Банківське право, суть, предмет, метод

 
 

     ЗМІСТ

     

     1. Визначення поняття банківське право...................................................

     2. Предмет банківського права.............................................................

     3. Метод банківського права...............................................................

     Список  використаної літератури............................................................

 

      1. Визначення поняття  банківське право 

     У другій половині XX ст., особливо в період після набуття Україною незалежності, в системі національного законодавства з'явилася велика кількість нових груп правових норм, предметом регулювання яких виступили однорідні суспільні відносини, їх виникнення стало своєрідною реакцією держави на стрімкий розвиток суспільних, передусім економічних відносин, які зумовлювали виникнення нових економічних механізмів, які потребували належного правового врегулювання.

     У процесі теоретичних досліджень зазначених груп норм щодо їх місця  в правовій системі країни науковці висловлювали різні точки зору: від  повного нівелювання особливостей предмета правового регулювання та відповідних правових норм до визнання цих груп норм як окремих нових галузей права.

     Одній з таких груп, стосовно якої й  досі існують суперечки між науковцями, і належить комплекс нормативно-правових норм, якими регулюються відносини, пов'язані з діяльністю банків.

     У процесі наукової дискусії щодо місця  банківського права в системі  права України з'явилися такі точки зору на цю проблему: 1) банківське право є підгалуззю права (фінансового, цивільного або господарського); 2) комплексною галуззю права; 3) банківське право як окрема галузь права не існує взагалі, адже говорити можна лише про існування банківського законодавства.

     Ще  в 50–70 роках XX ст. була висловлена точка зору, що банківське право є підгалуззю фінансового права, яка об'єднує в собі сукупність норм фінансового права, якими регулюються суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення банківських операцій. А фінансове право, в свою чергу, розглядалось як частина державного і адміністративного права, яка виокремилася в самостійну галузь права у зв'язку зі специфікою об'єкта правового регулювання і його суспільним значенням, але метод фінансового права є спільним з методом інших публічних галузей права – це метод владних приписів.

     Існує також точка зору, що всі відносини, які виникають у банківській сфері, відносяться до сфери господарського права або тяжіють до господарського права, оскільки йдеться про регулювання одного з видів підприємницької діяльності.

     Так, відомий дослідник банківського права М. М. Агарков, погоджуючись в цілому з думкою, що банківське право відноситься до господарського права, зазначав, що організація й діяльність кредитних установ значною мірою зумовлена регулюючою діяльністю державної влади. І правові норми, які регулюють цю діяльність, а також структуру та компетенцію відповідних органів, також є предметом банківського права, випливаючи з державного і адміністративного права.

     На  відміну від цих точок зору, відповідно до яких науковці розглядають  банківське право як підгалузь фінансового, цивільного або господарського права, найпоширенішою в наукових колах є позиція, суть якої полягає в тому, що банківське право є комплексною галуззю права.

     Один  із представників подібного підходу  вважає банківське право комплексною  галуззю права, яка регулює суспільні відносини, що виникають у процесі організації банківської системи і здійснення банківських операцій.

     Іноземні  вчені С. Гавалда і Ж. Стуффле  вживають поняття «банківське право» для визначення сукупності правил, що закріплюють правовий статус банків, тобто організацій, які постійно та на професійній основі здійснюють банківські операції. Американські вчені вважають, що «банківське право» є багатогранним терміном, яким охоплено не тільки загальні принципи організації й діяльності банків, а й сукупність норм, які регулюють порядок надання фінансових та пов'язаних з ними інших послуг.

     Ще  одна група вчених вважає, що виділяти банківське право в окрему галузь права ще рано, і воно повинно  розглядатися як інститут чи підгалузь  фінансового права, оскільки в іншому випадку виникне небезпека, що воно буде забезпечувати тільки інтереси банків, а не держави, громадянина та суспільства в цілому.

     Представники  третьої основної позиції на цю проблему зазначають, що банківське право не є ні галуззю, ні підгалуззю права, оскільки суспільні відносини, які регулюються «банківським правом», не можна визнати настільки своєрідними, щоб вони могли скласти предмет окремої галузі права. Вказані суспільні відносини регулюються нормами різних галузей права, а саме – цивільного, фінансового та адміністративного.

     Незважаючи  на своє теоретичне підґрунтя, питання  про відмежування галузей права  має велике практичне значення, адже лише правильне вирішення цього  питання дає змогу зробити  обґрунтовані висновки про застосування тієї чи іншої норми до конкретного кола суспільних відносин.

     Для того щоб визначитися в питанні  існування такої окремої галузі як банківське право, необхідно розглянути критерії виділення сукупності правових норм у самостійну галузь права.

     Питання про те, що в основі розмежування права на окремі галузі покладено насамперед предмет правового регулювання відповідної галузі, було вирішено в процесі наукової дискусії в 1939–1940 рр. XX ст.

     Отже, предмет є головним матеріальним критерієм розмежування норм права за галузями, оскільки він має об'єктивний зміст, зумовлений характером суспільних відносин, і, в принципі, не залежить від волі законодавця.

     До  структури предмета правового регулювання  включаються:

     – суб'єкти права, тобто їхній статус, а саме – правосуб'єктність. Отже, необхідно попередньо визначити положення суб'єкта права безвідносно до того, чи буде він учасником будь-якого конкретного правовідношення. Деякі науковці до структури предмета правового регулювання включають також конкретні зв'язки, які виникають, як мінімум, між двома суб'єктами права, і, таким чином, перетворюють їх у суб'єкти правовідносин;

     – їх поведінка чи діяльність у визначених суспільних відносинах;

     – об'єкти, з приводу яких суб'єкти права вступають у взаємовідносини один з одним;

     – факти, які виступають безпосередніми підставами виникнення і припинення відповідних відносин.

     Таким чином, для створення окремої  галузі необхідна наявність кола суспільних відносин, які мають певний ступінь своєрідності, єдності, складають  частку і які неможливо врегулювати за допомогою норм права інших галузей.

     Але в той же час С. М. Братусь висунув  ідею про недостатність такого критерію розмежування як предмет правового  регулювання і запропонував для  виділення окремої галузі права  використовувати два критерії: предмет (коло суспільних відносин) і метод правового регулювання (як спосіб впливу на поведінку учасників правовідносин).

     Метод правового регулювання може бути розкритий через свої структурні компоненти:

     – правосуб'єктність учасників правовідношення, яка визначається специфічним характером взаємозв'язку прав і обов'язків його учасників (за згодою сторін, в силу нормативно-правового акту);

     – цілісність юридичних фактів, з якими пов'язане виникнення правовідношення;

     – характер прав та обов'язків суб'єктів правовідношення, який визначається положенням суб'єктів по відношенню один до одного (рівність сторін, субординація);

     – спосіб захисту прав і відповідальність за невиконання обов'язків суб'єктами правовідношення (санкції і процедури їх застосування).

     Отже, метод правового регулювання  є додатковим юридичним критерієм, він є похідним від предмета, оскільки своєрідність методу правового регулювання  зумовлюється предметом регулювання. Самостійного значення він не має, але  в поєднанні з предметом сприяє більш точному поділу права на галузі.

     Питання кількості методів правового  регулювання є одним з найбільш дискусійних у юридичній науці. В цілому можна визначити три  основні позиції, які сформувалися на даний момент з приводу цього  питання.

     Так, на думку одних вчених, кожній галузі права властивий один метод правового регулювання.

     Інші  вважають, що тільки наявність особливого, специфічного саме для даної галузі права методу дає право говорити про існування самостійної галузі права. Зокрема, В. Ф. Яковлєв зазначає: «Якщо дослідник приймає будь-яку групу норм за самостійну галузь права, але не може виявити специфіки методу правового регулювання, то він, скоріше за все, бачить галузь там, де її немає».

     Сутність  третьої позиції полягає в  тому, що галузь права може мати декілька методів правового регулювання. Тобто заперечується існування особливого методу правового регулювання для кожної галузі права і робиться висновок про наявність різних способів регулювання відносин усередині однієї галузі права. Однак при цьому забувається, що при регулюванні сукупності суспільних відносин різними методами втрачається єдність правового регулювання.

     Таким чином, галузь права можна визначити  як сукупність відокремлених правових норм, що регулюють якісно специфічний  вид суспільних відносин за допомогою одного методу правового регулювання.

     Ці  критерії для виділення сукупності правових норм у самостійну галузь права є необхідним етапом для  аналізу концепції комплексних  галузей права, однією з яких і  пропонують деякі вчені визнати банківське право.

     Концепцію комплексних галузей вперше висунув  В. К. Райхер. Він вважав, що в межах  системи права слід розрізняти дві  категорії галузей – основні та комплексні. Комплексні – це такі галузі права, які, включаючи в себе норми основних галузей права, в той же час мають певну предметну єдність.

 

     2. Предмет банківського права 

     Беззаперечним є твердження, що об'єктивним критерієм  поділу права на галузі є матеріальний зміст суспільних відносин, урегульованих  нормами права.

     Ці  відносини повинні бути однорідними, специфічними і володіти певною єдністю на рівні діяльності, оскільки, як правило, окрема юридична норма регулює поведінку на рівні поведінкової операції, інститут права – на рівні дії, а галузь права – на рівні діяльності.

     Визначаючи  предмет банківського права, можна навести узагальнюючу позицію ряду науковців, згідно з якою предмет банківського права – це суспільні відносини, які виникають у процесі побудови, функціонування і розвитку банківської системи, зокрема в процесі здійснення центральним банком та кредитними установами банківської діяльності, а також суспільні відносини, які виникають у процесі регулювання банківської системи з боку держаних органів в інтересах громадян, організацій та держави.

     Якщо  проаналізувати вищенаведене визначення предмету банківського права, можна зробити висновок, що ключовою категорією в суспільних відносинах, які складають предмет банківського права, є банк. Безперечно, банк є ключовим суб'єктом банківських відносин, однак, на нашу думку, предметом банківського права є також і інші відносини, зміст яких складає банківська діяльність, однак суб'єктами яких є інші особи, ніж банки. Зокрема мова йде про фінансові установи, що здійснюють діяльність на підставі Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг».

     Однак, так чи інакше, щоб окреслити предмет  банківського права, необхідно чітко  визначити риси і особливості  такого поняття як банк.

     Сформулювати  поняття «банк» намагалось багато вчених-юристів.