Контрольная работа по "Фінансам"

 

Зміст

 

1. Фінансова діяльність суб’єктів  господарювання без створення  юридичної особи           3

2. Фактори і інструменти  дивідендної політики, її ефективність  7

3. Валютне регулювання  і валютний контроль у сфері  ВЕД  13

Задача          19

Список використаної літератури      20

 

 

1. Фінансова діяльність суб’єктів  господарювання без створення  юридичної особи

 

В умовах ринкової економіки громадяни  мають два основних способи заробити на прожиття: працювати за наймом або  самому займатися підприємницькою  діяльністю. Зараз, коли Україна знаходиться на шляху до ринкової економіки, який супроводжується зростанням безробіття, невиплатою зарплати на ряді підприємств, усе більше людей замислюються над можливістю організувати свій власний бізнес, самостійно зайнятися підприємницькою діяльністю.

Громадянин, що бажає  зареєструватися як підприємець, повинен  представити в органи реєстрації: * документ, що засвідчує його особистість; * копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера; * дві  фотокартки; * квитанцію про сплату реєстраційного збору; * заповнити реєстраційну картку, яка водночас є заявою про державну реєстрацію. Плата за реєстрацію складає 25 гривень (1,5 неоподатковуваних мінімуми).

Якщо всі документи  оформлені правильно, то орган реєстрації повинен протягом 5 робочих днів видати громадянину свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності - фізичної особи. У такий спосіб громадянин одержує статус підприємця, але він у даному випадку займається підприємництвом без створення підприємства (для простоти будемо називати такого підприємця індивідуальним підприємцем). Це найпростіша форма підприємництва.

Її перевага полягає  в тому, що не треба утворювати підприємство, розробляти статут, створювати статутний  фонд, вести бухоблік, звітність  та іншу документацію, пов’язану з діяльністю підприємства. Індивідуальні підприємці можуть використовувати спрощену систему оподатковування, про що мова йтиме нижче. Оподатковування індивідуальних підприємців здійснюється, в основному, відповідно до Декрету КМУ "Про прибутковий податок із громадян" від 26.12.92 р. (із змінами від 13.02.98 р.) Але така підприємницька діяльність, на жаль, має й свої недоліки.

Головний з них полягає  в тому, що індивідуальний підприємець  відповідає за борги від підприємницької діяльності усім своїм майном, включаючи частку сім’ї  в майні (див. Закон "Про банкрутство" у ред. від 30 червня 1999 р.). Інший недолік полягає в тому, що податкові органи мають право обстежити житлові помешкання таких індивідуальних підприємців, оскільки вважається, що вони використовують свої житлові помешкання для одержання прибутків. Таким чином, перед нами виникла фігура підприємця.

У зв’язку з цим  закономірне питання: "А чи усі  громадяни мають право бути підприємцями?" Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України та іноземці, не обмежені законом у дієздатності. (Нагадаємо, що повна дієздатність наступає з 18 років, а також при вступі в шлюб до досягнення цього віку).

Не мають права займатися  підприємницькою діяльністю: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які здійснюють контроль за діяльністю підприємств; особи, котрим суд заборонив займатися визначеними видами діяльності, пов’язаними з підприємництвом, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини.

Але всі перераховані вище особи можуть бути акціонерами  й одержувати дивіденди по акціях. Говорячи про підприємництво, необхідно зупинитися на принципах підприємницької діяльності, що визначені в Законі "Про підприємництво".

Справа в тому, що багато громадян, що мають намір стати  або вже стали підприємцями, звично оглядаються на органи влади, виходять з того, що з ними треба погоджувати будь-який свій крок, будь-яку дію. Проте це не так, оскільки Закон проголошує свободу підприємницької діяльності. Це означає, що підприємець може без обмежень приймати рішення та здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Свобода підприємництва означає також право будь-якої особи залучати на добровільних засадах  майно і кошти юридичних осіб і громадян, використовувати працю  найманих робітників, вільно розпоряджатися прибутком, що залишається після  виплати всіх передбачених законодавством податків і зборів. Безумовно, свобода підприємницької діяльності не може бути безмежною.

Інтереси охорони навколишнього  середовища, національної безпеки, здоров’я громадян потребують введення визначених обмежень у сфері підприємництва. Так, Закон забороняє підприємництво в сфері обороту наркотичних засобів, виготовлення і реалізації бойової зброї і боєприпасів та інші обмеження. Крім цього, для близько 50-и видів підприємницької діяльності потрібно одержати спеціальний дозвіл (ліцензії), на цьому ми детальніше зупинимося в інших розділах книги.

Закон особливо підкреслює, що підприємець зобов’язаний не завдавати  шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ і держави, що охороняються законом. За заподіяний збиток і шкоду підприємець несе майнову та іншу, встановлену законом, відповідальність. Але, передбачаючи юридичну відповідальність підприємця, держава, зі свого боку, бере визначені зобов’язання й на себе.

Так, держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює однакові можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця.

Вилучення державою в  підприємця його основних і оборотних  коштів та іншого, належного йому, майна  не припускається, за винятком випадків, передбачених законодавством. Державні органи і посадові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції. У випадку видання цими органами актів, що перевищують їхню компетенцію, підприємець може звернутися в суд із заявою про визнання таких актів недійсними.

Збитки, заподіяні підприємцю внаслідок виконання незаконних указівок державних або інших органів, або їхніх посадових осіб, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми посадовими особами своїх обов’язків стосовно підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Збитки, заподіяні підприємцю внаслідок порушення громадянами або юридичними особами його майнових прав, що охороняються законом, також відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Такими є основні  принципи підприємницької діяльності, про які необхідно знати тим, хто займається або має намір зайнятися підприємницькою діяльністю.

 

2. Фактори і інструменти дивідендної політики, її ефективність.

 

Дивідендна політика — це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики — це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Приймаючи рішення в  галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд  ключових параметрів фінансово-господарської  діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а отже, змінюється загальна структура капіталу підприємства, що за певних обставин впливає на його вартість.

Зв’язок між дивідендною  політикою і ринковим курсом корпоративних  прав описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду  та обернено пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями  капіталу на ринку.

Стабільний рівень дивідендних виплат може сигналізувати про те, що вкладений інвесторами в підприємство капітал працює ефективно. Отже, за інших рівних умов дивідендні виплати позитивно впливають на ринковий курс корпоративних прав. З іншого боку, відсутність дивідендів або їх різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість підприємства-емітента корпоративних прав. Як наслідок — ринковий курс падає. Щоправда, інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре поінформовані про його програми розвитку, причини невиплати або скорочення виплати дивідендів і напрямки реінвестування прибутку.

Важливим є також  обернений зв’язок між ринковим курсом корпоративних прав і фінансово-господарською  діяльністю емітента. Вплив низького ринкового курсу проявляється під час залучення підприємством фінансових ресурсів. За низького ринкового курсу корпоративних прав емісія може або взагалі не відбутися, або з мінімальним курсом емісії, відповідно і мінімальним емісійним доходом. Отже, якщо підприємство планує залучати кошти за рахунок додаткової емісії, йому слід реалізувати дивідендну політику, спрямовану на підвищення ринкового курсу корпоративних прав.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:

• виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;
• визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;
• оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;
• визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;
• узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;
• вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;
• оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

Рішення щодо розподілу  прибутку, а отже, вибору тих чи інших пріоритетів при реалізації дивідендної політики приймаються зборами власників підприємства. Завданням менеджменту в цілому і фінансового менеджменту зокрема є обґрунтування необхідності прийняття того чи іншого рішення в галузі дивідендної політики. Для цього слід проаналізувати фактори впливу на неї. До основних з таких факторів належать:

Стадія життєвого циклу  підприємства (для нещодавно створених  підприємств доцільним є максимальне  реінвестування прибутку).

Наявність у підприємства прибуткових інвестиційних проектів. Якщо в підприємства відсутні обґрунтовані плани щодо прибуткового реінвестування прибутку, то найраціональнішим буде максимальний розподіл прибутку (виплата дивідендів).

Альтернативні джерела  капіталу. Цей чинник пов’язаний з доступністю і вартістю залучення коштів із зовнішніх джерел, які можна використати для покриття потреби в капіталі, що залежить від:

• кредитоспроможності підприємства та наявності в нього кредитного забезпечення;
• вартості залучення позичкового капіталу;
• інвестиційної привабливості та можливостей залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу (шанси розміщення нової емісії);
• накладних витрат, пов’язаних із залученням власного капіталу із зовнішніх джерел.

Обмеження. Законодавством, статутом чи угодами підприємства можуть бути встановлені певні обмеження на виплату дивідендів. Ці обмеження можуть застосовуватися, як правило, в таких випадках:

• у разі заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу;
• за наявності на момент виплати дивідендів підстав щодо порушення справи про банкрутство підприємства чи виникнення таких підстав у результаті виплати дивідендів;
• власний капітал підприємства є меншим за обсяг його статутного та резервного капіталу;
• повністю не сплачені поточні та накопичені дивіденди за привілейованими акціями;
• відсутність відповідних фінансових джерел виплати дивідендів;
• наявність договірних обмежень, наприклад з банком-кредитором.

Преференції найважливіших  груп власників: більшість з них  орієнтовані на споживання (дивіденди) чи заощадження (тезаврація та збільшення вартості підприємства).

Податкові наслідки застосування того чи іншого типу дивідендної політики: для власників та для самого підприємства.

Рівень процентних ставок на ринку капіталів, а також ставки дивідендів у конкурентів та в інших підприємств, які належать до тієї самої чи суміжних галузей виробництва..

У процесі реалізації обраного типу дивідендної політики підприємства вдаються до специфічних  прийомів. Такими прийомами є: