Оцінка фінансово-економічного стану підприємства

Предикативні моделі - це моделі передбачувального, прогностичного характеру. Вони використовуються для  прогнозування доходів та прибутків  підприємства, його майбутнього фінансового  стану. Найбільш поширені з них: розрахунки точки критичного обсягу продажу, побудова прогностичних фінансових звітів, моделі динамічного аналізу (жорстко детерміновані  факторні та регресивні моделі).

Нормативні моделі - це моделі, які уможливлюють порівняння фактичних  результатів діяльності підприємства із нормативними (розрахованими на підставі нормативу). Ці моделі використовуються, як правило, у внутрішньому фінансовому  аналізі, їхня суть полягає у встановленні нормативів на кожну статтю витрат стосовно технологічних процесів, видів  виробів та у розгляді і з'ясуванні причин відхилень фактичних даних  від цих нормативів.

Фінансовий аналіз значною  мірою базується на застосуванні жорстко детермінованих факторних  моделей.

Таким чином, у ході аналізу  фінансового стану підприємства можуть використовуватися найрізноманітніші  прийоми, методи та моделі аналізу, їхня кількість та широта застосування залежать від конкретних цілей аналізу  та визначаються його завданнями в  кожному конкретному випадку.

Підбиваючи підсумок розгляду сутності оцінки фінансового стану  підприємства, слід іще раз підкреслити, що необхідність та значення такої  оцінки зумовлені потребою систематичного аналізу та вдосконалення роботи за ринкових відносин, переходу до самоокупності, самофінансування, потребою в поліпшенні використання фінансових ресурсів, а  також пошуком у цій царині резервів зміцнення фінансової стабільності підприємства.

 

 

 

Для оцінки фінансово-економічного стану підприємства (організації) необхідна  відповідна інформаційна база. Такою  можуть бути звіт про фінансові результати діяльності і баланс — підсумковий синтетичний документ про склад засобів діяльності підприємства (організації) та джерела їхнього формування у грошовій формі на певну дату (кінець кварталу, року). Спрощену форму балансу показано в табл. 17.2.

Баланс має дві рівновеликі  частини: актив, де подається склад засобів підприємства (активів), і пасив, що характеризує джерела їхнього формування. Активи за своєю суттю поділяються на матеріальні, нематеріальні та фінансові, які мають таку характерну ознаку, як ліквідність, тобто більшу чи меншу здатність перетворюватися на платіжні засоби — гроші. За цією ознакою активи групують у три розділи в порядку зростання рівня ліквідності. Найбільшу (абсолютну) ліквідність мають гроші та цінні папери, які можуть бути платіжними засобами або швидко реалізовуватися на ринку (короткострокові фінансові вкладення).

У пасиві балансу кошти  підприємства (організації) складаються  з двох частин — власного й залученого капіталу в різних формах заборгованості. Власний капітал утворюється з двох основних джерел. Перше джерело — внески власника підприємства (організації) або номінальна вартість проданих акцій акціонерного товариства. Цю складову власного капіталу вітчизняних суб’єктів господарювання називають статутним капіталом (фондом). Другим основним джерелом є акумульований (нерозподілений між власниками і найманими працівниками) прибуток від виробничо-господарської діяльності підприємства (організації).

Боргові зобов’язання (пасиви) у балансі поділяються на довго- і короткострокові. Довгострокові — це ті зобов’язання, які погашаються не раніше ніж через рік від дати складання балансу, короткострокові — у межах року. Короткострокові боргові зобов’язання включають не тільки кредити, а й різні форми кредиторської заборгованості: за одержані товари, аванси, видані векселі, за розрахунками щодо оплати праці, виплати податків, обов’язкових відрахувань на соціальні заходи тощо. Сума пасивів балансу завжди дорівнює сумі активів.

Співвідношення між окремими групами активів і пасивів  балансу мають важливе економічне значення та використовуються для оцінки й діагностики фінансового стану  підприємства.

Оцінка фінансово-економічного стану підприємства на фіксовану  дату здійснюється на підставі аналізу  системи розрахункових показників. Загальновживані групи таких  показників наведено на рис. 17.2.

 

Прибутковість підприємства вимірюється  двома показниками — прибутком  і рентабельністю. Прибуток виражає  абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу  його доповнюють показником рентабельності.

Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати)використовують у розрахунках.

Передусім виокремлюють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і  рентабельність продукції. Рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.

 

 

Рис. 17.2. Групи розрахункових  показників для оцінки 
фінансово-економічного стану підприємства.

 

Рентабельність  активів (Р_а) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства та обчислюється за формулою

, (17.5)

де  — загальний (чистий) прибуток підприємства за рік; — середня сума активів за річним балансом.

Обчислюючи цей показник виходять як із загального (до оподаткування), так і з чистого (після оподаткування). Єдиного методичного підходу  тут не існує. Тому треба обов’язково  зазначити, який саме прибуток узято.

Показник рентабельності сукупних активів може бути дезагрегований, якщо підприємство здійснює різні види діяльності (за умов диверсифікації). У  цьому разі поряд із рентабельністю всіх активів визначається їхня рентабельність за окремими видами діяльності (наприклад, рентабельність виробництва, сервісного обслуговування, комерційної діяльності тощо).

Рентабельність  власного капіталу ( ) відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

, (17.6)

де  — чистий прибуток підприємства; — власний капітал підприємства.

Величина власного капіталу береться за даними балансу підприємства. Вона дорівнює сумі активів за мінусом  усіх боргових зобов’язань.

Рентабельність  акціонерного капіталу ( ) свідчить про верхню межу дивідендів на акції та обчислюється так:

, (17.7)

де  — статутний капітал (номінальна вартість проданих акцій).

Цей показник можна обчислювати  також як рентабельність акціонерного капіталу від звичайних акцій. Тоді з прибутку віднімають фіксовані дивіденди на привілейовані акції, а зі статутного капіталу — їхню номінальну вартість.

Рентабельність  продукції ( ) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Вона визначається за формулою

, (17.8)

де  — прибуток від реалізації продукції за певний період;

 — повна собівартість реалізованої  продукції.

Рентабельність продукції  можна обчислювати також як відношення прибутку до обсягу реалізованої продукції. Саме в такому вигляді цей показник використовується в зарубіжній практиці.

У багатономенклатурному  виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюється також  рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність одного виробу ( ) розраховується формулою:

, (17.9)

де  — відповідно ціна й повна собівартість і-го виробу.

Ділова активність підприємства є досить широким поняттям і включає  практично всі аспекти його роботи. Специфічними показниками тут служать  оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської  заборгованості.

Оборотність активів ( ) — це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік), тобто

, (17.10)

де  — виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період; — середня величина активів за той самий період.

За цих умов середня  тривалість одного обороту ( ) становитиме

, (17.11)

де  — кількість календарних днів у періоді.

Оборотність товарно-матеріальних запасів ( ) виражається кількістю оборотів за певний період:

, (17.12)

де  — повна собівартість реалізованої продукції за певний період; — середня величина запасів у грошовому виразі.

Активність підприємства у сфері розрахунків з партнерами характеризується середніми термінами  оплати дебіторської і кредиторської  заборгованості.

Середній термін оплати дебіторської заборгованості покупцями  продукції підприємства ( ) обчислюється за формулою

, (17.13)

де  — дебіторська заборгованість (заборгованість) покупців; — кількість календарних днів у періоді, за який обчислюється показник (рік — 360, квартал — 90); — обсяг продажу продукції за розрахунковий період.

За період платіжні вимоги підприємства до покупців перетворюються на гроші. Зрозуміло, що скорочення цього періоду є економічно вигідним, а провадження (проти встановленого терміну або проти минулого року) — небажаним і потребує з’ясування причин.

Середній термін оплати кредиторської заборгованості постачальникам ( ) визначається співвідношенням:

, (17.14)

де  — величина кредиторської заборгованості постачальникам; — обсяг закупівлі сировини і матеріалів за розрахунковий період у грошовому вимірі.

Скорочення  за інших однакових умов не визначається позитивним для підприємства, оскільки потребує додаткових коштів. Натомість збільшення періоду оплати заборгованості може бути наслідком різних причин: погіршання для підприємства умов розрахунків, браку коштів, затягування оплати з метою використання кредиторської заборгованості як джерела фінансування тощо.

 

Фінансова стійкість підприємства характеризується співвідношенням  власного й залученого капіталу. Для  цього використовуються різні показники, які заведено називати коефіцієнтами. З-поміж них найбільш поширеними є коефіцієнти автономії та забезпечення боргів.

Коефіцієнт автономії ( ) обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:

, (17.15)

де  — власний капітал підприємства; — підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).

За даними табл. 17.2, наприклад,

.

Це означає, що активи підприємства на 62% забезпечено власними коштами. Решта (38%) фінансується за рахунок боргових зобов’язань. Така величина коефіцієнта  є прийнятною — борги покриваються власним капіталом. Якщо , то зростає ризик несплати боргів, а відтак і занепокоєння кредиторів. Збільшення значення коефіцієнта автономії зумовлює підвищення фінансової незалежності та зменшення ризику порушення фінансової стійкості підприємства.

Коефіцієнт забезпечення боргів ( ) є модифікацією першого показника і визначається як співвідношення власного та залученого капіталу, тобто

, (17.16)

де  — боргові зобов’язання підприємства (залучений капітал).

Так, згідно з даними балансу  підприємства (табл. 17.2)

.

Отже, власний капітал  перевищує борги підприємства в 1,625 рази. Нормальною вважають ситуацію, коли .

На жаль, аналітична оцінка фінансового стану підприємства на базі таких коефіцієнтів не завжди є однозначною. Безумовно, зменшення  частки боргів у сукупному капіталі зміцнює фінансову незалежність підприємства. Проте водночас звужуються джерела фінансування та можливості підвищення ефективності його діяльності.

За певних умов кредити  вигідно брати. Тут проявляється ефект так званого фінансового важеля (лівериджу), який виражають через відношення заборгованості до власного капіталу. Коли плата за кредит є меншою за рентабельність активів з урахуванням оподаткування, збільшення заборгованості (збільшення відношення ) веде до зростання рентабельності власного капіталу. Отже, залучення кредиту у цьому випадку є фінансовим важелем (лівериджем) підвищення ефективності діяльності підприємства.

Платоспроможність підприємства, тобто його здатність вчасно розраховуватися  з боргами, визначається за допомогою  коефіцієнтів ліквідності. Вони показують, наскільки короткострокові зобов’язання покриваються ліквідними активами. А  оскільки поточні активи мають різну  ліквідність, то й обчислюється кілька коефіцієнтів ліквідності — загальної, термінової та абсолютної.

Коефіцієнт загальної  ліквідності ( ) — це відношення оборотних активів (розділи ІІ і ІІІ активу балансу) до короткострокових пасивів (розділ ІІІ пасиву):

, (17.17)

де  — оборотні активи підприємства; — короткострокова заборгованість підприємства.