Фінансова політика та її вплив на економічні процеси в державі

1. прибутковий податок, що використовує прогресивні ставки;
2. державний кредит, на основі якого проводиться політика дефіцитного фінансування;
3. ринок позикових капіталів, що є значним джерелом доходної частини бюджету;
4. дефіцит бюджету.

      Система управління фінансами включає декілька самостійних спеціальних органів, окремих служб, які займаються плануванням бюджету (доходів і видатків), фінансуванням державних видатків, контролем за надходженням податків, управлінням державного боргу. Різновидом регулюючої фінансової політики є неоконсервативна стратегія, яка пов'язана з неокласичним напрямком в економічній теорії. Цей різновид фінансової політики не відмовляється від її регулювання, але обмежує втручання держави в економічну і соціальну сферу. Фінансовий механізм будується так, що скорочуються обсяги перерозподілу національного доходу через фінансову систему, знижується бюджетний дефіцит, стимулюється зростання збережень, як джерела виробничого інвестування. Держава регулює зайнятість, грошовий обіг, валютний курс, соціальні фактори економіки, структурну перебудову народного господарства. Необхідно підкреслити, що всі різновиди регулюючої фінансової політики взаємопов'язані між собою, мають однакові або схожі інструменти фінансового механізму, а не призводить до їх конвергенції (злиття, поєднання).

      Планово-директивний тип фінансової політики, як правило, застосовується в державах з командно-адміністративною системою управління економікою. Мета цього типу фінансової політики, що здійснюється прямим директивним керівництвом у всіх сферах економіки і соціального життя, - забезпечення максимальної концентрації фінансових ресурсів в руках держави для подальшого їх перерозподіл у відповідності до основних напрямків державного плану [12, с.65-69].

      Фінансовий механізм створює  фінансові інструменти, за допомогою  яких відбувається вилучення всіх фінансових ресурсів, що не використовуються у відповідності до плану. Таке вилучення відбувається у підприємств, населення, органів місцевої влади. Видатки бюджетів визначаються виходячи із пріоритетів, що встановлюються державним планом, покриття видатків на соціальні потреби здійснюються за залишковим методом по мінімальним нормам. Управління фінансами відбувається з одного центру - Міністерства Фінансів.

   
1.3. Еволюція розвитку та становлення фінансової політики України 

     Фінансові перетворення в Україні  в основному повторюють союзні  заходи. Однак масштаби несприятливих  фінансово-кредитних проявів, що  пов'язані насамперед з недостатнім  урахуванням проблем переходу  до ринкових відносин, завищеною  оцінкою ролі товарно-грошових відносин у саморегулюванні економіки перехідного періоду, практичною втратою управління всіма фазами процесу відтворення, значно збільшили масштаби фінансової кризи.

      Головне завдання фінансової  політики в період сучасних  перетворень в нашій країні полягає не тільки в тому, щоб забезпечити матеріально ці перетворення, але і запобігти створенню соціальної напруги в суспільстві і максимально пом'якшити труднощі переходу від однієї системи відносин до іншої.

      Напруга в суспільстві залежить  від полярності матеріального становища окремих груп населення, і чим багаточисельнішою буде та частина, яка програє від соціальних змін, тим вище ступінь непередбачуваності результатів політичних та економічних перетворень.

      В основі визначення меж перерозподілу фінансових ресурсів має бути необхідність формування оптимальної структури економіки, що забезпечує не лише обороноздатність держави, але і цивілізовані умови та гідний рівень оплати праці громадян.

      Розробка фінансової політики  на 1991-1995 рр. здійснювалась в умовах суворої необхідності невідкладних заходів щодо фінансового оздоровлення, стабілізації грошового обігу.

      Основною метою став перехід  до економічних методів регулювання грошового обігу через:

1. підвищення ролі банківського кредиту в стимулюванні підприємств до ефективного використання позичкових коштів;
2. більш гнучкий підхід до надання кредиту;
3. формування банківських резервів;
4. формування фінансового ринку (купівля та продаж цінних паперів);
5. припинення необґрунтованого переливу грошей із безготівкового обігу в готівковий;
6. поетапне переведення зовнішньоекономічних зв 'язків на умови світових цін і розрахунків у вільно конвертованій валюті;
7. реорганізація ощадної та страхової справи тощо.

      Фінансова політика, таким чином,  визначалась якісно новими підходами щодо функціонування господарства з урахуванням різноманітних форм власності, економічної самостійності підприємств, самоврядування та самофінансування регіонів; реформи цін; оплати праці; податкової та кредитної систем і була спрямована на формування фінансового механізму ринкової економіки.

    У 1996-му році відбувся остаточний  перехід від регулювання економіки  на мікроекономічному рівні до  монетарної політики. Ця політика  не втратила актуальності й  сьогодні.

      Посилення ролі та значення децентралізованих фондів фінансових ресурсів, підвищення самостійності регіональної фінансової політики, розмежування функцій управління фінансами різних рівнів державної влади не призвели до одночасного посилення ролі фінансового впливу на економіку країни.

       Необхідність забезпечення централізованих  фінансових ресурсів для впливу  на вирішальні пропорції єдиного  процесу відтворення, змушували  уряд посилювати податковий прес, що не лише перетворює податкову  політику в гальма структурних перетворень в економіці, але і призводить до занепаду виробництва.

     Таким чином, боротьба з інфляцією, здолання занепаду виробництва, підвищення соціальної захищеності населення - першочергові завдання, що постають перед сучасною фінансовою політикою України [17, с.70-71]. 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  2 ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ 
 

     2.1. Організаційно-правове забезпечення фінансової політики 

      Вироблення фінансової політики та її реалізація з допомогою фінансового механізму ґрунтуються на відповідних організаційних елементах цього механізму, які тісно взаємопов’язані і підпорядковані один одному.

       Фінансове законодавство формує правове поле для здійснення фінансової діяльності і, відповідно, для реалізації фінансової політики. Фінансове планування є відображенням напрямів, форм і методів фінансової політики. Воно, по суті, є її матеріалізацією. Організація фінансової діяльності та фінансових відносин спрямована на втілення в практику завдань фінансової політики, на реалізацію фінансових планів. Фінансовий контроль призначений для перевірки законності фінансових операцій, моніторингу реалізації завдань фінансової політики і виконання прийнятих планів.

     Фінансове право являє собою сукупність юридичних норм, які регулюють фінансові відносини та фінансову діяльність у суспільстві. Як зазначалося, фінанси — це у відповідний спосіб організована сукупність обмінно-розподільних і перерозподільних відносин. Основною формою їх організації є саме фінансове право. Крім того, організація фінансових відносин може здійснюватися на основі різноманітних інструкцій та положень, однак вони мають, як правило, відомчий характер.

      Фінансове законодавство охоплює  усі сфери і ланки фінансової  системи й усі форми і методи  фінансової діяльності, які підлягають правовій регламентації. Загалом його можна поділити на дві частини: законодавчі акти, що безпосередньо регулюють фінансові відносини, та закони з інших сфер діяльності, в яких виділяються фінансові засади їх функціонування.

       До першої частини належать законодавчі акти, що регламентують фінансові відносини на макрорівні та взаємозв’язки фінансів суб’єктів підприємницької діяльності з державними фінансами та інституціями фінансового ринку. Це закони про бюджетну і податкові системи, державний борг, центральний банк, банки і банківську діяльність, страхування, цінні папери і фондову біржу, інвестиційну діяльність. Сюди також належать закони, що регламентують окремі види фінансових операцій — про заставу, лізинг та ін., й закони з окремих видів податків та платежів до бюджету і цільових фондів. До другої групи відносять закони, що регламентують діяльність, у тому числі й фінансову, суб’єктів господарювання — про підприємства і підприємницьку діяльність, про господарські товариства, про банкрутство тощо.

       Фінансові закони можуть мати  характер прямої дії або доповнюватися  інструкціями. У першому випадку  їхні положення є безпосередньою  основою для здійснення фінансових  операцій. Подібний підхід вимагає  досить глибокої деталізації  законів з урахуванням усіх особливостей фінансової діяльності різних суб’єктів. У другому випадку закон визначає тільки загальний порядок фінансових відносин, а його деталізація здійснюється у відповідних інструкціях. Вони мають бути лише доповненням до закону і не суперечити йому. При цьому в будь-якому разі основою є закон.

       В Україні пряму дію має  переважна більшість фінансових  законів, зокрема у сфері оподаткування.  Водночас абсолютно всі деталі  фінансової діяльності передбачити,  по-перше, неможливо, а, по-друге, не завжди доречно. Тому закони досить часто доповнюються різного роду інструкціями та положеннями. Наприклад, закон про банки і банківську діяльність відображає тільки загальні засади функціонування комерційних банків. Конкретні види банківських операцій можуть регламентуватися відповідними інструкціями з кредитування, безготівкових розрахунків, касових операцій тощо.

      Співвідношення між законами  прямої і непрямої дії відбиває  розподіл повноважень і прав  між державними органами законодавчої  та виконавчої влади, а отже, і їхні можливості та повноваження у виробленні та реалізації фінансової політики. Закони прямої дії чітко відображають перевагу законодавчої влади. До функцій виконавчої влади входить забезпечення виконання прийнятих законів. Крім того, органи виконавчої влади можуть мати право законодавчої ініціативи, тобто розроблення фінансових законопроектів і подання їх на розгляд і затвердження до органів законодавчої влади. Водночас такі законопроекти можуть розробляти й органи та структури законодавчої влади.

       Дійовість фінансового законодавства,  його відповідність конкретним  умовам і завданням, а отже, і ефективність фінансової політики  значною мірою залежать від  узгодженості дій законодавчої  та виконавчої гілок влади.  Саме на основі детального узгодження ними законопроектів можливе формування дієздатної системи фінансового права. При використанні законів непрямої дії важливо, щоб інструкції не тільки не суперечили законам, а й не коригували їх дію, бо це може призвести до викривлення фінансової політики.

      Фінансове планування являє собою  процес розроблення і затвердження  фінансових планів як засобу  збалансування фінансових потреб  і можливостей. Фінансовий план  того чи іншого суб’єкта відображає  його фінансову діяльність, тобто  процес формування доходів і здійснення витрат. Їх склад і структура, а також збалансованість визначаються завданнями, напрямами і методами реалізації фінансової політики. Фінансові плани є як відображенням певної політики, так і її обґрунтуванням. Будь-яка політика без її обґрунтування у фінансових планах не може бути успішно реалізована.

      Водночас жодний варіант фінансового  плану не може розглядатись  як оптимальний, якщо він не  забезпечує реалізацію відповідних  цілей і завдань фінансової  політики.

     Фінансове планування здійснюється на двох рівнях. На мікрорівні — це індивідуальні плани окремих суб’єктів підприємницької діяльності. Ці плани відображають фінансову стратегію і тактику підприємств. Їхні головні завдання — визначення джерел та обсягів формування доходів, оптимізація витрат і досягнення фінансової збалансованості. На макрорівні — це основний фінансовий план, що характеризує діяльність держави — бюджет, а також зведений фінансовий план, у якому відображаються доходи і видатки усіх суб’єктів фінансових відносин. Саме ці плани є відображенням фінансової політики держави. Водночас вони мають різну значущість.

     Бюджет, це реальний директивний  документ, що затверджується у  вигляді закону, і є основним  засобом реалізації фінансової  політики. Зведений фінансовий план є, по суті, довідковим документом, призначенням якого є визначення загальної маси доходів і видатків та узгодження процесів їх розподілу і перерозподілу між окремими сферами і ланками фінансової системи. Він є основним засобом обґрунтування та збалансування фінансової політики.