Причини і наслідки Світової фінансової кризи 1997-1998 рр. для розвитку світового господарства

 

                                                ПЛАН

 

Вступ.

 

1. Причини Світової фінансової кризи 1997-1998 рр.
2. Наслідки Світової фінансової кризи 1997-1998 рр. для розвитку світового господарства.
3. Світова фінансова криза 1997-1998 рр. та Україна.

Висновок.

Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

 

      Несподівана подія 1997 - 1998 р. - фінансово-економічна криза в Східній Азії. До середини 90-х років держави цього регіону розвивалися надзвичайно високими темпами, за що були прозвані "тиграми". Азіатську модель економічного розвитку ставили як приклад й іншим країнам.

      Потрібно зауважити, що характерною  рисою валютних ускладнень є  те, що вони виникають і проявляються не тільки в окремих країнах, а легко поширюються і на сусідні, або партнерські країни. Більше того побоювання  «спізнитися» і втратити конкурентоспроможність підштовхує країни до наступної девальвації, провокуючи виникнення кризових спіралей, дуже тяжких для економік. Якщо кризова сфера достатньо велика, то висока можливість розкручування спіралі до світового рівня.

     Яскравим прикладом такого кризового  «розкручування» можуть виступати  Східноазіатські «тигри».  Група найбільш динамічних країн 80-х – початку 90-х у 1997-98 рр. зіткнулася з руйнівною валютною кризою, причому динаміка її розвитку проявляється саме у взаємному «підштовхуванні» валют до обвалу. Безумовно, причини кризи лежали в незадовільній фінансовій і банківській системі, проте розкручування кризової спіралі вже мало також і внутрішні стимули.

Отже, актуальність вибраної теми полягає  в тому, що на сьогодні найважливішою світовою проблемою є визначення причин, джерел та наслідків світової фінансової кризи в умовах глобалізації. Проблеми світової фінансової системи та витоків її кризових явищ досліджуються в роботах таких вітчизняних вчених як Рогач О. І., Філіпченко А. С., Красавіної Л. Н., Михайлова Д. М. Велика увага цим проблемам приділяється в роботах зарубіжних вчених: Енга М., Мауера Л., Роуз П.

Метою реферату є розгляд того, які ж самі помилки допустили країни з могутньою економікою і які наслідки мала Світова фінансова криза 1997-1998 рр. для розвитку світового господарства.

 

1. Причини Світової фінансової кризи 1997-1998 рр.

  Світова  фінансова криза 1997-1998 рр. (Азіатська  фінансова криза) -економічна криза в країнах Південної і Східної Азії, яка вибухнула в липні 1997 р. і стала найсерйознішим потрясінням світової економіки в 90-ті роки. Причиною кризи стало надзвичайно швидке зростання економік «азіатських тигрів», яке сприяло масивному припливу капіталу в ці країни, зростанню державного і корпоративного боргу, перегріву економіки і буму на ринку нерухомості. Економічна криза в азіатських країнах, безумовно, виявилася як фінансова криза, проте мала ясно помітну господарську природу.

Найважливішою причиною кризи  стали не підступи міжнародних спекулянтів, а очевидна неефективність господарських  систем країн регіону і несамостійний  характер їх розвитку впродовж останніх тридцяти років.

По-перше, всі ці країни вибрали шлях визначеної, якщо так можна виразитися, господарській "монокультурності". У найбільш сприятливий період, в кінці 80-х - початку 90-х років, домінуючими галузями їх економік залишалися машинобудування і електроніка - галузі типового масового виробництва, де використовувалися, але не створювалися, нові технології. Що надихнули досвідом Японії, яка, випустив в 1950 році всього 32 тис. автомобілів, в 1974-м стала їх основним експортером, а в 1980-м - найбільшим виробником, країни, що забезпечувала на вершині своєї могутності 82% світового випуску мотоциклів, 80,7% виробництва домашніх відеосистем і близько 66% устаткування, що фотокопіює, країни регіону прагнули повторити її успіх. В результаті на початку 90-х років машинобудування і електронна промисловість забезпечували більше 60% південнокорейського і майже 58% малайзійського експорту, а джерелом економічного зростання стали галузі, велика частина продукції яких не могла бути реалізована на внутрішньому ринку.

По-друге, всі азіатські  країни орієнтувалися на екстенсивні  методи розвитку, що передбачали величезні  інвестиції в розвиток промисловості  і постійний приплив нових  робочих рук. Навіть на початку 90-х  років, коли на дорозі індустріального  розвитку були досягнуті значні успіхи, норма заощаджень складала на Тайвані 24 %, в Гонконзі - 30, в Малайзії, Таїланді і Південній Кореї - по 35, в Індонезії - 37, в Сінгапурі - 47 %, а в Китаї доходила до фантастичного рівня в 50 % ВНП. В той же час за період з початку 60-х по 1990 рік доля зайнятих в індустріальних галузях в загальній чисельності активного населення виросла на Тайвані з 17 до 40 %, в Південній Кореї - з 22 до 48 %, а в Сінгапурі - з 27 до 51 %. У Південній Кореї і на Тайвані в першій половині 90-х років середня тривалість робочого часу в індустріальному секторі досягала майже 2,5 тис. годин в рік, тоді як в більшості європейських країн вона законодавчо була обмежена 1,5 тис. годин. Як наслідок, якщо впродовж 50-х - 80-х років у Франції зростання продуктивності праці забезпечувало більше 60% сумарного зростання ВНП, то на Тайвані відповідний показник складав 27,7 %, в Південній Кореї - 11,6, а в Сінгапурі - всього 2,3 %.

По-третє, потреби прискореного розвитку перешкоджали зростанню доходів  населення і укріплювали залежність країн Азії від світових ринків. В середині 90-х років, коли в розвинених країнах середньочасова заробітна плата промислового робітника складала від 12 до 30 дол., в Кореї і Сінгапурі праця висококваліфікованого фахівця оплачувалася з розрахунку не більше 7 дол., а в Малайзії - 1,5 дол. в годині. У Китаї і Індії в цей же час робочі отримували близько 3, а у В'єтнамі - не більше 1,5 дол. в день. Не дивлячись на швидке господарське зростання, з середини 70-х по кінець 80-х років показник доходів на душу населення в Таїланді, Малайзії і Індонезії знизився на 7, 23 і 34 % в порівнянні з аналогічним показником, розрахованим для країн "великої сімки. «Середній клас» в цих країнах залишається вельми нечисленним, складаючи (в разі вживання міжнародних стандартів) близько 4 % в Індонезії, 7-8 % на Тайвані і 10-11 - в Південній Кореї. Таким чином, внутрішнє споживання  не могло стати в разі кризи реальною альтернативою експорту.

По-четверте, країни регіону  залишалися украй залежні від  імпорту капіталу. Початок був  покладений ще в 50-і роки, коли США  допомагали індустріалізації Південної  Кореї і Тайваню, розглядаючи  ці країни як форпости на дорозі комуністичної  загрози і надаючи їм економічну допомогу, розмір якої досягав 6-10 % ВНП цих країн. Згодом акцент був перенесений на прямі іноземні капіталовкладення; лише з 1987 по 1992 рік їх об'єм в Малайзії зріс майже в 9 разів, в Таїланді - від 12 до 15, в Індонезії - в 16 разів. У 1978-1996 рр. темп зростання іноземних капіталовкладень в ці економіки стійко перевищував темп зростання їх валового національного продукту. У першій половині 90-х тенденція зміцнилась: прямі капіталовкладення іноземних компаній в країни регіону за один лише 1996 р. склали 93 млрд. дол., збільшившись за п'ять попередніх років більш ніж втричі. Особливо слід зазначити, що в 90-і роки США і європейські країни почали знижувати інтенсивність інвестування в регіон, тоді як Японія, Сінгапур, Гонконг і Тайвань, не відмічені в прихильності до інтенсивного типу розвитку, нарощували свої зусилля. В результаті ці чотири країни в 1993 році забезпечували 59,7% іноземних інвестицій до Таїланду, тоді як доля США не піднімалася вище 20%; аналогічні дані по Малайзії для 1994 року складають 62,2 і 11,6 %, по В'єтнаму за станом на кінець 1995 років - 68,1 і 5,9 %. Таким чином, азіатські країни усе більш замикалися в прихильності вибраної ними "єдино вірній" моделі.

По-п'яте, країни регіону  в своєму прагненні до прискореного розвитку зробили себе надзвичайно  залежним від експорту власної продукції. Як і у ряді інших аспектів, вони прагнули йти по шляху Японії, що орієнтувалася перш за все на американський  ринок. Статистика свідчить, що в 80-і  роки економічне зростання Південної Кореї і Тайвані на 42 і 74 % відповідно, був обумовлений закупівлями промислової продукції цих країн з боку одних лише США. Будь-яке скорочення попиту (а воно неминуче повинне було статися у міру зростання вжитку нематеріальних благ на постіндустріальному світі) було б згубне для азіатського зростання, що і підтвердилося на практиці.

По-шосте, азіатська модель розвитку залишалася за своєю природою етатистською. У Японії відповідний принцип зведений в абсолют. Якщо в США лише 6,6 % ВНП виробляється в галузях, що вважаються регульованими державою, то в Японії цей показник складає 50,4 %, а Банк Японії є найменш самостійним в своїх рішеннях серед Центральних банків 20 провідних країн світу. Держава підтримувала і підтримує гігантські конгломерати (zaibatsu), забезпечуючи їм режим найбільшого сприяння. У Південній Кореї аналогічні компанії (chaebols) забезпечують небачену монополізацію ринку. Найважливішим методом державної підтримки подібних компаній є дешеве кредитування, яке дозволяє виживати неефективним фірмам, і що підтримує існування неефективної і корумпованої банківської системи.

І, нарешті, азіатські країни залишалися надзвичайно залежними від постіндустріальних держав технологічно, інтелектуально і культурно.

Кризу 1997-1998 років слід розглядати як продовження японської рецесії, очевидної, що стала, з початку 90-х  років. Протікання обох криз дає безліч підстав для їх зіставлення.

 

   

 

 

 

 

2. Наслідки Світової фінансової кризи 1997-1998 рр. для розвитку   світового господарства.

Існує кілька причин, що пояснюють  глобальний вплив цієї кризи на інший світ: на частку країн Азії, крім Японії, доводилася половина величини приросту у виробництві світової промислової продукції, незважаючи на те, що їхня частка становила тільки 20 % світового сумарного ВНП. При зниженні темпів зростання виробництва в країнах Південно-Східної Азії перекривався запланований приріст виробництва в країнах Східної Європи. Посилення конкурентоспроможності азіатських виробників через зниження курсів національних валют завдало удар на світові ціни й світову економіку. Східна Азія до останнього часу була найбільшим імпортером капіталів. Згідно з даними, опублікованими у грудні 1997 р. у газеті "Financial Times", обсяг наданих країнам регіону позичок на кінець 1996 р. склав 757 млрд дол., у тому числі Гонконгу - 207, Сінгапуру - 189, Кореї - 100, Таїланду - 70, Індонезії - 55, Малайзії - 22 млрд дол.

Оцінка цієї кризи заслуговує на увагу. На відміну від інфляції, коли спостерігається втеча від  грошей, що знецінюються, до товарів, що стимулює зростання виробництва, при  дефляції відбувається зворотний процес. Іншими словами, пропозиція перевищує  платоспроможний попит, внаслідок  чого починається масове надвиробництво товарів. Ринок реагує на це падінням цін, що неминуче приводить до скорочення збуту й капіталовкладень, зниженню прибутковості, росту безробіття, тобто  починається період банкрутств.

В основі азіатської кризи 1997-1998 р. лежить надвиробництво, що виникло з вини транснаціональних корпорацій (ТНК) і банків. За останнє десятиліття ТНК, головним чином американські, японські і європейські, створили в Південно-Східній Азії численні філії, що володіють високою конкурентоспроможністю через порівняно низьку заробітну плату. Місцеві концерни піддалися загальному економічному буму, займаючи для цього великі кошти в місцевих банках, а ті, у свою чергу, брали кредити в банках промислово розвинених країн. Швидке підвищення акцій місцевих компаній викликало небачений приплив іноземних портфельних і короткострокових інвестицій, підвищення курсів акцій. Ця фінансова "піраміда" могла підтримувати будинок економічного росту тільки тимчасово. Після появи перших ознак затоварення ціни знизилися, за ними впали курси валют і доходи компаній. Платити по кредитах стало нема чим. Іноземні інвестори почали гарячково вилучати капітали. Фінансова криза привела до кризи в промисловості й економіці в цілому.

     Криза почалася з краху банківської системи в Чехії весною 1997 р., осінню того ж року він охопив Малайзію і Таїланд. На початку 1998 р. криза розповсюдилася на Індонезію, Південну Корею і Японію. У серпні 1998 р. криза досягла Росії, потім перемістилася до Бразилії і Аргентини. Особливість глобальної фінансової кризи 1997-1998 рр. полягає в тому, що це перша криза, що уразила більшість країн з ринками, що розвиваються. Криза зробила істотний вплив на світову фінансову систему в цілому, поставив питання про необхідність її реформування, включаючи реформу міжнародних фінансових організацій (МФО). Світова економіка випробовує найбільш серйозні потрясіння за період після нафтового шоку середини 70-х початку 80-х років. Наслідком фінансової кризи є уповільнення темпів економічного зростання розвинених країн. Падіння курсів акцій набуло повсюдного характеру, впали ціни на сировинні. Серйозні проблеми випробовувала Японія і більшість країн Східної Азії. Національні фондові індекси за той же період впали в 11 разів в Індонезії і Росії, в 4,5 разу - в Південній Кореї, в 4 рази - в Малайзії і Таїланді. По рівню капіталізації ринки найбільш постраждалих країн відкинуті до 1993-94 рр. Зниження об'єму ВВП в 1998 р. стає однією з основних проблем для ЮВА і Росії. Світова фінансова криза призвела до фундаментальних зрушень в представленні міжнародних інвесторів (найбільших банків, пайових і інвестиційних фондів, страхових компаній) щодо інвестицій в країнах з ринками, що розвиваються, погіршилася для цих країн перспектива отримання нових приватних інвестицій. Очевидно, що ні тривале економічне зростання, ні сприятливе відношення міжнародних фінансових організацій не служать гарантією від кризи національної фінансової системи, масових банкрутств банків і промислових підприємств, падіння курсу валюти. Один із уроків останньої фінансової кризи в Східній Азії полягає в тому, що навіть швидкозростаюча економіка з фінансовою системою не в змозі протистояти діям міжнародних інвесторів. На щонайменші коливання економічної і політичної кон'юнктури насамперед реагують портфельні інвестори, досить легко перекидаючи засоби на надійніші, хоча і менш прибуткові ринки. По оцінках експертів МВФ, чистий приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою (Латинська Америка, Азія, Африка, Центральна і Східна Європа, включаючи Росію) скоротився з 215 млрд. дол. в 1996 р. до 123,5 в 1997 р. Основний результат полягає у відході значної частини капіталу з ринків, що розвиваються.