Кейсіанський та монетариський підходи до грошово-кредитної політики

стимулом, ніж фінансування за рахунок позик. Хоча кредитно-грошова полі-

тика – досить слабкий стабілізаційний засіб, кейнсіанці не відмовляються від

неї, адже відмова від стабілізації відсоткової ставки супроводжуватиметься її

різкими коливаннями і коливаннями інвестиційних витрат. Стверджуючи, що

швидкість обігу грошей підвладна змінам як впродовж циклу, так і в перспек-

тиві, кейнсіанці вважають, що постійний темп щорічного зростання грошової

пропозиції може спричиняти серйозні коливання сукупних витрат і виклика-

ти економічну нестабільність.

Кейнсіанці дотримуються думки, що політика збільшення грошової

маси значно вплине на виробництво і зайнятість та слабо позначиться на рів-

ні цін. Приватнопідприємницька економіка через внутрішню нестабільність

може далеко не повністю використовувати свій виробничий потенціал. Тому

за неповного використання економікою своїх потужностей, з позиції кейнсі-

анців, можна отримати значний приріст реального обсягу виробництва і

зайнятості з невеликими інфляційними витратами. Якщо ж обсяг виробниц-

тва в економіці досяг рівня повної зайнятості, то кейнсіанці готові погодити-

ся, що сукупна пропозиція – це класична лінія і стабілізаційна політика роз-

ширення грошової маси спричинить інфляцію попиту. 

2).    Проти кейнсіанської теорії виступили широко розрекламовані у повоєнній літературі Заходу представники доктрини монетаризму. Початок монетаризму датується 1956 p.. коли вийшов збірник статей за редакцією американського економіста М. Фрідмена під назвою «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», де викладалося кредо нового напряму. Сам термін «монетаризм» виник у 1968 p., коли інший американський дослідник у галузі грошей і грошового обігу К. Бруннер вперше використав його для виділення підходу, за яким кількість грошей в обігу має першорядне значення для визначення стану капіталістичної економіки. Популяризації цього терміна сприяли дослідження М. Фрідмена. 
           М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що з розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приро'сту грошової маси в обігу. Вони вважали, що попит на гроші постійно збільшується, а пропозиція їх надзвичайно нестабільна, часто має суб'єктивний характер.                                                                 Однак протягом майже 25 років монетаризм не набув поширення. І лише в 70-х роках розпочався досить стрімкий зліт і нечувана досі його популярність. Це пояснюється передусім реальною економічною ситуацією того періоду.                          Отож  на початку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком) для того, аби щорічно збільшувати кількість грошей у обігу на 3—5 % ("грошове правило" монетаризму). Він визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: "Гроші мають значення".   Факторний аналіз пропозиції грошової маси, яка визначається емісійною політикою Центрального банку, монетаристи виконали за допомогою трьох основних показників:

• показника грошей підвищеної сили, тобто готівки, що знаходиться в приватному секторі та банках. Аксіо ма монетаризму: масу грошей підвищеної сили може й повинна контролювати держава;
• коефіцієнта "депозити — резерви", що виражає відношення загальної суми банківських депозитів до касових резервів банківської системи;
• коефіцієнта "депозити — готівка", тобто відношення суми банківських депозитів до обсягу готівкових грошей.

   Монетаристи відродили лозунг природного рівня  безробіття, яке не піддається зниженню в довгостроковому плані, і були противниками соціальної допомоги безробітним. Базуючись на постулатах кількісної теорії грошей, вони розробили однофакторну модель інфляції, яку вважали виключно грошовим феноменом.

   Економічна  теорія пропозиції, яка доповнила  собою монетарні форми й методи регулювання економіки, також залишалась у межах неоконсервативних пріоритетів. Вона була створена після кризи 1974 — 1975 рр. і по суті стала основою "рейганоміки". Розробники та прихильники теорії пропозиції — економісти Артур Лаффер, Р. Ман-делл, П. Робертс, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресменДж. Кемп — визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції: орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.              

   Насамперед  монетаристи підвели теоретичні підвалини під практичною необхідністю відмови від державного втручання  в економіку, яка так активно  проповідувалася Дж. Кейнсом та його послідовниками. На думку М. Фрідмена, його послідовників — К. Бруннера, Ф. Кейгена, Р. Седлена, Д. Фенда та ін. — кейнсіанська стратегія призводить лише до посилення господарських диспропорцій, у той час як ринковий механізм капіталістичного відтворення володіє набагато більшим «запасом міцності» і зовсім не потребує стимулюючих акцій з боку держави. Основою теорії промислового циклу монетаристів є твердження, що коливання господарської активності відбивають різкі стрибки грошової маси, а коливання самої грошової маси є результатом політики «управління попитом». Для того щоб звести до мінімуму подібні коливання, ліквідувати цикли взагалі, треба ліквідувати державне втручання.

   Монетаризм привертає увагу багатьох економістів своєю логічною злагодженістю, моністичним характером своєї побудови, завдяки якому побудована за його основними вимогами економічна структура (модель) виявляється досить простою, а пропоновані рішення основних проблем економіки — універсальними. Виникнувши як теорія попиту на гроші, ця теорія з часом стала претендувати на роль нової економічної філософії й водночас виступати як кредитно-грошова політика особливого типу, що націлена передусім на контроль за зростанням грошової маси на противагу контролю за відсотковими ставками.

   За  монетаристськими постулатами рівень номінального доходу в економіці визначається масою грошей, що перебуває в обігу; в межах короткого періоду зміна маси грошей може впливати на рівень не тільки цін, а й виробництва; у тривалій же перспективі це призводить лише до зміни загального рівня цін, суттєво не впливаючи на процеси, які відбуваються в так званому реальному секторі, тобто у виробництві. Саме тому М. Фрідмен досліджує переважно залежності між цінами, обсягом виробництва і грошовою масою в довготерміновому плані, здійснивши історико-статистичний аналіз грошового обігу США за столітній період. Ці дослідження дали йому змогу дійти таких висновків: 
         - для стабілізації цін важливе значення має неінфляційне зростання грошової маси; 
         - якщо зміни цін передбачувані й не дуже значні, то економічне зростання може відбуватися як при зростанні, так і при падінні Цін; 
         - взаємозв'язок зміни грошової маси і тих перемінних, на які ця маса впливає, залишався сталим, незважаючи на різні причини зростання маси грошей; 
        - основний шлях впливу грошової маси на економіку — від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки. 
Вирішення ж поточних питань економічної політики, на думку М. Фрідмена, потребує знання особливостей взаємозв'язку темпу зростання цін і рівня безробіття на короткий період (крива Філіпса). Крива відбиває таку закономірність: зниження рівня безробіття супроводжується зростанням цін і заробітної плати. Ця закономірність розкривається твердженням, що нація може знизити рівень безробіття лише за рахунок прискорення темпів інфляції.

   3).Крива Філіпса може бути використана саме щодо короткого відрізку часу, оскільки в тривалому періоді навіть низький рівень безробіття призводить до зростання інфляції, тому що залежить від позиції профспілок та фірм як монополістів. Крім того, ця крива діє лише за умов так званої інерційної інфляції, темп якої постійний. Якщо ж відбуваються непередбачені економічні потрясіння (наприклад, зростання цін на енергоносії), то і темп інфляції зростає також раптово. Причому, починаючи з моменту несподіваного потрясіння, інфляція виявляє тенденцію стабільного темпу зростання аж до моменту чергового потрясіння тощо. Прикладом можуть бути дві нафтові кризи як два свого роду економічних стреси (1973 і 1979 pp.), які підвищили інерційний рівень інфляції спочатку до 7, а потім до 9 відсотків.

   Однак автори підручника «Економікс» П. Самуельсон і В. Нордхаус вважають, що теорія простої та стабільної кривої Філіпса вже застаріла. На зміну їй прийшла так звана теорія природного рівня безробіття. Саме безробіття, яке знаходиться на «природному» рівні, коли чинники, що понижують або підвищують піни, перебувають у рівновазі, на думку авторів, стримує інфляцію. Для США, наприклад, природний рівень безробіття становив на початку 60-х років 4, у 80-х роках — 6—7 відсотків і зріс завдяки дії таких чинників: 
   *до складу робочої сили все активніше залучаються підлітки, жінки і представники національних меншин, відсоток безробіття серед яких значно вищий, ніж у дорослих білих робітників чоловічої статі; 
    *економічна політика США, завдяки якій протягом 26 тижнів безробітний одержує 50 відсотків попереднього рівня заробітної плати у формі державного страхування і звільняється від державного оподаткування, що разом становить 60—70 відсотків попереднього рівня заробітної плати. За таких умов робітники, як правило, досить розбірливі та неквапливі в пошуках нової роботи, уникають низькооплачуваних посад; 
   *криза автомобільної, сталеплавильної промисловості, нафтова криза та бум в електронній промисловості призвели до розвитку структурного безробіття 70—80-х років.

   Серед заходів, які змогли б сприяти  зниженню природного рівня безробіття, автори згаданого підручника називають  поліпшення інформованості населення  про можливості зайнятості; вдосконалення  професійної підготовки за дефіцитними  спеціальностями; зниження рівня державної  захищеності безробітних; проведення суспільних робіт.

   Однак, зрештою, П. Самуельсон і В. Нордхаус сходяться на думці, що по суті природний рівень безробіття не є таким, він не оптимальний, адже ще нікому не вдалося довести, що /для економіки в цілому вигідніше мати незайнятого робітника замість того продукту, який міг би виробити цей робітник, так само, як поки що не знайшлося економіста, котрий винайшов би засіб безболісного для економіки зниження природного рівня безробіття на 1—2 відсотки.

 

Висновки. Таким чином, Дж.М. Кейнс у своїх працях теоретично до-

вів, що механізм ринкової конкуренції за нових умов економічного розвитку

не може самотужки, без втручання держави, забезпечити ефективне викорис-

тання головних чинників виробництва й відповідну рівновагу процесу роз-

ширеного відтворення. Історична практика підтвердила, що ринкові саморе-

гулятори здатні зробити багато, але вони не здатні повністю забезпечити

ефективний економічний розвиток. Дж.М. Кейнс не перебільшував значення

державного регулювання економічних процесів, застосування такого регулю-

вання він розглядав не як скасування, а як доповнення до ринкових механіз-

мів. Тому йдеться про застосування державних механізмів лише на рівні тих

структур, які не сприймають методів ринкової саморегуляції. З урахуванням

цього в кейнсіанській теорії перевага надавалася активному використанню

насамперед фіскальної та грошово-кредитної політик, яким відводилася про-

відна роль у системі державного регулювання процесів економічного відтво-

рення, зокрема щодо забезпечення оптимальної зайнятості. Предметом по-

дальших досліджень мають стати оптимальні шляхи адаптації й застосування

позитивних напрацювань кейнсіанської моделі регулювання для подолання

сучасної економічної кризи.

     Варто також сказати, що монетаризм і економічна теорія пропозиції доповнюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роблять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму пов'язується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання планується стимулювати за рахунок перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, зменшення податкового тягаря та скасування системи прогресивного оподаткування.

 

     Використані джерела:

1. Чухно «Основи економічної теорії (2001)»
2. Лютий І.О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки : монографі(2000)
3. Гроші та кредит / Савлук М.І., Мороз А.М., Лазепко І.І., Пуховкіна М.Ф., Шамова І.В. / за ред. М.І. Савлука. – К. : КНЕУ, 2006.
4. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег/ Джон Мейнард Кейнс.(1976. )
5. http://books.efaculty.kiev.ua/isekvc/1/t16/