Становлення та розвиток бюджетної системи України

2

Севастопольський інститут банківської справи

Української академії банківської справи

Національного банку України

Кафедра фінансів та кредиту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

«Фінанси»

на тему «Становлення та розвиток бюджетної системи України»

Виконав: студент заочної форми навчання

ІІІ курсу групи ЗФК- 91

Флоря І. В.

Перевірив: Іванова Т. М.

Севастополь – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

Темою курсової роботи є «Становлення та розвиток бюджетної системи України». Дана тема повинна розкривати сутність бюджетної системи України від Київської Русі до сьогодення та бюджетний устрій.

Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх і кожного. В бюджеті будь-якої країни відбиваються важливі економічні, соціальні, політичні проблеми життя суспільства і людини.

В умовах ринкових відносин і особливо в перехідний період до ринку бюджетна система є найважливішим економічним регулятором. Від того, наскільки правильно побудовано бюджетну систему залежить ефективне функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин.

Кожна країна має свою бюджетну систему, що відображає її економічну, соціальну, зовнішньоекономічну політику. Важливість питання побудови ефективної бюджетної системи полягає у тому, що через бюджетну систему, зокрема, через її ланки перерозподіляється частина національного доходу, що обумовлено необхідністю створення централізованого фонду грошових коштів для забезпечення суспільних потреб та повного виконання державою своїх функції.

Бюджетна система потребує вдосконалення: форм та методів планування бюджетів різних рівнів, ефективного використання бюджетних коштів, міжбюджетних стосунків.

Все вище згадане свідчить про те, що вивчення бюджетної системи знайшло в даний час особливу актуальність. Актуальність теми посилюється тим, що бюджетна система нашої країни на сьогоднішній день є фактичною копією бюджетної системи колишнього СРСР, але Україна ще не розпочала реформувати та розвивати свою бюджетну систему.

Метою курсової роботи є розгляд становлення та розвитку бюджетної системи України як найважливішого елементу фінансової системи суспільства.

Об’єктом дослідження є бюджетна система. Предмет дослідження – економічні відносини, що виникають з приводу формування та використання централізованого фонду коштів на державному та на місцевому рівні.

За останній час тема становлення, розвитку та проблем бюджетної системи висвітлювалась у наукових роботах зарубіжних і вітчизняних вчених-економістів, таких як: Ю.В. Пасічник, О.Д. Василик, В.Д. Базилевич та інші. Законодавчо – нормативна база вивчення бюджетної системи включає Конституцію України, Бюджетний кодекс, Закон України «Про Державний бюджет України» та інші закони та постанови [3, 5, 10].

Робота містить три пункти, кожен з яких є нібито окремою темою, але всі об`єднані загальним питанням теми. Перший розділ містить історичні відомості стосовно становлення бюджетної системи. У другому висвітлено характеристику сучасного стану бюджетної системи та роль в соціально-економічних процесах, розглянуто її складові. І, в заключному пункті розглядається структура бюджету, доходи та видатки бюджету України починаючи з 2002 року.

В умовах ринкових відносин і особливо в перехідний період до ринку бюджетна система є найважливішим економічним регулятором. Від того, наскільки правильно побудовано бюджетну систему залежить ефективне функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин.

1 СТАНОВЛЕННЯ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ

1.1 Україна від Київської Русі до 1917року

Характеристика економічних відносин періоду Київської Русі ускладнюється недостатньою кількістю документальних джерел, які характеризують цей період. Серед головних інформаційних джерел виділяються літописи, князівські земельні грамоти, археологічні матеріали [2].

На вершині адміністративної ієрархії Київської Русі стояло віче, яке не мало чітко окреслених повноважень. Функції найвищого органу виконавчої влади виконував князь. Роль представницьких органів влади належала княжим з`їздам, які збирали найбільш впливових бояр та чиркових чинів.

Роль основної казни держави в Київській Русі відігравала казна Київського князя. Розмежування доходів і видатків казни практично не існувало. Головним поповнення казни на початку існування держави була данина з підкорених народів.

Починаючи з XI століття збільшується роль внутрішніх джерел наповнення казни. Значну її частку складали доходи від судочинства, які почали надходити після уніфікації норм давньоруського права Володимиром Великим.

У X – XII століттях у Київській Русі існувало кілька видів кредитних відносин, серед яких головними були позичка та надання грошей під проценти, а також надання позички в натуральній формі, під певну частину натурального продукту.

Існували різні форми надходження податкових платежів. Збирання данини було характерним явищем в IX – на початку X століття. Її розмір визначався окремо для кожного племені.

З кінця XI століття об`єктом оподаткування стає кожне господарство. За одиницю оподаткування бралася соха, яка означала конкретний розмір земельного наділу. До XII століття збір здійснювався в натуральній формі, пізніше – частково у грошовій.

Основними платіжними засобами Київської Русі були іноземні монети, переважно арабські срібні дихреми. Використовувалася також гривня – грошова одиниця у вигляді злитку срібла вагою 160-200 грамів.

Витратна частина казни Київської Русі спрямовувалася на дарунки іншим народам, оплату послуг військових формувань інших народів, утримання збройних формувань, будівництво поселень і споруд. Протягом певного періоду частини витрат князівства спрямовувалася на сплату данини монголо – татарам.

У XIV – XVI століттях українські землі були розірвані між кільком державами з різним соціально – політичним устроєм, що наклав відмінності й на бюджетні відносини.

Після занепаду Києва економічне й культурне життя України переміщається до Галицько-волинського князівства, яке незабаром теж втрачає свою могутність. У 1340 році західноукраїнські землі опинилися під владою Литви. При цьому була повністю збережена система князівського управління. Литовці переймали українську культуру, писемність, військову організацію, рівень яких був вищий чим литовській.

У XVI столітті литовське князівство втрачає свою самостійність. Війна з Москвою вимушує литовців звернутися за допомогою до Польщі, яка погодилася допомогти за умови об`єднання в одне політичне ціле. 1 липня 1569 року утворилася Річ Посполита. Україна знову була розірвана. Значна її частина відійшла до Речі Посполитої – держави зі сталими нормами життя, мовою, культурою, адміністративним устроєм. Буковина з середини XVI століття перебувала у складі Молдавії, яка у 1564 р. визнала протектор Туреччини [9]. Закарпаття входить до складу Угорщини, а після поразки поділяється між Австрією і Семигородом. Значна частина на Українських земель опинилася під владою Москви.

Головною особою держави за часів польсько-литовської доби був великий князь, у руках якого, як і за часів Київської Русі концентрувалася виконавча, законодавча та судова влада [14].

Роль представницького дорадчого органу використовувалася Пани –Рада, що складалася з бояр, урядовців та міщан, до яких пізніше приєдналися службові князі, магнати та маєткова аристократія. За необхідності князь користувався Таємною Радою, яка складалася з 8 – 10 наближених до нього осіб. У кінці XV столітті князі передає Пани – Раді значні частину своїх повноважень зокрема право ведення дипломатичних відносин, законотворчої діяльності тощо. Після Люблінської унії (1569) усі права Пани – Ради – переходять до Вольного Сейму, котрий з 1529 року був визначений як державна установа.

Значну роль у структурі Литовсько – Руської держави відігравали удільні князі, у внутрішні справи яких не мав права втручатися навіть великий князь. Після втрати удільними князями своїх прав роль місцевих органів влади виконують намісники – старости та воєводи. На них було покладено обов`язки збору податків, виконання судових, поліцейських функцій, контроль за використання селянських земель тощо.

Юридична база за часів існування Литовсько – Русь кого князівства спиралася на міждержавні й міжнародні угоди, привілейні грамоти, земські устави та збірники законів.

У перші роки існування Литовсько – Руської держави за основу юридичних норм приймалася «Руська правда», прийнята за часів Київської Русі. З часом виникла необхідність зафіксувати нові норми права. У 1468 році було прийнято Судебник Великого князя Казимира 4, котрий включав 25 статей, які регламентував маєткові права, судові процедури тощо. «Устав на волоки», прийнятий у 1528 р., регламентував розмір землеволодінь, обмежуючи права селян та встановлення для них низки натуральних повинностей.

Починаючи з 1529 року соціально – економічні відносини в Державі регулюються Литовським статутом, який був значно досконалішим за більшість тодішніх західноєвропейських кодексів і зберігав своє правове значення аж до першої чверті XIX ст.

Основу економіки України XIV – XVI ст. становили землеробство, скотарство, різні промисли та торгівля. Найбільш розвинутими галузями біли скотарство, мисливство, рибальство, бортництво, соляний і деревообробний промисли. Велике значення мали ліси, що були основою лісових промислів [4].

Збір податків відбувався за такими рівнями: загальнодержавний, окремого князівства, повіту, селищ окремого пана і, нарешті, осадчого.

Платниками державі були міста, села, окремі власники майна. Міста до 1480 р. платили мито за право здійснення торговельної діяльності. Власники маєтків, через які проходили торговельні шляхи, зобов`язувалися стягувати мито з торговельних караванів на користь держави. Для контролю за стягненням мита всі шляхи були переділені митними кордонами.

У сільській місцевості збиралися податки, які називались «подищина». Грошовий податок, який збирала держава, називався «серебщина». Пани платили державі, стягуючи з населення податок натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою тощо.

Частину доходів держави становили відрахування на здійснення судових дій. Частина податків і платежів, що збиралася на користь держави, становила плату за службу чиновників [4].

Крім загальнодержавних податків і платежів власники землі, по якій проходив торговельний шлях, збирали мито на свою користь. Мито на користь держави і власника землі було значним, що підтверджують відомості про те, що купці часто обирали «незаконні» шляхи, хоча там і була загроза пограбування.

Залежно від виду платежів селяни поділялись на три групи. Тяглі селяни працювали у пана зі своєю худобою. У XVII ст. панщина становила 100 днів на рік. Ремісники – службові селяни мали певну спеціалізацію – колісництво, пекарство. Вони створювали сотні, якими керував сотник. Службові селяни (рибалки, бортники, конюхи) проживали біля замків. Чинші селяни платили збори (чинш) зі своєї власної землі медом, шкірою тощо.

Після Люблінської унії почалася масова роздача землі польським панам, що викликало стихійні втечі селян. Щоб заохотити селян залишитись на землі, польські пани оголошували звільнення від сплати податків на панщині на 20 років.

Розвиток виробничих сільськогосподарських відносин сприяв торгівлі, що вимагало чітких грошових відносин. З 50-х років XIV ст. і до другого десятиріччя XV ст. у Львові карбувались місцеві монети – великі срібні руські пів гроші з гербом Галицької русі – левом, а також мідні денарії.