Оргнанізація міжбанківських розрахунків

     Зміст 

     Вступ

1. Організація міжбанківських розрахунків
2. Еволюція міжбанківських розрахунків в Україні
3. Перспективи розвитку платіжної системи України

Висновки

Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ 

     У ринковій економіці щодня укладається  безліч угод. Безготівкові платежі  між суб'єктами підприємницької  діяльності здебільшого не можуть бути завершені в межах одного банку, тобто без розрахунків між  установами, що їх виконують. Отже, всі  розрахунки за угодами суб'єктів  підприємницької діяльності, рахунки  яких відкриті в різних банках, є  міжбанківськими розрахунками. Міжбанківські  розрахунки являють собою систему  організації та здійснення платежів за грошовими вимогами та зобов'язаннями, що виникають між банківськими установами.

     У сучасній банківській системі платіжно-розрахункова функція нарівні з прийняттям депозитів і видаванням позик  належить до найважливіших банківських  операцій. На здійснення розрахунків  витрачається не менше двох третин операційного часу банківського персоналу.

     Таким чином, розкриття даної теми є  важливим та актуальним, так як міжбанківські  розрахунки обслуговують також різноманітні зовнішньоекономічні зв'язки, що виникають у процесі експорту-імпорту товарів та послуг, капіталів і міграції робочої сили. Саме тому їхня чітка і збалансована організація — запорука ефективного функціонування економічних процесів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     

1. Організація міжбанківських розрахунків

 

     Системи міжбанківських розрахунків і платіжні системи в розвинутих країнах  з ринковою економікою функціонують відповідно до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах  міжбанківських розрахунків:

     1) розрахунки через організацію  кореспондентських відносин між  комерційними банками, їх називають  лоро-ностро;

     2) розрахунки через кореспондентські  рахунки, що відкриваються в  установах центральних банків. Як  правило, це повні розрахунки, які виконуються індивідуально,  на валовій основі, їх можна  характеризувати як платежі брутто;

     3) розрахунки через клірингові  установи. Це розрахунки або платежі  нетто.

     Розглянемо  кожен із цих видів детальніше.

     Міжбанківські кореспондентські відносини. Ці відносини включають різні форми співробітництва банків на засадах коректності, чесності та узгодженості щодо виконуваних операцій.

       Хоча банки конкурують за сфери  впливу з метою залучення клієнтів  та ділових партнерів на ринку,  вони можуть бути і кореспондентами,  тобто клієнтами один одного.

     Необхідність  у кореспондентських відносинах виникає, коли банк не може запропонувати  певні послуги своїм клієнтам, або коли відомо, що інший банк зробить  це швидше, краще та дешевше. З огляду на це й обирають банки-кореспонденти.

     Кореспондентські  відносини між банками можуть виникати не лише в межах однієї країни, а й з іноземними банками. Цей вид кореспондентських відносин в основному використовується для  міждержавних розрахунків. Для встановлення кореспондентських відносин з іноземним  банком комерційному банку необхідно  отримати ліцензію в центральному банку.

     Організація кореспондентських відносин між  банками передбачає відкриття рахунків один у одного.

     Кореспондентський рахунок являє собою рахунок, на якому відображаються розрахунки однієї кредитної установи за дорученням та за рахунок іншої кредитної  установи. Він є різновидом депозитного  рахунка до запитання і виконує  ту саму роль, що й поточний рахунок  підприємства, але з урахуванням  специфіки діяльності банку. Отже, кореспондентський  рахунок банку в іншому банку  — це пасивний рахунок у балансі  банку-кореспондента. Якщо при цьому  кореспондентський рахунок відкривається  в установі центробанку, то на ньому  зберігаються власні кошти комерційного банку, статутний, резервний, страховий  та інші фонди банку.

     Рахунок одного банку в іншому має дві  назви, залежно від того, йдеться  про нього з погляду банку, що надає послугу за рахунком, чи з погляду банку, що користується цією послугою, хоча це — той самий  рахунок. Припустимо, що банк Х користується послугою банку V, який відкрив кореспондентський  рахунок для банку. Банк Х є  власником коштів на цьому рахунку. Для банку, що користується послугою (банк Х), рахунок має назву ностро, а банк називається банком-ностро, або банком-респондентом. Для банку, що надає послугу (банк V), рахунок  має назву лоро, а банк називається  банком-лоро, або банком-кореспондентом.

     Рахунок-лоро — «Ваш рахунок у нас». Рахунок-ностро — «Наш рахунок у Вас».

     Основні записи здійснюються на рахунку-лоро. Вони є вирішальними для забезпечення своєчасності платежу, для виконання, якщо йдеться про запис у кредит рахунка. Банк-респондент може давати доручення про переказування  коштів зі свого рахунка. З огляду на це банк-лоро є адміністратором  платіжних доручень банку-ностро. Банк-лоро, однак, визначає умови використання рахунка-ностро, а саме:

• установлює розцінки комісійних зборів за платіжні послуги, що ним надаються;
• визначає вимоги щодо мінімального рівня залишків;
• здійснює контроль розміру кредиту, що надається банку-ностро за рахунком, через обмеження обсягу овердрафтів протягом одного робочого дня чи до початку наступного.

       Отже, банк може відкрити обмежену  кількість рахунків-ностро в банках-кореспондентах, що стимулюватиме конкуренцію  між останніми. Щоправда, у країнах  з розвинутою економікою великі  банки нерідко відкривають значну  кількість кореспондентських рахунків, деякі з них і за межами  своєї країни — від 300 до 500 і більше. При цьому, звичайно, використовується найновіша комп’ютерна  та організаційна техніка. Так,  один з найбільших банків ФРН  — Дойче Банк АГ — має 4 тис. кореспондентів у 184 країнах світу і тільки у Франкфурті-на-Майні веде близько 5 тис. поточних рахунків іноземних банків.

     Розрахунки  через кореспондентські рахунки, що відкриваються  в установах центральних  банків. Потреба в централізованій установі, що надає розрахункові послуги практично всім учасникам банківської системи, може бути задоволена через установлення ще однієї функції центрального банку країни, тобто останній може бути централізованою установою, що відкриває кореспондентські рахунки для комерційних банків.

     Перелік операцій, здійснюваних за кореспондентськими рахунками, відкритими в установах  центробанку, у вітчизняній практиці досить широкий. Це операції:

• з кредитно-розрахункового, касового та іншого обслуговування клієнтів самого комерційного банку, що передбачає переказування та стягнення коштів, пов’язаних з реалізацією продукції та наданням послуг об’єктами господарювання, розрахунками з бюджетом, позабюджетними фондами, а також із прийманням та видачею клієнтам готівки для виплати заробітної плати і премій та для деяких адміністративно-господарських витрат;
• на міжбанківському ринку цінних паперів, міжбанківських кредитів і депозитів та касові операції з емісійним банком;
• за господарськими угодами самого банку, наприклад за платежами в бюджет та в позабюджетні фонди.

     Перевагою рахунків-ностро, які відкриваються  комерційними банками в центральному банку, є те, що останній може надавати короткострокові кредити для  погашення їхніх зобов’язань  за міжбанківськими розрахунками. Платіж із використанням кредиту центрального банку є унікальною формою платежу, бо вимога здійснити такий платіж надсилається установі, яка не може збанкрутувати і яка завдяки  своїм повноваженням щодо емісії грошей ніколи не відчуватиме нестачі  ліквідних коштів.

     Центральний банк, відкриваючи рахунки-лоро для  банків і створюючи централізовану систему розрахунків, здійснює витрати  і мусить відшкодовувати їх. Тому за цими рахунками:

• як правило, не сплачуються проценти;
• у деяких країнах установлюється мінімальний резерв залишків на рахунках;
• стягуються комісійні за платіжні послуги.

     Розрахунки  через клірингові установи. З метою полегшення управління міжбанківськими розрахунками, зниження їхніх ризиків та зменшення потреби тримати великі резерви в центральному банку вдаються до клірингу, тобто заліку взаємних вимог.

     Кліринг — це система безготівкових розрахунків, що базується на заліку взаємних вимог  і зобов’язань фізичних та юридичних  осіб.

     Система клірингових заліків може використовуватися  як для розрахунків між банками  всередині країни, так і для  міжнародних розрахунків. Організація  міжбанківського заліку залежить від  того, чи є банки-учасники самостійними юридичними особами, чи вони входять  до системи того самого банку. У першому  випадку банки обмінюються чеками, векселями та іншими борговими зобов’язаннями клієнтів, доплачуючи лише різницю за заліком. Це — міжбанківський кліринг. У другому — йдеться про внутрішньобанківський кліринг. Для цього всередині системи банку, у його головній установі, створюється кліринговий відділ, який і виконує залікові операції для клієнтів цього банку.

     Залежно від сфери застосування міжбанківський кліринг може бути:

• локальним — між банками якогось регіону чи між банками певної банківської групи та (або) між філіями одного банку;
• загальнодержавним — між кредитно-фінансовими установами всієї країни. У західних країнах кліринг виконується через банки або спеціально створені розрахункові центри — клірингові палати. В останньому випадку банки домовляються не здійснювати негайного розрахунку за кожним окремим платіжним дорученням, а накопичувати свої вимоги і зобов’язання за певний період — кліринговий цикл. Після завершення циклу вхідні та вихідні платежі заліковуються, а банки беруть до оплати лише суму своїх чистих зобов’язань. Залік платежу здійснюють на рахунках банку, який виконує розрахунки. Зазвичай ним є центральний банк країни. Однак чисті розрахунки можна виконувати також на рахунках-ностро в комерційному банку.

     Важливою  функцією клірингової палати є її участь у підготовці розрахункових  документів для своїх учасників  після кожного циклу клірингу. За його результатами складається звіт про платіжні операції з визначенням  нетто-позиції кожного учасника з допомогою взаємної компенсації  загальної грошової суми платіжних  доручень, чеків і платіжних вимог, поданих йому іншими учасниками. Звіт про операцію з нетто-позиціями  передається до центрального банку, де здійснюється розрахунок на кореспондентських  рахунках учасників.

     Практично всі клірингові палати в західних країнах є добровільними асоціаціями  фінансових установ. Здебільшого вони утворюються на некомерційній кооперативній  основі, частково — під керівництвом адміністрації. Членство обмежується  певним географічним регіоном, наприклад містом, графством, адміністративною областю. Однак існують організації і в національному масштабі. Як правило, організаційна структура клірингової палати складається з представників великих фінансових установ, які сплачують основну частку витрат клірингової палати і є учасниками з правом голосу, та дрібних фінансових установ, що не мають права голосу і є асоційованими учасниками. Великі асоціації мають постійний штат працівників для проведення операцій клірингової палати, але більшість клірингових палат виконують свої функції, користуючись послугами співробітників банків-учасників. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     

2. Еволюція  міжбанківських розрахунків в Україні

 

     Загалом в еволюції міжбанківських розрахунків  в Україні можна вирізнити  три етапи, що відповідають етапам реорганізації  банківської системи в цілому.

     Першим  етапом (1988—1991 рр. —  ще за часів входження  України в СРСР) можна вважати  розвиток елементів  ринкової економіки  в господарському механізмі. У державних банках почала з'являтися нова клієнтура — приватні підприємці. Але механізми розрахунків не змінювалися. Був збережений порядок розрахунків за МФО. Він поширювався на установи всіх державних спеціалізованих банків. Ці установи як суб'єкти господарювання мали всі атрибути юридично самостійних осіб, але при цьому включалися в єдину державну банківську мережу. Вони керувалися зведеними кредитними та касовими планами Держбанку СРСР, виконували фінансово-кредитні та розрахунково-касові операції, вели облік за загальними правилами.