Контрольная работа по "Финансам"

Міністерство  освіти і науки України

 

 НОВОКАХОВСЬКИЙ  ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ

УНІВЕРСИТЕТУ  “УКРАЇНА”

Заочне  відділення

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 

 

з дисципліни: Ринок фінансових послуг

 

 

 

 

 

Виконала: студентка V -го курсу

група 5 МФз

  Марченко А.В.

 

 

 

Перевірив: викладач

Чернявська Т.А.

 

 

 

 

 

Нова Каховка 2012

1. Факторингові операції.

 

Факторинг (від англ. factor — агент, посередник) — одна з нетрадиційних банківських послуг, що з’явилася в банківській практиці у 50-х роках. 

Факторингова операція — комісійно-посередницька  операція з передачі клієнтом банку  права на стягнення боргів (без  права зворотної вимоги до клієнта). 

Як правило, банком купуються дебіторські  рахунки, що пов’язані з поставкою  товарів чи наданням послуг. 

Суб’єкти та об’єкти факторингових  операцій

Суб’єкти — банк, факторингова компанія, спеціалізовані установи, які  скупають рахунки-фактури у своїх  клієнтів.

Клієнти — кредитори, постачальники  товару, виконавці робіт, промислові та торгові фірми, що уклали угоди  з банком чи факторинговою компанією.

Позичальники — покупці товарів  і послуг.

Види факторингу

Прямий — в операції бере участь лише один фактор — з експорту в  країні експортера, з яким імпортер уклав факторингову угоду.

Опосередкований — в операції беруть участь два фактори:

1) з експорту в країні експортера  та 

2) з імпорту в країні імпортера.

Розкритий — операція, в якій покупцеві  повідомляється про факторингову угоду.

Нерозкритий — операція, в якій факторингова угода є конфіденційною і зарубіжному покупцеві не повідомляється про неї.

Конвенційний — універсальна система  фінансового обслуговування, яка  включає бухгалтерський облік, розрахунки з постачальниками та покупцями, страхове кредитування, представництво та ін.

Конфіденційний — обмежується  виконанням тільки деяких операцій: сплата боргів, передача права на отримання  грошей та ін.

Етапи здійснення факторингової операції

Перший етап. Підготовчий.

Отримання заявки від клієнта. 

Оцінка економічного та фінансового  стану клієнта.

Другий етап. Оформлення факторингової  угоди між банком та клієнтом.

Обов’язки банку: стягнення боргу  та функції з його обслуговування; аналіз кредитоспроможності боржників; інкасація, облікові операції та ін.

Обов’язки клієнта: плата за факторингові послуги банку.

Плата складається з: комісійних за послуги по обслуговуванню боргу  в розмірі 1—2% загальної суми придбаних  банком рахунків; позичкового процента, нарахованого на виданий аванс. 

Визначення методу розрахунку максимальної суми з операцій факторингу.

Методи бувають:

• визначення загального ліміту — для кожного клієнта встановлюється періодично поновлюваний ліміт;
• визначення помісячних лімітів відвантажень — встановлюється сума, на яку протягом місяця будуть відвантажені товари;
• страхування по окремих операціях.

Третій етап. Відсилка всіх рахунків-фактур, виставлених на покупця.

Четвертий етап. Аналітичний.

Вивчення рахунків-фактур.

Вивчення платоспроможності позичальників (триває від 24 годин до 2—3 днів).

П’ятий етап. Оплата рахунків.

Клієнт, що продав дебіторську заборгованість, отримує від банку аванс (готівкою, переказом, оплатою чека та ін.) в  розмірі 80—90 % суми боргу. Решту процентів  — 10—20 — банк утримує як компенсацію  ризику до погашення боргу. Після  погашення боргу банк повертає утриману суму клієнтові.

Шостий етап. Оплата вимог.

Особливості здійснення факторингових  операцій

1. Придбання платіжних вимог до покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80—90 % вартості відфактурованих поставок. 
   2.   Оплата у визначений термін іншої частини вартості з відрахуванням комісійних і процентів за кредит, незалежно від суми виручки, що надійшла від покупців. Платіж, який надходить потім від покупця, повністю зараховується на рахунок банку.

Специфіка міжнародного факторингу полягає  в тому, що при роботі з експортером  банк, як правило, укладає угоду з  банком країни імпортера та передає  їй частину своїх функцій. У свою чергу, він виконує роботу, пов’язану  з дорученнями іноземного банку. Такий зустрічний факторинг має  назву взаємного, або двофакторного. Його переваги зумовлені тим, що для кожного з банків, які обслуговують імпортерів, боргові вимоги є внутрішніми, а не зовнішніми. Це значно спрощує процедури визначення кредитоспроможності імпортера, страхування ризиків, інкасування бонових вимог тощо.

Факторинговий кредит дорожчий за звичайний, оскільки він супроводжується інкасовими, юридичними, обліково-контрольними, інформаційними, консультативними та іншими послугами. Факторинг найбільш вигідний для  крупних фірм-експортерів, що мають  значні відстрочки платежів і недостатньо  готівки. Вони одержують такі переваги від факторингового обслуговування: звільнення від ризику неплатежу, завчасну реалізацію портфеля боргових вимог, спрощення  структури балансу, скорочення терміну  інкасації вимог до клієнтів, економію на бухгалтерських, адміністративних та інших видатках.

 

 

 

 

 
2. Страховий ринок.

 
Перехід до ринкової економіки об'єктивно  зумовлює зростання потреби у  страховому захисті всіх суб'єктів  ринку, а таку потребу, своєю чергою, може забезпечити ефективне функціонування страхового ринку.

Страховий ринок — це особлива сфера грошових відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає специфічна послуга — страховий захист, на якому формуються попит і пропозиція на цю послугу.

Об'єктивними  умовами існування страхового ринку  є суспільна потреба у страхових  послугах та наявність страховика, здатного її задовольнити. На ринку  відбувається суспільне визнання страхової  послуги, а його головною функцією є  акумуляція та розподіл страхового фонду. А тому страховий ринок ще визначають як інструмент розподілу страхового фонду для забезпечення страхового захисту фізичних та юридичних осіб.

На особливу увагу заслуговує характеристика суб'єктів  страхового ринку, яка визначає його елементну структуру.

До головних суб'єктів страхового ринку відносять  страховиків, страхувальників, страхових  посередників та інших учасників. Головне  місце серед них займають страховики та страхувальники. Іншими учасниками страхових відносин є: застраховані особи, об'єднання страховиків, перестраховики, товариства взаємного страхування, органи державного нагляду за страховою діяльністю, професійні оцінювачі ризиків (андерайтери, сюрвеєри), професійні оцінювачі збитків (аварійні комісари, аджастери, диспашери).

Суб'єкти страхового ринку є самостійними у своїх рішеннях, між ними існує  рівноправне партнерство, розвинена  система горизонтальних і вертикальних зв'язків. На ринку забезпечується органічний зв'язок між цими суб'єктами шляхом спільного визнання потреби у  страхових послугах, які пропонуються на ньому.

Відповідно  до норм Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про страхування" (2001), страховиками визнаються фінансові  установи, які створені у формі  акціонерних, повних, командитних товариств  або товариств з додатковою відповідальністю, згідно з Законом України "Про  господарські товариства" з урахуванням  особливостей страхового законодавства, а також одержали у встановленому  порядку ліцензію на здійснення страхової  діяльності. Учасників страховика повинно  бути не менше трьох. В окремих  випадках страховиками визнаються державні організації, які створені та діють відповідно до чинного страхового законодавства, а також товариства взаємного страхування (ТВС).

З метою  координації своєї діяльності, захисту  інтересів своїх членів та здійснення спільних програм страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання. Ці об'єднання не можуть займатися страховою діяльністю. В Україні вже створені й провадять  свою діяльність такі об'єднання, як: Ліга страхових організацій України, Моторне (транспортне) страхове бюро, Авіаційне  страхове бюро, Морське страхове бюро, Національний ядерний страховий  пул та ін.

Важливим  суб'єктом страхового ринку є  страхувальники. Ними визнають юридичних  осіб та дієздатних громадян, які уклали зі страховиками договори страхування  або є страхувальниками відповідно до законодавства України. Страхувальники мають певні права та обов'язки під час дії договору страхування, які потрібно з'ясувати.

Страховими  посередниками можуть бути страхові або перестрахувальні брокери, страхові агенти.

Об'єктом страхового ринку є страхові продукти — специфічні послуги, що надаються страхувальнику при виконанні договору страхування (пропонуються на страховому ринку). Ціна на них формується на основі конкуренції і відображається у страховому тарифі. Купівля-продаж оформляється страховим договором (страховим свідоцтвом або полісом).

Особливості страхової послуги:

• носить нематеріальний характер і пропонується покупцям на ринку як обіцянка, зумовлена великою кількістю застережень;
• віддалена від виконання тривалим строком;
• може бути невиконаною, якщо при ризиковому страхуванні не відбудеться подія, від якої покупець страхувався, внісши платіж.

Законодавство визначає об'єкти страхування як майнові  інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю, володінням, користуванням, розпорядженням майном, а також з  відшкодуванням шкоди, заподіяної страхувальником  третій особі.

Специфіку взаємовідносин суб'єктів на страховому ринку визначає рівень розвитку його інфраструктури, яка забезпечує можливість реалізації економічних інтересів  страховиків і страхувальників, посилює захищеність усіх сфер економічного життя суспільства, допомагає інтегруватися  у світовий економічний простір, сприяє координації всіх суб'єктів  страхового ринку; активізує страхову діяльність. її основними елементами є:

• фінансово-кредитна система;
• аудиторські служби;
• страхова експертиза;
• правове та нормативне забезпечення;
• розвинена система підготовки кадрів;
• наукові дослідження;
• інформаційні технології тощо.

Крім  елементної класифікації, страховий  ринок структуризують за інституціональною, територіальною та галузевою ознаками.

Основу  інституціональної та територіальної структури страхового ринку складають  страхові компанії, в основу класифікації яких покладено: характер власності  страховиків; їх спеціалізацію; розмір статутного капіталу; територію обслуговування та ін.

Інституціональна  структура базується на розмежуванні приватної, публічної і комбінованої форм власності. Відповідно до такого підходу розрізняють ринки акціонерних, корпоративних, взаємних та державних  страхових компаній. В Україні  їх діяльність регламентується Законом  України "Про господарські товариства" з урахуванням вимог Закону України "Про страхування".

За територіальною ознакою виділяють національний, регіональний та міжнародний страхові ринки.

За галузевою  ознакою страховий ринок поділяють  на:

1) ринок  страхування життя;

2) ринок  загальних видів страхування.

Таким чином, страховий ринок є складною, багатофакторною, динамічною, відповідним чином структурованою, відкритою, мобільною, залежною від  загальної економічної ситуації в країні та активності страховика системою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Характеристика державних облігацій

 

Облігація – це свідоцтво про надання  позички, яке дає право на одержання, як правило, щорічного доходу у вигляді  процента. Привабливість облігації  для власників полягає в одержанні  фіксованого доходу. На відміну від акцій облігації після закінчення визначеного строку підлягають викупу, до того ж емітент повинен сплатити номінальну вартість облігацій і дохід у вигляді процента.

Облігації випускаються іменні та на пред’явника, причому останні переважають. Залежно  від емітента облігації поділяються  на державні та корпоративні.

Державні  облігації – це свідоцтва про  надання їх власниками позики державі  в особі національного уряду  та місцевих органів управління. Випуск облігацій здійснюється державою з  метою державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Держава гарантує викуп державних облігацій, через  це вони вважаються першокласними цінними  паперами з високим ринковим та кредитним рейтингом.

Державні  цінні папери характеризуються значною  різноманітністю і можуть бути класифіковані за рядом ознак. Залежно від порядку обігу на ринку облігації бувають ринкові (публічні) та неринкові. Ринкові облігації більш поширені, їх відрізняє висока ліквідність, тобто їх можна швидко реалізувати на ринку, проте власники цих облігацій не можуть претендувати на погашення їх до визначеного строку. На відміну від них, неринкові облігації не підлягають відкритому продажу. Вони, звичайно, реалізуються через спеціальні фінансові інститути – пенсійні, ощадні фонди і т. п.