Поняття та види фінансових послуг, ринку таких послуг та їх учасників

Зміст

    Вступ 3

1. Поняття та види фінансових послуг, ринку таких послуг та їх

учасників 4

2. Державне регулювання ринків фінансових послуг: мета та форми 7

3.Система органів, що здійснюють державне регулювання,

створення фінансових установ, та їх повноваження у цій сфері 9

    Висновок 14

    Список використаної  літератури 15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Фінансовий ринок у  країнах з розвиненою економікою часто називають фінансовим барометром економіки держави. Ефективно працюючі фінансові ринки та їх динамічний розвиток – основа стійкості національної валюти. Економічний зміст фінансових послуг полягає у забезпеченні ефективного використання капіталів на основі їх своєчасної мобілізації інвестування в найбільш перспективні сфери діяльності та прискорення їх обігу. Еволюція ринку фінансових послуг відбувається відповідно до законів суспільного розвитку.

В Україні ринкові процеси  відбуваються на фоні гострої нестачі  інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання  гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства.

Весь досвід економічного розвитку показує, що висока якість фінансових активів підвищує якість ринку і  тим самим стимулює економічне зростання.

По-перше, високоякісний, добре  відрегульований фінансовий ринок  знижує загальний ризик, який міжнародні інвестори пов’язують з конкретною країною. Завжди знайдуться ті, хто буде проти жорстких мір і норм, що регулюють ринок цінних паперів.

По-друге, якісний, добре відрегульований ринок – це незамінний інструмент для залучення в процес економічного розвитку всього обсягу заощаджень населення.

По-третє, висока якість фінансового ринку підвищує динамічність системи та її репутацію, що дуже важливо для того, щоб населення поступово схвалило перехід до ринкової економіки.

Будь-яка дія ставить  під сумнів цілісність фінансового ринку і вимагає втручання органів контролю. Тому для регулювання фінансового ринку, і особливо ринку цінних паперів, втручання держави повинно бути обов’язковим.

 

 

1. Поняття та  види фінансових послуг, ринку  таких послуг та їх учасників

 Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 19.11.2012р. (далі — Закон) та іншими нормативними актами.

У широкому розумінні (ст. 901 ЦК) послугою є зобов’язання, в силу якого одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в  процесі вчинення певної дії або  здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві  зазначену послугу, якщо інше не встановлено  договором.

 Згідно зі ст. 1 Закону  під фінансовою послугою розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

 Визначальними ознаками  фінансової послуги є: а) у  процесі надання фінансова послуга  передбачає здійснення операцій  з фінансовими активами; б) фінансова  послуга надається фінансовою  установою, а також, якщо це  прямо передбачено законом, фізичними  особами — суб’єктами підприємницької діяльності (далі — суб’єкти підприємницької діяльності).

 Відносно класифікації, то фінансовими вважаються такі  послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факторинг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у ст. 1 Закону.

 Відповідно до п. 1.11.1 ст. 1 Закону України «Про оподаткування  прибутку підприємств» фінансовий кредит — це кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під відсоток.

 Правила надання фінансових  кредитів встановлюються Національним  банком України (стосовно банківських  кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Правові засади здійснення операції позики закладено у главі 71 ЦК. Статтею 1046 ЦК визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Варто наголосити, що гл. 71 ЦК ніякими способами не обмежує статусу учасників договору позики.

 Стосовно таких видів фінансових послуг, як поручительство і гарантія, можна зауважити таке. Поручительство (порука) і гарантія належать до способів (видів) забезпечення виконання зобов’язань. Відповідно до ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’я­зання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відпо­відальність поручителя.

 Відповідно до ст. 352 ГК страхування — це діяльність  спеціально уповноважених державних  організацій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням  страхових послуг юридичним особам  або громадянам (страхувальникам)  щодо захисту їх майнових інтересів  у разі настання визначених  законом чи договором страхування  подій (страхових випадків), за  рахунок грошових фондів, які  формуються шляхом сплати страхувальниками  страхових платежів.

Відповідно до ст. 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає  або зобов’язується передати грошові  кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Окремої уваги заслуговує визначення заходів щодо запобігання  легалізації (відмиванню) доходів, одержаних  злочинним шляхом.

 З метою запобігання та протидії запровадженню в легальний обіг доходів, одержаних злочинним шляхом, встановлюються певні заборони і зобов’язання, що є обов’язковими для фінансових установ під час надання фінансових послуг.

 По-перше, фінансовим  установам під час здійснення (надання) фінансових послуг забороняється вступати в договірні відносини з анонімними особами, відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки.

 По-друге, фінансовим  установам забороняється вступати  в договірні відносини з клієнтами  — юридичними чи фізичними  особами у разі, якщо виникає сумнів стосовно того, що особа виступає не від власного імені.

 У той самий час  фінансова установа зобов’язана  ідентифікувати відповідно до  законодавства України:

 а) клієнтів, що відкривають  рахунки у фінансовій установі  та/або укладають договори про  надання фінансових послуг;

 б) клієнтів, які здійснюють  операції, що підлягають фінансовому моніторингу;

 в) осіб, уповноважених  діяти від імені зазначених клієнтів.

2. Державне регулювання ринків фінансових послуг: мета та

форми

 Розглядаючи це питання,  насамперед зазначу, що під ринками фінансових послуг розуміють сферу діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інші види ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.

Учасниками ринків фінансових послуг є юридичні особи та фізичні  особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, та споживачі таких послуг.

Метою державного регулювання  ринків фінансових послуг в Україні є:

1) проведення єдиної та  ефективної державної політики  у сфері фінансових послуг;

2) захист інтересів споживачів  фінансових послуг;

3) створення сприятливих  умов для розвитку та функціонування  ринків фінансових послуг;

4) створення умов для  ефективної мобілізації і розміщення  фінансових ресурсів учасниками  ринків фінансових послуг з  урахуванням інтересів суспільства;

5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

6) додержання учасниками  ринків фінансових послуг вимог  законодавства;

7) запобігання монополізації  та створення умов розвитку  добросовісної конкуренції на  ринках фінансових послуг;

8) контроль за прозорістю  та відкритістю ринків фінансових  послуг;

9) сприяння інтеграції  в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання  діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового  регулювання діяльності фінансових  установ;

3) нагляду за діяльністю  фінансових установ;

4) застосування уповноваженими  державними органами заходів  впливу;

5) проведення інших заходів  з державного регулювання ринків фінансових послуг.

      Правове регулювання фінансового ринку України полягає у впорядкуванні взаємодії та захисті інтересів його учасників шляхом встановлення певних правил, критеріїв і стандартів стосовно відносин з приводу фінансових ресурсів.

Сучасний фінансовий ринок  України є не тільки явищем суто економічного характеру, оскільки цивілізоване укладення угоди купівлі-продажу, послуг щодо посередницької діяльності тощо, як і у всіх без винятку країнах світу, вимагає стрункої системи правового регулювання

Метою органів державної  влади з нагляду за діяльністю на ринку фінансових послуг має стати  впевненість у тому, що фінансові  установи функціонують ефективно та безпечно, що вони мають достатній  капітал та резерви для недопущення  ризиків, які виникають у їх бізнеси  Ефективний нагляд за діяльністю на ринку  фінансових послуг є важливим інструментом, який разом з ефективною макроекономічною політикою є основою фінансової стабільності в країні.

Ефективне регулювання фінансового  ринку повинно забезпечити реалізацію цілей державної політики по розбудові  фінансового сектору економіки. Він має стати, насамперед, каталізатором  економічного зростання, одним із чинників забезпечення реалізації національних інтересів. Державне регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг повинні сприяти перетворенню фінансового  сектора у потужного фінансового посередника.

Трьома основними цілями регулювання ринків фінансових послуг є: захист інвесторів, забезпечення того, щоб ринки були справедливими, ефективними і прозорими, зниження системних ризиків.

3. Система органів, що здійснюють державне регулювання створення фінансових установ, та їх повноваження у цій сфері

В адміністративному праві існує поняття адміністративно-правового регулювання, під яким розуміють систему адміністративно-правових засобів, що опосередковують регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу реалізації виконавчої влади.56 Відносини з приводу реалізації виконавчої влади виникають у різних сферах суспільного буття, вони є різними за змістом і характером, але при виникненні таких відносин обов'язково є необхідність їх адміністративно-правового або державного регулювання.