Поняття та види фінансових послуг, ринку таких послуг та їх учасників

Подібного роду відносини  виникають при створенні фінансових установ, коли є необхідність проведення їх державної реєстрації та ліцензування їх операцій.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги  та державне регулювання ринків фінансових послуг" державним регулюванням ринків фінансових послуг є здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками  фінансових послуг з метою захисту  інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам. Однією з форм державного регулювання ринків фінансових послуг згідно зі ст. 20 Закону виступають ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг.

Державне регулювання  ринку цінних паперів – здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст. 1 Закону України "Про державне регулювання ринку  цінних паперів в Україні"). Формою державного регулювання ринку цінних паперів, відповідно до ст.3 Закону України "Про державне регулювання ринку  цінних паперів", зокрема, є видача ліцензій на здійснення професійної  діяльності на ринку цінних паперів.

Як вбачається з проаналізованого, державне регулювання, зокрема державна реєстрація фінансових установ та ліцензування їх діяльності як форми державного регулювання здійснюється державою в особі державних органів, наділених владними повноваженнями.

З органів, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг, у ст. 21 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" складено систему. Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

щодо ринку банківських  послуг – Національним банком України;

щодо ринків цінних паперів  та похідних цінних паперів – Державною  комісією з цінних паперів та фондового ринку;

щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим  органом виконавчої влади у сфері  регулювання ринків фінансових послуг – Державною комісією з регулювання  фінансових послуг (Держфінпослуг).

Державних реєстраторів, які  являють собою, так би мовити, завершальну  ланку з державної реєстрації юридичних осіб, в тому числі банків та інших фінансових установ, також  необхідно зазначити у цьому  списку, однак державні реєстратори  є посадовими особами, які відповідно до ст. 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", підпорядковуються  міському голові міста обласного  значення, або голові районної, районної в м місті Києві та Севастополі державної адміністрації.

Проте слід особливо наголосити, що вказана вище послідовність випливає суто із законодавства України, а  на практиці вона має особливості  щодо кожного з видів фінансових установ в Україні, про що йтиметься  у кожному спеціальному розділі  даного дисертаційного дослідження.

Повноваження Національного  банку України з державної  реєстрації банків регулюються Законом  України „Про Національний банк України" та окремими нормативно-правовими актами Національного банку, базовим з  яких є Положення про порядок  створення та державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень.

Відповідно до Закону України  „Про банки і банківську діяльність" Національний банк України здійснює державну реєстрацію банку, після проходження якої, згідно із ст. 2 Закону банк мав би набути статусу юридичної особи, а Національний банк України видав би банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою НБУ формою (ст. 17 Закону). Незважаючи на те, що ці норми збереглись у Законі України „Про банки і банківську діяльність", на сьогоднішній день всі фінансові установи України, включаючи банки набувають статусу юридичних осіб тільки після реєстрації відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". У Законі, проте, вказано (ч. 2 ст. 3), що спеціальними законами можуть бути встановлені особливості державної реєстрації, зокрема, банків, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок). Однак, на нашу думку, ці особливості стосуються лише порядку проведення державної реєстрації установчих документів у відповідних структурах – Національному банку України, Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України – та порядку перевірки в межах цієї процедури комплектності та правильності оформлення інших документів, що необхідно перевірити з метою подальшої державної реєстрації фінансових установ в якості юридичних осіб. Тобто якщо розглядати державну реєстрацію фінансових установ як кінцевий етап їх створення, після проведення якого фінансова установа набуває статусу юридичної особи, то Національний банк України та Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України виконують у схемі державної реєстрації банків та інших фінансових установ роль органів, щоперевіряють комплектність та зміст документів, які подаються для державної реєстрації банку (фінансової установи), а також реєструють не саму фінансову установу як юридичну особу, а лише погоджують її установчі документи у відповідності до ч. 4 ст. 8 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Зважаючи на це, в подальшому, при використанні поняття „державна реєстрація банку" у застосуванні до функції Національного банку України, а „державна реєстрація фінансової установи" у застосуванні до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, буде матися на увазі „державна реєстрація установчих документів банку та іншої фінансової установи" відповідно, що виглядатиме більш коректно з точки зору чинного нині законодавства.

З метою здійснення державної реєстрації банку, Національний банк України має такі повноваження:

1) установлювати плату  за проведення реєстрації банків та видачу ліцензій;

2) приймати за заявою  засновників банку та розглядати  документи, необхідні для здійснення  державної реєстрації банку згідно  з переліком, встановленим ст. 17 Закону України „Про банки і банківську діяльність";

3) відкривати тимчасовий  рахунок для накопичення підписних  внесків засновників банку та  інших учасників банку; 

4) встановлювати вимоги  до розмірів та порядку формування статутного капіталу майбутнього банку;

5) відмовляти банку у  використанні запропонованого ним  найменування за умов, наведених  у ст. 15 Закону України „Про банки і банківську діяльність";

6) приймати рішення про державну реєстрацію банку;

7) видавати банку свідоцтво про державну реєстрацію за встановленою Національним банком України формою;

8) вести Державний реєстр банків.

Передумови для виникнення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з'явились у 2001 році відповідно до Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", в якому вона не мала конкретної назви, а називалась умовно – уповноважений орган. Створено Комісію наприкінці 2002 року Указом Президента України від 11.12.2002 № 1153/2002 „Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України" в якості центрального орану виконавчої влади зі спеціальним статусом. З цього часу Комісія стає уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг України.

Правовий статус Державної  комісії з регулювання ринків фінансових послуг України поки що не врегульований законодавчо, а  регулюється Положенням про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженим Указом Президента України від 04.04.2003 № 292/2003. Одним з основних завдань Комісії, визначеним Указом, є здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері. Однак, державну реєстрацію фінансових установ не визначено формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Відповідно до ст. 20 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" формами державного регулювання ринків фінансових послуг названо ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг, а пункт 4 Указу Президента України від 04.04.2003 № 292/2003 дещо уточнює вказане повноваження, формулюючи його як повноваження здійснювати реєстрацію фінансових установта вестиДержавний реєстр фінансових установ. При аналізі вказаних контекстів виходить, що здійснення, так би мовити, первинної реєстрації фінансових установ (зважаючи, що остаточна реєстрація здійснюється системою державних реєстраторів) логічно продовжує ведення Державного реєстру фінансових установ і, ці два повноваження у синтезі, є формою державного регулювання ринків фінансових послуг. Зважаючи на це, а також враховуючи пункт 3 вказаного Указу Президента України, перелік фінансових установ, реєстрація яких здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, включає наступні фінансові установи: страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, довірчі товариства, кредитні спілки, лізингові та факторингові компанії, кредитно-гарантійні установи, ломбарди, інші учасники ринків фінансових послуг (крім банків, професійних учасників фондового ринку, інститутів спільного інвестування в частині їх діяльності на фондовому ринку, фінансових установ, які мають статус міжурядових, міжнародних організацій, Державного казначейства України та державних цільових фондів).

Поняття державного реєстратора  та повноваження державних реєстраторів в Україні регулюються Законом  України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" .

Державний реєстратор, відповідно до ст. 1 Закону, - це посадова особа, яка  від імені держави здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців за процедурою, що виписана у Законі. Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста  обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації. Державний реєстратор підпорядковується міському голові міста обласного значення або голові районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Згідно зі ст. 6 Закону України  „Про державну реєстрацію юридичних  осіб та фізичних осіб-підприємців" державний реєстратор має такі повноваження з державної реєстрації в широкому сенсі останнього поняття (оскільки Закон визначає під державною  реєстрацією взагалі і державну реєстрацію юридичних осіб незалежно  від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, і державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців, і державну реєстрацію припинення юридичних  осіб та припинення підприємницької  діяльності фізичними особами-підприємцями, і державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб або зміни  імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців):

проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

проводить резервування найменувань юридичних осіб;

формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;

оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних  осіб та державну реєстрацію зміни  імені або місця проживання фізичних осіб-підприємців та ін.

Висновок

Будь-яка дія ставить  під сумнів цілісність фінансового ринку і вимагає втручання органів контролю. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави повинно бути обов’язковим.

Державне регулювання  ринків фінансових послуг здійснюється щодо ринку банківських послуг - Національним банком України; щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку; щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Регулювання фінансового  ринку та нагляду за діяльністю фінансових установ базуються на трьох цілях:

захист інвесторів та споживачів фінансових послуг;

забезпечення умов для  справедливості, ефективності та прозорості фінансового ринку;

зниження системних ризиків як інвесторів та споживачів фінансових послуг, так і фінансових установ.

Уповноважений орган є  центральним органом виконавчої влади, який працює за колегіальним принципом. Він не може бути учасником фінансових ринків як елемент облігацій внутрішніх та зовнішніх державних позик або здійснювати будь-яку іншу діяльність на фінансових ринках, крім передбаченої чинним законодавством

Уповноважений орган складається  з Голови, заступників Голови та не менше трьох членів Уповноваженого органу - директорів департаментів (далі - директори департаментів), якщо призначає  на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України.

Уповноважений орган складається  з Голови, заступників Голови та не менше трьох членів Уповноваженого органу - директорів департаментів (далі - директори департаментів), якщо призначає  на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України від 16.01.2003//Науково-практичний коментар. К., Юрінком Інтер, 2004.
2. Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” від 12.07.01 р. № 2664-ІІІ
3. Маслова С.О., Опалов О.А. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. –К.: Кондор, 2006. -192 с.
4. Ринок фінансових послуг. Навчальний посібник / М.А.Коваленко, Л.М.Радванська, Н.В.Лобанова, Г.М.Швороб. –Херсон: Олді-плюс, 2004. -572 с.
5. Рябченко О. Зміст державного регулювання господарської діяльності. Право України, 2006 рік, № 1. – С. – 83.
6. Ходаківська В.П., Данілов О.Д. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. –Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. -501 с.
7. Цивільне право України:Підручник: У 2-х т./ Борисова В.І.(кер.авт.кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004.- Т.1. – С.121 (480 с.)
8. Шелудько В.М. Фінансовий рикнок: Навчальний посібник. –К.: Знання-Прес, 2002. -535 с.
9. Шпомер А. Ліцензування як засіб державного регулювання господарської діяльності. – Право України, 2004, № 2. – С. 55-58.
10. Щербина В.С. Господарське право: Підручник.- 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. – 86-87