Адміністративно-правове регулювання страхової діяльності в Україні

Автором підтримується  точка зору вчених про те, що досягнення результатів адміністративно-правового  регулювання можливе лише за умови  дотримання відповідних принципів, що підтверджується практикою передового досвіду світового страхового ринку. У цьому зв’язку, зважаючи на специфіку досліджуваної сфери, дисертантом запропоновано авторський перелік принципів адміністративно-правового регулювання страхової діяльності.

Завершується підрозділ  обґрунтуванням висновку про те, що основним стрижнем механізму адміністративно-правового регулювання страхової діяльності є функції та принципи його (механізму) здійснення, дотримання яких складає основний зміст публічно-державної та приватно-корпоративної управлінської діяльності.

У підрозділі 2.2 “Система суб’єктів адміністративно-правового регулювання страхової діяльності в Україні” аналізуються правовий статус, повноваження, завдання та функції суб’єктів адміністративно-правового регулювання страхової діяльності, викликані трансформацією форм власності у цій галузі економіки.

На основі аналізу  законодавства, правової літератури, а  також практики страхової діяльності автором встановлено, що для регулювання  вітчизняного страхового ринку та координації  діяльності його учасників в Україні створено і функціонує система органів влади та державного управління, які доцільно згрупувати за трирівневим принципом, тобто суб’єкти вищого, центрального та місцевого рівня. Кожен із названих суб’єктів у підрозділі характеризується детально.

Поряд з цим наголошено, що для забезпечення системності в організації адміністративно-правового регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством створено Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Автором окреслено адміністративно-правовий статус Комісії, досліджено її структуру, повноваження, завдання та функції. Звернуто також особливу увагу на Департамент страхового нагляду, який є самостійним структурним підрозділом Комісії і, на який покладено безпосередній зміст адміністративно-правового регулювання страхового ринку.

Показано, що важлива  роль в адміністративно-правовому  регулюванні страхової діяльності належить саморегулюванню, як складовій  системи регулювання. У цьому зв’язку зазначається, що роль саморегулюючих інституцій в умовах ринку, в тому числі й страхового є недостатньо вивченою та такою, що потребує належного правового, кадрового та методичного забезпечення. Проаналізовано правовий статус головних суб’єктів структури саморегулюючих організацій страхового ринку.

Завершується підрозділ  висновком, що система суб’єктів адміністративно-правового регулювання страхової діяльності в Україні є сформованою та дієвою, що забезпечує організацію страхового нагляду в Україні, розробки та прийняття нормативних актів, що регламентують механізм нагляду за страховою діяльністю, вироблення єдиних методичних принципів організації та здійснення страхової діяльності, визначення спеціальних вимог до страхових компаній, встановлення ліцензування страхової діяльності та сертифікації страхових посередників (агентів і брокерів), розроблення та встановлення єдиних кваліфікаційних вимог до керівного та управлінського складу страховиків.

У підрозділі 2.3. “Форми та методи адміністративно-правового регулювання страхової діяльності в Україні, їх аналіз та класифікація” наголошується, що саме через форми та методи державного регулювання наочно виявляється практична діяльність органів регулюючого впливу, за наслідками якої дається загальна оцінка державі як інституту публічної влади.

Аналізуючи підходи  науковців до змісту та класифікаційної  характеристики адміністративно-правового  регулювання загалом, і страхової  діяльності зокрема, наголошено, що кожна  із форм такого регулювання несе в собі змістовне та процесуальне навантаження. Більше того форми забезпечують органам регулювання системний характер їх діяльності, підпорядкованість та підконтрольність.

У підрозділі наголошено, що правові форми неможливо ототожнювати з юридичною фіксацією правового статусу органів державного регулювання страхової діяльності, оскільки вони визначають форми реалізації зазначеними органами вимог чинного законодавства, а також спрямовані на досягнення відповідного правового результату, або ж на встановлення (скасування, зміну) правових норм, або виникнення (зміну та/або припинення) певних правовідносин.

Показано, що у наукових працях вітчизняних і зарубіжних вчених немає однозначної думки  й щодо розуміння методів правового  регулювання. У цьому зв’язку автором наведено типові ознаки, що характерні методам адміністративно-правового регулювання.

Обґрунтовано  положення, що методи адміністративно-правового  регулювання взаємопов’язані з  формами державного управління, оскільки вони законодавчо закріплюють та визначають позитивну поведінку органів управління. Завдяки методам здійснюється практичне втілення ідей та досягнення мети управлінського органу, а на рівні держави - її завдань та функцій.

Завершується підрозділ  обґрунтуванням висновку про те, що головною метою адміністративно-правового регулювання страхової діяльності є забезпечення платоспроможності страховиків та посилення захисту майнових інтересів споживачів страхових послуг шляхом встановлення єдиних вимог щодо наявності у страховика достатнього обсягу активів, що відповідають страховим та іншим зобов’язанням, а також вимогам до капіталу страховика.

Розділ третій “Удосконалення адміністративно-правового  регулювання страхової діяльності в Україні”, що складається із двох підрозділів, присвячено вивченню чинників, які впливають на ефективність адміністративно-правового регулювання страхової діяльності та дослідженню особливостей вдосконалення правового та організаційного регулювання страхової діяльності в Україні.

У підрозділі 3.1 “Характеристика чинників, які впливають на ефективність адміністративно-правового регулювання страхової діяльності”, на основі аналізу законодавчих і нормативних актів та практики здійснення регуляторної політики держави показано, що як результат суспільно-корисної праці, ефективність механізму адміністративно-правового регулювання страхової діяльності підвладний дії об’єктивних та суб’єктивних чинників, зокрема правового, організаційного, технічного, політичного, соціального, морально-ідеологічного характеру.

Проведене узагальнення матеріалів практики адміністративно-правового регулювання страхової діяльності свідчить про недосконалість чинного законодавства та недостатню юридичну відповідальність, зокрема адміністративну. Проблемність ситуації полягає в тому, що навіть за умови встановлення факту вчинення адміністративного правопорушення притягнути правопорушника до відповідальності досить складно, що породжує за таких обставин безвідповідальність та безкарність.

Показано, що серед інформаційно-аналітичних  проблем організаційного чинника адміністративно-правового регулювання страхової діяльності - значна інформаційна закритість страхового ринку, що вважається однією з найбільш закритих зон ринку фінансового.

У підрозділі виділено найпоширеніші  види та способи зловживань у сфері страхової діяльності та негативні наслідки створюваної ними дестабілізації фінансової системи України.

Завершується підрозділ  обґрунтуванням висновку про те, що вплив указаних чинників носить постійний  та системний характер, що залежить від змісту державної страхової політики, а також державно-управлінської діяльності уповноважених органів, яка має бути спрямована на забезпечення стабільності діяльності страховиків та захисту прав споживачів послуг у сфері страхування, а також на запобігання можливим втратам капіталу через ризики, що притаманні діяльності страховиків.

У підрозділі 3.2 “Особливості вдосконалення правового та організаційного регулювання страхової діяльності” показано, що сучасний стан регуляторного впливу держави на страховий ринок характеризує поєднання управлінського впливу усіх гілок влади, що зазвичай негативно проявляється на розвитку страхової справи через перевищення ними своїх повноважень. З урахуванням цього у підрозділі обґрунтовуються міркування про те, що запобіжним заходом варто розглядати розвиток інституту неурядових організацій, що переймаються інтересами як страховиків, так і страхувальників.

На основі аналізу  та узагальнення статистичних даних  щодо укладених страхових договорів  показано, що перелік обов’язкових видів страхування є до певної міри виправданим, однак передбачає підвищену відповідальність держави за стан справ на ринку страхових послуг. Звертається увага на доцільність перегляду переліку видів обов’язкового страхування та приведення вітчизняної системи страхування до міжнародних стандартів.

Аналізуючи погляди  вітчизняних вчених та матеріали  практики підрозділів Державної  комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, автором  висловлені пропозиції щодо вдосконалення  чинного страхового та податкового  законодавства та розробки проектів законів, зокрема з метою упорядкування умов та порядку здійснення обов’язкового страхування, обґрунтовано необхідність прийняття ряду підзаконних актів. Підтримуючи позицію вітчизняних вчених, автором обґрунтовується необхідність законодавчого закріплення обов’язкової сертифікації та реєстрації страхових агентів-фізичних осіб. Пропонується також внести зміни до Порядку надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10 січня 2001 р. № 1

У підрозділі з посиланням на історичний зарубіжний досвід показано, що в умовах української дійсності  доцільно запровадити відповідну спеціалізацію  страховиків, які займаються обов’язковим медичним страхуванням, що додає гарантій захисту інтересів страхувальників. Крім того, в систему обов’язкового медичного страхування мають ввійти лікарняні каси, як громадські організації, що створюються для забезпечення додаткової медичної допомоги за рахунок членських внесків.

Зосереджено увагу на основних причинах недосконалості реформи пенсійного страхування, а також повільного розвитку недержавного пенсійного забезпечення, серед яких:

- недостатня зацікавленість  роботодавців у фінансуванні недержавних пенсійних програм для працівників;

- низький фінансовий  рівень спроможності громадян  до участі у системі недержавного  пенсійного забезпечення;

- обмежений вибір фінансових  інструментів, придатних для інвестування  в них пенсійних коштів, внаслідок відставання розвитку ринку капіталу від потреб інституційних інвесторів;

- низький рівень роз’яснювальної  роботи щодо змісту та ролі  системи накопичувального пенсійного  забезпечення в суспільстві та  недостатність фінансування вказаних  заходів.

Завершується підрозділ  викладенням положень про інші напрями  удосконалення регулювання страхової  діяльності, зокрема в частині  взаємодії гілок влади у регуляторній політиці. Кожен з названих напрямів удосконалення адміністративно-правового  регулювання страхової діяльності розглядається у підрозділі детально.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження, проведеного на основі аналізу чинного  законодавства України та практики його реалізації, теоретичного осмислення ряду наукових праць у різних галузях  знань, автором здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у необхідності вдосконалення механізму адміністративно-правового регулювання страхової діяльності, визначення адміністративно-правових засад діяльності органів влади, державного управління, а також саморегулюючих інституцій.

Запропоновано авторське  бачення основоположних висновків, визначень, змін і доповнень до чинного  законодавства у сфері регулювання  страхової діяльності, спрямованих  на вирішення окреслених завдань. До основних з них можна віднести такі:

1. На основі  аналізу значної кількості історичних, наукових, нормативних та публіцистичних джерел автором обґрунтовано системність адміністративно-правового регулювання страхової діяльності, на основі чого виокремлено сім його етапів, кожен з яких характеризує відповідну історичну епоху розвитку соціально-економічних відносин та відрізняється своєю специфікою. Досліджено, що розвиток правового впливу на сферу страхових відносин характеризується відповідними історичними етапами та бере свій початок з пам’ятки стародавнього права – “Руської правди”, яка дає відомості про законодавство Х-ХІ ст.

2. Сформульовано  авторське визначення страхування, як заснованих на обов’язковій або добровільній основі відносин з приводу формування та використання спеціальних фондів грошових коштів щодо захисту майнових інтересів юридичних та/або фізичних осіб шляхом відшкодування збитків, завданих страхувальнику чи застрахованій особі через настання страхового випадку або іншої визначеної договором страхування події.

3. З урахуванням зарубіжного досвіду (Російська Федерація) доцільно використовувати досвід пенсійного та соціального страхування, передбачивши застосування ставки єдиного соціального податку, а також регресивного принципу оподаткування фонду заробітної плати. Доцільним є також застосування досвіду Німеччини в частині запровадження системи внесків до лікарняних кас, роль яких полягає у перерозподілі коштів, що надійшли від сплати соціальних внесків до відповідних соціальних фондів і Федерального агентства праці.