Банківське право, суть, предмет, метод

     Деякі з науковців у якості основної ознаки комерційного банку виділяли договірний характер відносин між банком і його клієнтами. Але при цьому поза увагою залишалося те, що банк порівняно з іншими суб'єктами підприємництва має деякі повноваження владного характеру, які не дозволяють визначити правову природу відносин між банком і клієнтом повною мірою як договірну.

     Край  суперечкам щодо поняття банку поклала  нова редакція закону «Про банки і  банківську діяльність», згідно зі статтею 1 якого банк визначається як юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власні ризики, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

     У питанні визначення поняття фінансової установи в чинному законодавстві  України існує певна неузгодженість. Так, відповідно до статті 1 Закону України  «Про Національний банк України», фінансовою установою є юридична особа, яка проводить одну або декілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів. У той же час у статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» поняттю фінансової установи надається більше значення, оскільки до фінансових послуг, які можуть надавати юридичні особи – фінансові установи, відноситься залучення фінансових активів з зобов'язанням щодо наступного їх повернення. Та в будь-якому випадку основною ознакою фінансової установи є надання фінансових послуг за умови отримання відповідного правового статусу та дозволу на їх здійснення.

     Отже, невід'ємною частиною таких понять як банк і фінансова установа є  категорія «банківські операції», яка й розкриває зміст їх діяльності.

     Разом з тим, у законодавстві немає  визначення банківської операції, а  в статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» наводяться лише ті види банківських операцій, які банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії, а також операції та угоди, які виконуються на підставі письмового дозволу Національного банку України або в порядку, визначеному законодавством України. Крім банків, визначені законом операції і угоди мають право здійснювати також інші фінансові установи.

     Банківські  операції поділяються на види:

     – за характером: пасивні (вклади); активні (кредитні угоди); посередницькі; допоміжні;

     – за змістом: майнові; немайнові.

     Отже, поряд з поняттям «банківська  операція» застосовується поняття  «угоди, які можуть виконувати банки  та фінансові установи».

     Загальновідомим є факт, що ще за часів Римської імперії  угода являла собою інститут цивільного права. Цивільним кодексом України, в статті 202 закріплено, що правочинами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

     Банківську  угоду (правочин) характеризують такі ознаки:

     – угода – це завжди вольовий акт, тобто дія;

     – угода – це дія яка є правомірною, тобто яка відповідає вимогам, додержання яких необхідна для її чинності, зокрема тим, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України;

     – угода спрямована на виникнення, припинення чи зміну банківських правовідносин.

     Разом з тим, на нашу думку, з наведених  ознак банківських угод жодна  не виділяє банківську угоду в  окрему категорію. Тому пропозиція щодо закріплення в законодавстві  поняття і переліку банківських угод, а також відмежування їх від банківських операцій на підставі самого лише суб'єктного складу учасників даних правовідносин вбачається не зовсім обгрунтованою.

     Враховуючи  вищевикладені поняття про банк, характер його діяльності і сукупність банківських операцій, які він виконує, можна окреслити таке поняття, як банківська діяльність: це системоутворююча категорія при визначенні особливостей суспільних відносин, які складають предмет банківського права.

     Відповідно  до статті 1 Закону України «Про банки  і банківську діяльність», визначення банківської діяльності наводиться через сукупність трьох банківських операцій, які можуть здійснювати тільки такі юридичні особи, як банки – це залучення у вклади грошових коштів, видання кредитів і здійснення розрахунків. Оскільки усі ці види діяльності в їх сукупності можуть здійснювати лише банки, така позиція є досить виправданою.

     Необхідно виділити такі особливості банківської  діяльності, які відокремлюють зазначену  діяльність від інших видів господарювання:

     – одержання прибутку банком пов'язано з ризиком;

     – одержання прибутку здійснюється від обороту фінансових ресурсів, що є основою фінансової діяльності держави; в процесі фінансової діяльності не створюється додана вартість;

     – особливий порядок оподаткування. Особливий порядок оподаткування пов'язаний з пільгою в оподаткуванні податком на додану вартість основних фінансових (банківських) операцій, а також з особливим порядком оподаткування прибутків банку, що пов'язаний з обов'язком формування резервів комерційними банками (стаття 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»);

     – законодавство висуває жорсткі вимоги до діяльності комерційних банків, їх фінансово-економічного стану. При цьому, держава в особі уповноважених органів установлює та здійснює особливий контроль за фінансовим ринком;

     – банківська діяльність проводиться в особливому правовому режимі – держава чітко регламентує порядок здійснення банківських операцій.

     Таким чином, якщо окреслити предмет банківського права, то це – суспільні відносини, які виникають у процесі банківської діяльності, тобто систематичної діяльності спеціальних суб'єктів – Національного банку України, інших банків та фінансових установ, – з приводу таких об'єктів, як гроші, цінні папери та дорогоцінні метали, і спрямовані на забезпечення належного і ефективного функціонування банківської системи України.

     Банківські  правовідносини – це урегульовані нормами права суспільні відносини, що складаються в процесі банківської діяльності і функціонування банківської системи України.

     Банківські  правовідносини мають специфічні риси, які зумовлюють наявність притаманних  їм певних особливостей.

     По-перше, ці правовідносини виникають у процесі  банківської діяльності, тобто систематичної  діяльності спеціальних суб'єктів  – Національного банку України, інших банків та фінансових установ, з приводу таких об'єктів, як гроші, цінні папери, дорогоцінні метали, валютні цінності, а також інформації, яка підпадає під режим банківської таємниці.

     По-друге, однією зі сторін у банківських правовідносинах обов'язково виступає спеціальний суб'єкт – Національний банк України, банк або інша фінансова установа.

     По-третє, особливістю цих правовідносин  є те, що за формою вони не однорідні, і, в принципі, складаються з двох груп правовідносин: публічно-правового та приватно-правового характеру.

     По-четверте, через банківські правовідносини опосередковується  кредитно-грошова політика держави.

     Розглянувши предмет банківського права, можна  дійти висновку, що його складають  суспільні відносини, які володіють  певною єдністю і виникають у сфері фінансової діяльності.

 

      3. Метод банківського  права 

     Щоб визначити, чи є банківське право  галуззю права, необхідно розглянути метод правового регулювання, який є додатковим обов'язковим критерієм  поділу права на галузі.

     При регулюванні відносин, які складаються в сфері банківського права, використовується не менше ніж два методи правового регулювання – диспозитивний та імперативний.

     Характеризуючи  застосування цих методів правового  регулювання в банківському праві, можна зазначити, що в горизонтальних відносинах застосовується диспозитивний метод, а в вертикальних – імперативний.

     Імперативне регулювання банківської діяльності зумовлене необхідністю проведення державної грошово-кредитної політики і здійснюється через Національний банк України, а в деяких випадках – через Кабінет Міністрів України та інші державні органи.

     Так, відносини Національного банку  України з банками найчастіше є відносинами влади і підпорядкування, а отже, ці відносини регулюються  імперативним методом (методом владних приписів), який застосовується в фінансовому і адміністративному праві.

     Натомість велика група відносин, які складаються  між банками, між банками і  клієнтами (юридичними і фізичними  особами), заснована на юридичній  рівності сторін. При правовому регулюванні таких відносин застосовується диспозитивний метод, притаманний цивільному праву.

     Крім  диспозитивного та імперативного методів, які застосовуються в банківському праві, виділяють також комплексний  метод правового регулювання  банківського права, який об'єднує в собі окремі характерні риси диспозитивного та публічно-правового методу і є вторинним по відношенню до них.

     Характерні  риси комплексного методу:

     – майнова самостійність учасників правовідносин;

     – застосування переважно способів комплексного (економічного) впливу на учасників правовідносин;

     – поєднання регулювання відповідних суспільних відносин шляхом видання нормативно-правового акту і укладення договору, який має цивільно-правовий характер;

     – «коридор автономії волі» обов'язкових учасників банківських правовідносин, який означає наявність у правовідносинах автономії волі, обмеженої певними рамками. Тобто суб'єкти правовідносин мають можливість вільно формувати свою волю лише в чітко визначених межах, установлених відповідними нормативно-правовими актами.

     Але виділення такого методу здається не зовсім виправданим у зв'язку з  тим, що суспільні відносини не можуть одночасно регулюватися протилежними за своєю природою прийомами та способами, оскільки втрачається єдність правового  регулювання.

     Застосування в банківському праві двох протилежних за своєю природою та змістом методів правового регулювання не дають можливості визнати банківське право галуззю права.

     Враховуючи  викладене вище, застосовуючи термін «банківське право», ми можемо розуміти під ним галузь науки чи правову дисципліну, а не саму галузь права. Таким чином, вивчати і розроблювати банківське право можуть різні правові наук. При цьому кожна з юридичних наук, зокрема наука фінансового права, орієнтуючись на межі своєї галузі права, повинна виділяти свій спектр вивчення банківського права.

     М. В. Карасьова підтверджує вищезазначене  положення, вважаючи, що банківське право  повинно включатися в систему  навчального курсу «Фінансове право» своїм фінансово-правовим аспектом.

     Вважаємо, що можна говорити про існування не банківського права як самостійної галузі права, а тільки про існування банківського законодавства як галузі законодавства. Адже, як зазначає П. С. Пацурківський, у галузі права переважає об'єктивний момент – внутрішні закономірності правової матерії, а в галузі законодавства – суб'єктивний момент, тобто рішення законодавця.

     Таким чином, галузь законодавства являє  собою сукупність юридичних форм, у яких знаходять своє вираження  і закріплення певні норми  права. Адже правова форма певного виду суспільних відносин конструюється на їх змісті, тому в це поняття включаються норми та інститути різних галузей права.

     Банківське  законодавство складається з  правових форм, у які входять правові  норми різних галузей права, що не є однорідними, – це насамперед норми фінансового, адміністративного й цивільного права, але, як і в будь-якій галузі, законодавства, що претендує на самостійність, існує певне ядро правових норм, які визначають його сутність.