісник України, 1998, № 35, стор. 159.

 17. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене Постановою Правління Національного банку України

 19 лютого 2001 р. № 72 // Офіційний вісник України, 2001, № 12, ст. 83.

 18. Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України 29 березня 2001 р. № 135 // Офіційний вісник України, 2001, № 18, стор. 848.

 19. Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. N 508 // Офіційний вісник України, 2003, N 10, стор. 444.

 20. Розпорядження Чернігівського міського голови «Про використання платіжних карток при отриманні заробітної плати» від 7 жовтня 2002 р.   № 358-р.

 21. Костюченко О.А. Банківське право: Навчальний посібник. –К.: МАУП, 2000.

 22. Качан О.О. Банківське право: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2000.

 23. Платіжні системи: Навч. посібник / В.А.Ющенко, А.С.Савченко, С.Л.Цокол та ін. -К.: Либідь, 1998.- 416 с.

 24. Цивільне право України. Підручник. Книга 1 / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. -К.: Юрінком Інтер. 2000.

 25. Цивільний кодекс України (науково-практичний коментар). -Х.: ООО "Одіссей", 2001. – 800 с.

 26. Фінансове право: Підручник / Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та ін. – X.: Фірма «Консум», 1999. – 496 с.